Пауль Оскар Крістеллер

Пауль Оскар Крістеллер
нім. Paul Oskar Kristeller Редагувати інформацію у Вікіданих
Народився22 травня 1905(1905-05-22)[2][3][1] Редагувати інформацію у Вікіданих
Берлін, Німецька імперія[4][1] Редагувати інформацію у Вікіданих
Помер7 червня 1999(1999-06-07)[1] (94 роки) Редагувати інформацію у Вікіданих
Нью-Йорк, Нью-Йорк, США[1] Редагувати інформацію у Вікіданих
Країна Німеччина
 США[5] Редагувати інформацію у Вікіданих
Діяльністьісторик культури, педагог, історик філософії, філософ, мистецтвознавець, викладач університету Редагувати інформацію у Вікіданих
Alma materГайдельберзький університет Рупрехта-Карла Редагувати інформацію у Вікіданих
Відомі учніRonald G. Wittd[6], Neal Ward Gilbertd і Джеймс Генкінс Редагувати інформацію у Вікіданих
Знання мованглійська[7], німецька[8] і італійська Редагувати інформацію у Вікіданих
ЗакладКолумбійський університет, Єльський університет і Вища нормальна школа Редагувати інформацію у Вікіданих
ЧленствоГайдельберзька академія наук, Американська академія мистецтв і наук, Академія надписів та красного письменства (1999)[9] і Американська академія медієвістики[10] Редагувати інформацію у Вікіданих
Magnum opusIter Italicumd Редагувати інформацію у Вікіданих
Нагороди

Пауль Оскар Крістеллер (англ. Paul Oskar Kristeller 22 травня 1905, Берлін — 7 червня 1999, Нью-Йорк) — американський історик і філософ. Зробив великий внесок у процес реабілітації Ренесансу як самостійної історичної епохи. Йому також належить оригінальна інтерпретація гуманізму, багато в чому продиктована його розумінням філософії. Лікар. Іменний професор Колумбійського університету (емерит). Член Американського філософського товариства (1974)[11]. Нагороджений Медаллю Гаскінса[en] Американської академії медієвістики (1992).

Біографія

Народився в заможній єврейській родині[12]. Від народження мав прізвище Ґрефенберґ (Gräfenberg), але його батько, Оскар Ґрефенберґ, помер ще до його народження. 1919 року Крістеллер взяв собі прізвище відчима Генріха Беняміна Крістеллера (1871—1942).[13], який був небожем відомого гінеколога Сумуеля Крістеллера. У 1911—1923 роках Пауль Крістеллер відвідував Гімназію Моммзена у Берліні.

Докторський ступінь здобув 1929 року у Гейдельберзькому університеті за дисертацію, присвячену Плотіну. Серед його вчителів були Ернст Гоффманн, Карл Ясперс, Ріхард Кронер та Мартін Гайдеґґер.

Після приходу до влади нацистів у 1933 році переїхав до Італії. В Італії в 1935—1938 роках викладав у Вищій педагогічній школі. Після прийняття в 1938 році расових законів Муссолін виїхав з Італії до США. Там викладав філософію в Єлі, з осені того ж року і до кінця життя викладач Колумбійського університету — з 1948 професор (повний з 1956), з 1968 іменний, з 1973 емерит. У 1965 році отримував пропозицію перейти до Гарварду, проте відмовився.

Визнаючи гуманізм одним із ключових явищ Ренесансу, Крістеллер, однак, не став шукати в ньому філософської основи. Якщо інші вчені бачили в гуманізмі і філософський, і філологічний аспекти, то Крістеллер наполягав на тому, що гуманізм, що вийшов зі studia humanitatis, мав справу з виключно лінгвістичними питаннями і не стосувався онтології.

Його другом був Едвард Ловінський, вони були знайомі ще зі студентських часів у Гейдельберзі . Також його другом був Ганс Барон.

Серед нагород — Premio Galileo Galilei (1968), почесний ступінь Римського університету. У 1984 році він став стипендіатом МакАртура.

З 1940 року одружений, дружина Едіт, з 1992 року — вдівець.

