Ця стаття містить правописні, лексичні, граматичні, стилістичні або інші мовні помилки, які треба виправити. Ви можете допомогти вдосконалити цю статтю, погодивши її із чинними мовними стандартами. (березень 2017)

Ця стаття є сирим перекладом з іншої мови. Можливо, вона створена за допомогою машинного перекладу або перекладачем, який недостатньо володіє обома мовами. Будь ласка, допоможіть поліпшити переклад. (березень 2017)

Музика Кореї спочатку розвивалась під сильним впливом Китаю, у результаті чого, серед традиційних інструментів та музичних жанрів — багато запозичень.^{[джерело?]} На початку ХХ століття в Кореї з'явилась європейська музика (кор. 양악, 洋樂, янак), яка протиставляється традиційній (кор. 국악, 國樂, кугак). Кугак в свою чергу розділяється на «хянак» (власне кореїзовану), «танак» (кореїзовану музику династії Тан) та «аак» (придворну). У сучасних Південній та Північній Кореях музична традиція розвивається індивідуально.

Стародавня музика — пісні та танці, котрі використовували в богослужіннях Небу та Землі^[1]. Перші музичні інструменти проникли в Корею із Західного Китаю та Центральної Азії, паралельно йшло створення власних музичних інструментів^[2]. Ще коли Корея була розділена на три держави, з'явилась придворна музика Кореї; пізніше її представили до японського палацу^[2]. Корейська, а особливо, когупрйоська музика значно вплинула на японську придворну музику гагаку^[3]. Історія традиційної корейської музики бере початок з часів заснування династії Корьо, а саме: з 918 року до н. е.^[1]

Попередниця корейської музики — музика доісторичних племен «аккаму» (кор. 악가무, 樂歌舞, дослівно «музика, співи та танці»), яка розвивалася в тісному зв'язку з магічними практиками та ритуалами поклоніння Небу та Землі^[4]. Згадка про один з таких ритуалів, який проводять корейці з Пуйо в Маньчжурії, міститься в Саньґочжи. Також там повідомляється про наявність у когурьосців фестивалю з танцями та співом, який відбувається на десятий місячний місяць, під час якого люди приносили жертви богам^[5].

Після утворення трьох корейських держав Когурьо, Пекчє та Сілла, перейнявши культуру та музичні традиції мешканців на тій території племен, у всіх трьох з'явились власна музика — «хянак» (кор. 향악, 鄕樂)^[6]. Зокрема, раніше за всіх автохтонна музика виникла в державі Сілла під впливом північнокитайської та центральноазійської культури^[6]. Використання комунго, котра представляє собою адаптований китайський гуцінь, відмічено вже в  IV столітті нашої ери^[6].

Когурьоський музичний ансамбль виступав при палаці китайської династії Суй(隋), пізніше перемістившись до палацу династії Тан (唐)^[7]. Завдяки цьому, у китайських джерелах збереглись детальні описи костюмів, вистав та інструментів Когурьо^[7]. Слідом за Когурьо Пекче адаптувало музику південокитайських династій, а Сілла, котра знаходиться далі від Китаю та інших культурних центрів, зберегло власні традиції найдовше^[6].

Пекче запозичило південнокитайські інструменти конху, чжен (чен) та чі (чок); когурьоский інструмент комунго^[8]. У VI столітті Пекче першим з корейських держав відправило послів до японського палацу, разом з ними відправились також четверо музикантів з сопілкою хвенджок (кор. 횡전), комунго, пірі та трьома іншими інструментами^[8]. У Ніхогі також стверджують, що в 612 році з Пекче в Японію потрапив танець гігаку^[8], завдяки танцюристу, якого навчали в Китаї.

Зважаючи на віддалення від Китаю, в Сілла розвивалась власна музика. Її поштовх був значним після завоювання королем Чінхином племінного союзу Кая: один з талановитих каяских музикантів, У Рик, привіз у Корею гучжен та  перетворив його в каягим, навчив співу, танцям та грі на каягимі трьох чиновників, а також створив 12 творів для каягима (скоріш за все аранжування народної музики на околицях річки Нактонган)^[9].

