"На щиті лазурового кольору повстають срібні крейдяні скелі, на підніжжі яких біжать брунатні кобила та лоша із чорними копитами, гривами та хвостами."
Центральним елементом герба стала найбільша пам'ятка села - крейдяні скелі, формування яких почалося на дні світового океану, що омивав кряж (пізніше названий Донецьким) близько 90 мільйонів років тому. Коні символізують місцевий кінний завод і повторюють його емблему.
Герб складений на основі емблеми сільської ради Білокузьминівки. Символіка не є офіційною і розроблена в рамках проєкту "Донеччина в гербах"[1]
Історія
Палеоліт
На околицях Білокузьминівки виявлено палеолітичну стоянку (40 тис. років тому) і більш пізні поселення. Також майстерні з обробки кременя мідної доби.
Давньою людиною кремінь використовувався для виготовлення зброї та побутових предметів (наконечники стріл, крем'яні ножі, скребки тощо). Основним заняттям людини було збиральництво та мисливство. Об’єкти мисливства – дикі коні, кабани, олені тощо, головне знаряддя мисливства – спис з кремінним гостроконечником.
У 1965 році були обстежені крейдяні крем'яні райони у басейні річок Кривий Торець та Біленька. Маршрути розвідок пролягли на околицях сіл Ашуркове, Семенівка та Білокузьминівка. На лівому терасованому березі Біленької були знайдені кілька неолітичних кремнеобробних майстерень, поселення бронзового віку.
У Білокузьминівці біля радгоспного гуртожитку («Будинок вчителів») у стінці яру виявили кілька палеолітичних патинованих кременів. Зачистка стінки показала, що кремні походять з горизонту з рясними культурними залишками. Розкопки почалися у 1968 році. Роботи велися три польові сезони. Було розкрито площу 104 метрів квадратних.
За час розкопок стоянки зібрана велика колекція розщеплених кременів, багато з яких зазнають слідів механічних пошкоджень.
Верхньокрейдяні відкладення, переважно, - залишки древнього моря, сформовані багатими скупченнями копалин безхребетних морських організмів. І в крейді не рідкість знахідки залишків фауни: амонітидів, белемнітів, іноцерів, морських їжаків та інших морських мешканців.
Найпоширеніші скам'янілості – це уламки раковин іноцерам (Inoceramidae) - сімейства вимерлих двостулкових молюсків, що жили у юрських та крейдяних морях.[2]
Козацька доба
Мешканці Білокузминівки кажуть, що козацький пост на Білій Горі з’явився саме у 1703 році. Там же, як стверджують місцеві краєзнавці, стояла дерев’яна церква. Проте даних про існування козацької сторожі не згадують ані історичні джерела, ані археологічні розкопки.[3]
У XVI столітті висоту, ймовірно, використовували в дозорних цілях запорозькі козаки, в наслідок чого біля її підніжжя з’явилося невелике селище під назвою Оборонове.
Після відсунення кордону з кримськими татарами далеко на захід висока крейдяна гряда втратила своє оборонне значення.[4]
Слобідська Україна
У подвірному переписі Бахмутського повіту 1794 року значиться село Білокузьмино, яке, ймовірно, було розділено між поміщиками: Котельников Козьма Єгоров, майорша Ползинова Наталя Козьмина, дворянин Ползя(и)нов Петро Васильєв.[5]
Інша згадка про назву село зустрічається в списку населених пунктів Катеринославського намісництва за 1795 рік. Маєток капітана Кузьми Котельникова зобов’язаний йому своєю назвою. У населеному пункті проживало 126 селян.
За даними 5-ї ревізії, що відбулася у 1795-1796 рр., чисельність жителів у селі Семенівка та хуторі Білогірському становила 541 особу: 270 - чоловічої статі та 271 – жіночої. Безпосередньо у Семенівці проживало 426 мешканців. Їхнє соціальне становище - селяни. За національним складом це були виключно українці.
У 1804 році за підсумками роботи Слобідсько-Української губернської комісії було складено економіко-географічний опис території Ізюмського повіту. Землемір, який очолював губернську комісію, рухаючись урочищем вздовж річки Далека Біленька на схід, справно наніс на карту межі і склав докладний опис володінь поміщика Масюкова - село Семенівка та хутір Білогірський.
Хутір розташовувався праворуч від річки. За вказівкою поміщика на околицях Білогірського селяни викопали ставок. Весною і восени тут працював водяний млин. Біля хутора знаходилися поміщицькі «заводи», де розводили коней, овець і велику рогату худобу. Очевидці запевняли, що будь-якої живності у поміщика було «у великій кількості».
Селяни хутора обробляли під ріллю для поміщика та власного продовольства прилеглі поля до річки Білої. А інші подальші степи лежать у пустці. Скотарство тут становило найважливішу частину у господарстві як поміщика, так і його селян, котрі "зажитком не бідні". Словом, багатим був поміщик, не бідували і його кріпаки.
Хутір Білогірський — це, найімовірніше, нинішнє село Білокузьминівка. Крейдяні скелі пояснюють походження назви старовинного хутора, що колись належав поміщику Семену Масюкову.[6]
В середині 19 століття (близько 1845 року) зі Старобільського повіту було переведено кілька сімей селян у село Білокузьминівка (Винниченко, Шаповалов, Лисенко, Грисенко, Лазуренко, Соколенко, Саєнко, Задирака, Скориченко, Ткаченко (Клименко), Поколенко).