Вибрані праці

  • Der Begriff der Seele in der Ethik des Plotin (= Heidelberger Abhandlungen zur Philosophie und ihrer Geschichte, Band 19), Mohr Siebeck Verlag, Tübingen 1929, (Dissertation Universität Heidelberg, Philosophische Fakultät, 1928, VII, 110 Seiten, 8°).
  • The Philosophy of Marsilio Ficino. New York 1943. Deutsch 1972 (siehe unten).
  • The School of Salerno. Its development and its contribution to the history of learning. In: Bulletin of the History of Medicine. Band 17, Nr. 2, 1945, S. 138–194. Erweitert auch in: Paul Oskar Kristeller: Studies in Renaissance Thought and Letters. Rom 1956, S. 495–551.
  • The Renaissance Philosophy of Man. University of Chicago Press, Chicago 1948.
  • The Modern System of the Arts, in Journal of the History of Ideas, 12, 1951, S. 496–527 und 13, S. 17–46; Nachdrucke 1965, 1980 und 1990 (deutsche Übersetzung in: Humanismus und Renaissance II. Fink, München 1980).
  • Die italienischen Universitäten der Renaissance. Scherpe, Krefeld 1953.
  • The Classics and Renaissance Thought. Harvard University Press, Cambridge 1955.
  • Beitrag der Schule von Salerno zur Entwicklung der scholastischen Wissenschaft im 12. Jahrhundert. In: Josef Koch (Hrsg.): Artes liberales. 1959; Neuausgabe: Leiden/Köln 1976 (= Studien und Texte zur Geistesgeschichte des Mittelalters. Band 5), S. 84–90.
  • The Myth of Renaissance Atheism and the French Tradition of Free Thought. In: Journal of the History of Philosophy. Band 6, 1968, S. 233–243.
  • Der italienische Humanismus und seine Bedeutung. Helbing und Lichtenhahn, Basel 1969.
  • Marsilio Ficino e Ludovico Lazzarelli. Contributo alla diffusione delle idee ermetiche nel Rinascimento. In: Studies in Renaissance Thought and Letters. 2. Auflage. Rom 1969 (= Storia e Letteratura. Band 54), S. 221–247.
  • Die Philosophie des Marsilio Ficino. Klostermann, Frankfurt am Main 1972 (= Abendland. Forschungen zur Geschichte des europäischen Geisteslebens. Neue Folge. Band 1). Englisch 1943 (siehe oben).
  • Humanismus und Scholastik in der italienischen Renaissance. In: Humanismus und Renaissance (= Humanistische Bibliothek, Reihe I: Abhandlungen. Band 21). 2 Bände. München 1974–1976, Band 2, S. 87–111.
  • L’Etat présent des études sur Marsile Ficin. In: Platon et Aristote à la Renaissance. Paris 1976 (= De Pétrarque à Descartes. Band 32), S. 59–77.
  • Humanismus und Renaissance. 2 Bände. Hrsg. von Eckhard Keßler mit Übersetzungen aus dem Englischen von Renate Schweyen-Ott. Fink, München 1974–1976 (= Humanistische Bibliothek. Hrsg. von Ernesto Grassi. Band I, 21–22); ebenda 1980: Band 1: Die antiken und mittelalterlichen Quellen. ISBN 3-7705-1815-2; Band 2: Philosophie, Bildung und Kunst. ISBN 3-7705-1816-0.
  • Neue Quellen zur Salernitaner Medizin des 12. Jahrhunderts. In: Gerhard Baader, Gundolf Keil (Hrsg.): Medizin im mittelalterlichen Abendland. Darmstadt 1982 (= Wege der Forschung. Band 363), S. 191–208; zuvor (italienisch): Nuove fonti per la medicina salernitana del secolo XII. In: Rassegna storia salernitana. Band 18, 1957, S. 61–75.
  • Learned Women of Early Modern Italy: Humanists and University Scholar. In: Patricia H. Labalme (Hrsg.): Beyond Their Sex.. Learned Women of the European Past. New York/ London 1980, S. 91–116.
  • Studien zur Geschichte der Rhetorik und zum Begriff des Menschen in der Renaissance. Gratia, Göttingen 1981.
  • La Scuola di Salerno. Il suo sviluppo e il suo contributo alla storia della scienza. In: Paul Oskar Kristeller (Hrsg.): Studi sulla Scuola medica salernitana. Neapel 1986, S. 11–96.
  • als Hrsg.: Studi sulla Scuola medica salernitana. Neapel 1986 (= Istituto italiano per gli studi filosofici. Hippocratica civitas. Band 1).
  • Die Ideen als Gedanken der menschlichen und göttlichen Vernunft. Winter, Heidelberg 1989, ISBN 3-598-25030-4.
  • Latin Manuscript Books Before 1600. Monumenta Germaniae Historica. Cosmopolitan Science and Art Service, New York 1948. 4. Auflage: München 1993.
  • A Life of Learning. The 1990 Charles Homer Haskins Lecture. 1990
  • Iter italicum. A finding list of uncatalogued or incompletely catalogued humanistic manuscripts of the Renaissance in Italian and other libraries. Brill, Leiden 1995, ISBN 90-04-10122-5 (1 CD-ROM, identisch mit der Ausg. London 1963–1997).
  • als Hrsg.: The Renaissance Philosophy of Man. Petrarca, Valla, Ficino, Pico, Pomponazzi, Vives. University of Chicago Press, Chicago, Ill. 1996.
  • Studies in Renaissance Thought and Letters. 4 Bände. Edizioni di Storia e Letteratura, Rom 1956–1996.