У Період Північної та Південної держави до хянак в Об'єднаній Сілла додалась кореїзована музика танського палацу «танак» (кор. 당악,  唐樂)^[10]. Хянак представлена трьома струнними інструментами (кор.삼현,  三絃: комунго, каягим та хянбіба) і трьома бамбуковими сопілками (кор. 삼죽, 三竹, тегим, чунгим та согим)^[11]. Музика Об'єднаної Сілли більш різноманітна, що помітно по творах, написаних Ок Пого, котрі адаптовані цісяньцінь (комунго): там використовуються кілька ладових звукорядів, вони витонченіші, ніж п'єси У Рика для каягима^[12].

Танак часів Об'єднаної Сілли включала в себе кончхвіак (кор. 고취악, 鼓吹樂, військова музика), танакчо (кор. 당악조, 唐樂調, твори для сопілок) та помпхе (кор. 범패, 梵唄, будійські співи)^[12]. Кочхвіак, мабуть, був запозичений 664 року у китайського експедиційного корпусу, котрий розміщений в місті Унджін^[12]. До кінця існування Об'єднаної Сілла музична традиція стала ще більш різноманітнішою за рахунок запозичення нових жанрів та розвитку старих^[12].

Музика Пархе продовжила традицію Когурьо^[13]. Там використовувався власний різновид комунго, «пархе-гим» (кор. 발해금, 渤海琴, дослівно «цитра з Пархе») та розвивалась автохтона танцювальна школа («пархе-гйобан» кор. 발해교방, 渤海敎坊)^[12]. Після розорення Пархе киданями в X столітті від музичної традиції Пархе залишились лише згадки в японських літописах та сліди «боккайгаку» (музики Пархе) в японському бугаку^[14]. 

Другий період розвитку корейської музики — Середньовіччя (918—1910 роки), коли з Китаю в Корею привезли жанр придворної музики яюе, котрий перетворився в місцевий «аак»^[2]. Крім того, в цей час в Кореї почалась активно розвиватись народна музика^[2].

Корьо розвинула музичну традицію Об'єднаної Сілла і сприйняла новий китайський великий жанр придворної музики яюе, зберігши і розвинувши також хянак та танак^[14]. Музикою завідували два придворних інститути: музичне управління Теаксо (кор. 태악서, 太樂署) та Кванхьонбан (кор. 관현방, 管絃房), котрі направляли учнів до придворних музикантів^[15]. Придворна музика поділялась на ритуальну, церемоніальну та розважну, при цьому наприклад церемоніальна музика включала в себе твори в жанрах хянак та танак^[16]. У період Корьо з'явились артистки кісен^[17].

Три струнних інструменти та три бамбукові сопілки Об'єднаної Сілла продовжили домінувати в музиці Корьо^[15]. До них приєднали ще три привезених в Корею інструменти: барабан чангу, хегим та пхірі, завдяки чому хянак Корьо значно збагатилась у порівнянні з попереднім періодом^[18]. Ноти, котрі збереглися з часів Корьо — Теак-хубо, Сіьон-хянакбо — свідчать про те, що вся музика цього часу написана або в пентатоніці, або в особливому звукоряді «кьомьонджо» (кор. 계면조, 界面調)^[19]. Розвиток музики танак йшов своєю чергою: у династії Сун запозичений акомпанемент для танців, та танак розділилась на тегок (кор. 대곡,  大曲, пісні, музика та танці, одночасно виконувались жінками, котрі працювали в кьобанах) та саак (кор. 사악,  詞樂, співи під музику)^[20]. Єдиний твір Корьо жанру саак, котрий зберігся до наших днів, — це «Весна в Лояні» (кор. 낙양춘, 洛陽春, Нагянчхун)^[21].