За даними 1859 року Білокузьминівка (Біленьке) - панське село, над річкою Біленька, 28 господ, 244 осіб.[7]
У 1860 Білокузьминівка (і сусідня Віролюбівка) належали поміщику барону Адаму Фітингофу. Але засновником Білокузьминівки вважають поручника (капітана) Бахмутського полку Кузьму (Козьму) Єгоровича Котельникова, батька Дарії Мамацової.[8]
Після скасування кріпацтва Білокузьминівка перейшла у володіння поміщиків Плещеєвих. У поміщика Федора Івановича Плещеєва в кінці ХІХ століття було багато землі. Син його - Микола володів 700 десятинами землі: йому належав Марків хутір, Горбоконівка, хутір Дерюжанський та село Білокузьминівка. Пізніше Микола Плещеєв, продав маєтки німцям-колоністам – п’яти братам Леркам.
Зі справи 1870 року відомо, що село Білокузьминівка все ще знаходиться у володінні Адама Олександрова сина барона Фітингофа.
Про існування у Білокузьминівці православного храму у XIX ст. розповідали старі мешканці. За їх свідченнями, брати Лерки побудували в селі кам’яну церкву на честь Косми і Даміана. Але документи, які підтвердили б цей факт, не були знайдені. Немає відомостей про наявність церкви у документах за 1911 рік. До того ж, Лерки за віросповіданням були меноніти, що додає сумніву про будівництво ними православного храму.
В переліку німецьких населених пунктів значиться хутір Лерке, в якому проживало 56 мешканців, 49 з яких - німці. На мапі 1928 року хутір Лерке розташовано на іншому березі ставка в балці Часів Яр (через греблю від кінного заводу).[1]
Радянська доба
Після радянської окупації, у 1923-1924 роках в селі було організовано спільний обробіток землі, до якого вступило 5 селян, яким виділили трактор.
Білокузьминівська сільська рада, створена 1924 року, — одна з найстаріших у Костянтинівському районі. Сільській раді, окрім самого села, було підпорядковано також селище Дерюжанське (на мапі 1928 року - хутір Дерюжинський, північно-західна частина села).
У 1929 році з міста Дружківки прибув уповноважений Фомін, який і організував у селі колгосп.
У 1931 році колгосп було перетворено на відділення радгоспу ім. Калініна Артемівського району, а у 1932 році – організоване самостійне радгоспне господарство «Хімік». У радгоспі було 2 тисячі гектарів землі, 70-80 голів крупної рогатої худоби, 1500 свиней, 2 трактори.
У 1939 році вперше в селі засвітилась електрична лампочка. Електроенергію поки що виробляв невеликий локомобіль, але її вистачало для млина і освітлення квартир.
У Другу світову війну білокузьминівські скелі використовувалися як спостережний пункт. На фронтах Другої світової війни загинуло 59 білокузьминівців.
6 вересня 1943 року німецька окупація села знову змінюється на радянську.
У Білокузьминівці розташовувася 4-й відділок радгоспу «Червона зірка» (центральна садиба його розміщена у Дружківці). Господарство мало 2145 га орної землі, виробничий напрям — м’ясо-молочне тваринництво. У 1947 році був відзначений за вирощування високого врожаю пшениці.
У 1960 році у радгоспі було 25 тракторів, 15 автомашин, 5 зернових комбайнів, 6 кукурузоприбиральних комбайнів, була своя механічна майстерня, будівельний цех. Побудували нову контору, їдальню. В селі функціонували середня школа, нове її приміщення збудовано у 1964 році, медичний пункт, радіовузол, пошта.[9]
Новітня історія
У 2008 році село визнали найкращим спортивним селом – тут знаходився уславлений кінний завод “Шахтар”, який вирощував орловських, французьких та американських рисаків, які вигравали змагання в Україні та за кордоном.
У 2010-2011 роках реконструювали будинок культури та прилеглу до нього територію, відремонтували дитсадок, а сільрада перебралася до просторого приміщення.
У селі працює дитячий садок № 11 «Теремок» та Білокузьминівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів[11] відділу освіти Костянтинівської райдержадміністрації[12].
Цей нетиповий для нашої степової місцевості рельєф складений крейдяними породами, що утворилися понад 90 млн. років тому.
Рішенням облвиконкому № 310 від 21 червня 1972 року скельному оголенню надано статус пам'ятника природи. Площа – 0,35 га.
Крейдяна гора рясніє всілякими печерами та глибокими ущелинами. Біля підніжжя скелі розташовані множинні рукотворні ніші та гроти.
В одній із глибоких ущелин прихована від людського ока келія православного самітника Степана Босого, де все внутрішнє оздоблення висічене з крейди - лежанка, ніша для ікони і навіть маленьке віконце. Своє прізвисько Босий отримав тому, що цілий рік – взимку та влітку ходив босоніж. За спогадами старожилів Білокузьминівки, коли на вершині скелі чернець читав молитви, то молитву було чути на три сусідні села. Степан Босий трагічно загинув у 1943 році - коли німці прийняли його за партизана.[2]
Крейдяні (білі) скелі — вихід кремнієво-крейдяних порід по березі річки Біленька, що сягають висоти 90 — 110 метрів із практично прямовисними схилами. Дуже мальовничий гірський пейзаж нехарактерний для регіону.
Панорама 270° с крейдяних скель. Білокузьминівка та її околиці.
Примітки
↑Instagram. www.instagram.com. Процитовано 15 січня 2025.