Примітки

  1. ↑ а б в г д Annuaire prosopographique : la France savante / за ред. B. Delmas, Р. Матіс — 2009.
  2. ↑ Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  3. ↑ SNAC — 2010.
  4. ↑ Кристеллер Пауль Оскар // Большая советская энциклопедия: [в 30 т.] / под ред. А. М. Прохорова — 3-е изд. — Москва: Советская энциклопедия, 1969.
  5. ↑ LIBRIS — Королівська бібліотека Швеції, 2018.
  6. ↑ https://www.nytimes.com/2017/04/04/books/ronald-g-witt-who-gave-the-renaissance-a-new-birthdate-dies-at-84.html
  7. ↑ Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  8. ↑ CONOR.Sl
  9. ↑ https://aibl.fr/academiciens-depuis-1663/
  10. ↑ https://www.medievalacademy.org/page/CompleteFellows
  11. ↑ APS Member History. Архів оригіналу за 21 січня 2023. Процитовано 6 лютого 2023. 
  12. ↑ Paul Kristeller (with the assistance of David Hollander): Recollections of My Life. In: The European Legacy. Band 1, Nr. 6, 1996, S. 1863—1878.
  13. ↑ Geburtsregister Berlin, Standesamt III, Nr. 535 vom 29. Mai 1905 mit Nachtrag vom 27. Mai 1919

Література

  • Kay Schiller, "Paul Oskar Kristeller, Ernst Cassirer and 'Humanistic Turn' in American Emigration,” in Exile, Science and Bildung: The Contested Legacies of German Intellectual Figures.
  • Thomas Gilbhard: Bibliographia Kristelleriana. A Bibliography of the Publications of Paul Oskar Kristeller. Roma: Edizioni di Storia e Letteratura, 2006 (Sussidi eruditi 72).
  • Kristeller, Paul Oskar. "A Life of Learning", Charles Homer Haskins Lecture for 1990. American Council of Learned Societies Occasional Paper No. 12 (date not shown).
  • Hans Peter Obermayer, "Deutsche Altertumswissenschaftler im amerikanischen Exil: Eine Rekonstruktion". Berlin (de Gruyter) 2014.
  • Monfasani, John. Paul Oskar Kristeller Obituary (PDF). catalogustranslationum.org. American Philosophical Society. Процитовано 28 серпня 2015. 
  • Martin Woessner, Heidegger in America (Cambridge, 2011), esp. chap. 2.
  • Martin A. Ruehl, The Making of Modernity: Renaissance Italy and German Historical Imagination, 1860—1930 (Cambridge, MA, 2015).

Посилання