Сунську музику в Кореї виконували ансамблем з панхяна (кор. 방향, 方響, металофон), тунсо (кор. 퉁소, 洞簫, продольна сопілка), танджока (кор. 당적,  唐笛, невеличка поперечна сопілка), танпхірі (різновид пхірі), танбіби (різновид піби), аджена (струнно-смичкова цитра), теджена (15-струна цитра), чангу (барабан), кьобанго (кор. 교방고, 敎坊鼓, великий барабан) та пака (дерев'яні кастаньєти)^[21].

Корея активно запрошувала придворних музикантів сунського палацу для навчання місцевих китайської музики, а імператор Хуей-цзун 1116 року вислав правителю Єджону набір інструментів для виконання яюе (по-корейськи «аак»), підштовхнувши розвиток великих придворних жанрів^[22]. Інструменти (як і музика при дворі Хуей-цзуна) були розділені на дві групи: «для тераси» (кор.등가, 登歌, тинга) та «для статті» (кор. 헌가, 軒架, хонга), це розділення було сприйнято та корейцями^[23]. Після правління Єджона Сун, котра оборонялась від нападу чжурчженів, ще висилала Корьо інструменти, але вже не могла передавати техніці гри; сама Корьо з XIII століття була зайнята захистом від монголів^[24]. У цей час уряд закриває Кваехьонбан, замість нього 1391 року з'являється «Правління аак» (кор. 아악서, 雅樂署, ааксо), проіснувавши до 1457 року^[24].

У 1392 році влада переходить до династії Чосон. Придворні інститути Теаксо та Ааксо продовжують роботу (Теаксо займається хянак та танак, Ааксо — лише інструментальною частиною музики, котра виконувалась в королівському святилищі Чонмьо), засновані ще три музичні правління, але 1457 року проходить реформа, що скоротила їхню кількість до двох — Чанаксо (кор. 장악서, 掌樂署), а ще через деякий час вони поєднались в єдиний Чанагвон (кор. 장악원, 掌樂院)^[25]. Розділення на аак та хянак-танак зберігається, причому музикантів для аак треба було обирати із звичайних підданих, а для хянак-танак — з низів^[25]. Аж до падіння Чосон посада музиканта була спадковою: синів музикантів реєстрували при народженні та починали навчати музиці в державних установах з 10 років^[26].

Під час правління короля Седжона Великого в Кореї почали самостійно виробляти більшість інструментів для виконання аак; цю музику почали виконувати набагато частіше: кожна ранкова зустріч короля з чиновниками і всі конфуціанські ритуали віднині супроводжувались аак^[27]. Разом з цим аак відійшла від китайських джерел і почала розвиватись самостійно^[28].

Два чосонських твори жанру хянак — Потхепхьон (кор. 보태평, 保太平) та Чондеоп (кор. 정대업, 定大業) — дійшли до нас і продовжують щорічно виконуватись на святкуванні Чонмьо-череак^[28]. Крім них збереглись Йонсан-хвесан, Мандеьоп (кор. 만대엽, 慢大葉), Йоміллак, більшість пісень з книги Ода про драконів, котрі летять до неба та інші твори^[28].

Жанр танак складали «саак» (твори-акомпанемент до придворних танців, зникли в кінці правління династії) та кореїзована китайська церемоніальна музика^[29]. Адаптація танака йшла повним ходом — з 13 раніше використаних лише в цьому жанрі китайських інструментів залишились лише п'ять (панхян, теджен, танджок, танпхірі та тунсо); привезені з Китаю хегим та вольгим (кор. 월금, 月琴, струно-щипковий інструмент з круглим корпусом) використовувались лише в хянаку, ще шість (пак, кьобанго, чангу, танбіба, аджен та тхепнхьонсо) стали однако вживані для хянака та танака^[30]. Винайдена в XV столітті мензуральна нотація Чонганбу (кор. 정간보, 井間譜) стала першою в Азії, вплинула таким чином на розвиток музики у всьому регіоні^[30].

Після японських та монгольських вторгнень в XVI—XVII століттях більшість високопоставлених музикантів втекли або були вбиті, через що розвиток придворної музики уповільнився хоча народна музика не постраждала^[31]. Кількість музикантів для вистав було скорочено вдвічі-втричі. Управлінням музики (кор. 장악원, 掌樂院, чанагвон), із ансамблів виключили дзін тхекчон (кор. 특종, 特鐘), кам'яний гонг тхеккьон (кор. 특경, 特磬), сопілку-окаріну хун (кор. 훈,  塤), сопілку кван (кор. 관, 管), губні органи хва (кор. 화, 和) та у (кор. 우,  竽), комунго, каягим, хянбібу, вольгим та хегим — оркестри часів піздньої Чосон стали в основному духовими^[31]. Єдиними двома творами жанру танак, котрі пережили обидві хвилі японських та монгольських завоювань, були Походжа (보호자) та Нагянчхун (Весна в Лояні)^[32].

Народна ж музика, навпаки, досягла підйому: розквітли класичні ліричні пісні кагок (кор. 가곡, 歌曲), інструментальна сюїта йонсан-хвесан (кор. 영산회상, 靈山會相), драматичні пісні пхансорі, а також інструментальні композиції в швидкому темпі санджо^[33]. Кагок і йонсан-хвесан виконували в розважальних клубах, що зробило їх щонайменше відомими серед широкого загалу^[33]. Перший розвинений з раньочосонського жанру сактеьоп (кор. 삭대엽, 數大葉) в XIX столітті, виник наприкінці XVIII століття з молитви і з часом став інструментальним^[33]. Пхансорі був популярним вже наприкінці  XVIII століття, вважалось, що у нього є чотири обов'язкові складові: персонажі, захоплююча історія, ритм та мелодія, а також акторська майстерність^[34]. Наприкінці XIX століття завдяки перекладу шаманських мелодій для каягиму з'явився санджо^[34].

Сучасний період починається незадовго до завоювання Кореї Японією 1910 року та характеризується проникненням у Корею європейського мистецтва: музики, танців, театру та інших; при цьому вони отримують миттєве схвалення загалу^[35]. У цей період музика розділяється на «традиційну» (кор.구각,  國樂, кугак) та «сучасну» (кор. 양악,  洋樂, йонак)^[36].

Після 1894 року принципово змінилась державна система регулювання музики. До цього всі музиканти були зобов'язані реєструватись в Чанагвоні, народжених у них синів також реєстрували і одразу ж починали виплачувати утримання. З 10 років вони проходили початкове навчання в Адонбані (кор. 아동방, 我東方) по його закінченню повинні були перейти в Чаннебан (кор. 장내방, 將來房) для отримання вищої освіти. Після успішної здачі іспитів чоловік отримував право самому викладати, а також вступити в Чхамсанбан (кор. 참상방, 参上房) та повноцінно брати участь у виставах^[37]. Після реформи Чанагвон, котрим раніше керувало міністерство церемоній, передали у ведення відділу в справах королівського палацу, кілька разів перейменовували та зрештою 1910 року він отримав назву «Аакте» (кор. 아악대, 雅樂隊), а кількість музикантів в ньому з 305 постійних скоротились до 189 тимчасових^[37]. З 1907 року в Чанагвоні з'явились звання «головного майстра корейської музики» та «майстра корейської музики» (кор. 국악사장,  國樂師長 та кор. 국악사장, 國樂師) — це перший випадок використання терміну «кугак» (кор. 국악, 國樂, дослівно «національна», тобто, «корейська музика») в Кореї; вона була запозичена з японської мови завдяки чиновнику Мегате Танетаро^[37].

1902 року з'явився театр Хьомнюльса (кор. 혐뉼사, 協律社), орієнтований на професійних виконавців народної музики, насамперед — пхансорі^[38]. Він проіснував чотири роки, а 1908 року на його місці з'явився перший в Кореї європейський театр Вонгакса (кор. 원각사, 圓覺社)^[38]. На основі пхансорі та акробатичних вистав створений новий жанр опери чхангик^[39].

Перші твори європейської музики, котрі потрапили в Корею — християнські гімни, пізніше їх елементи влились в популярну музику країни^[38]. Крім того, 1901 року був створений європейський військовий оркестр, котрий проіснував 14 років^[38]. Після його розпуску більшість музикантів стали викладати європейську музику, розповсюджуючи її по країні^[38].

Після завойовування Кореї Японською імперією зникло більшість традиційних творів, особливо  — ритуальної музики, хоча деякі з них зберегли працівники Національного центру традиційної музики^[40]. Фольклорні твори зберігали у Відділі музики Чосон (кор. 아악과, 雅樂課, Чосон Ааква) першого приватного музичного закладу Кореї — Чосон-чонак-чонсіпсо (кор. 조선정악전습소, 朝鮮正樂傳習所)^[41]. Відділ музики Чосон надавав можливість навчатись грі на каягимі, комунго, янгимі (кор. 양금, 洋琴, рід цітри), тансо та сенхване; Відділ західної музики мав відділення вокалу, теорії музики, органу та скрипки^[40]. 

Придворні артистки кісен стали приписані до кванбонам (кор. 권번, 券番, яп. кембан), та продовжили свою діяльність; працюючі в кванбонах жінки зберігали також мистецтво пхансорі та санджо^[40]. Починати навчання на кісен можна було в період з 8 до 20 років, навчання було платним. По закінченню трирічного курсу, котрий включав гру на комунго, янгиме, каягимі, літературу, виконання сіджо, кагок, танців з мечами, а також малювання та каліграфію, потрібно було пройти іспит, успішні кандидатки отримали ліцензію кісен найвищого класу^[40].

Аакте знову перейменовують, відтепер він називається Іванджік-аакпу (ця назву він носить до цих пір), деякі музиканти отримують посади в правлінні; управління музики починає приймати заяви від молодих музикантів та надавати освітні послуги^[41].

1933 року з'являється Громадськість вивчення чосонського вокалу, знамениті музиканти-віртуози пхансорі виступають там з виставами чхангика^[40]. У колоніальний період дуже активно розвивається санджо, віртуози цього мистецтва відкривають власні школи; також з'являються професійні виконавці фольклорних пісенних жанрів кьонсодо (кор. 경서도, 京西道), намдо-міньо (кор. 남도민요, 南道民謠) та кьонгі-сонсорі (кор. 경기선소리, 京畿立唱)^[42]. У державних школах замість традиційної музики стали викладати західну та японську, 1910 року був складений особливий список «Збірник пісень для навчання» (кор. 보통교육창가집, 普通敎育唱歌集 потхон кйоюк чхангаджіп), котрий складався з перекладених японських пісень, а також перекладів християнських гімнів та європейських народних пісень^[42].

Серед видатних музикантів колоніального періоду, котрі грали головні ролі в музичному світі при японцях, можна відмітити автора першого сучасного корейського твору Хон Нанпху та композитора Лі Санджуна^[40]. Серед найбільш видатних музикантів, котрі займались західною музикою, більшість були колабораціоністами^[43].

Розвиток композиції західної музики пішов швидше після отримання Кореєю незалежності від Японії, в 1960-х виникло нове покоління композиторів, котрі активно вивчали західну музичну школу та повністю відійшли від традицій кагок^[44]. У 1980-х з'явились композитори, котрі включали кагок у свої твори, проте вони не знайшли підхід до місцевих слухачів^[44]. Тоді ж в Європі отримав широку популярність композитор Юн Ісан, котрий використовував елементи традиційної корейської музики у своїй творчості^[44].

Аак — ритуальна музика, привезена з Китаю та котра виконується на точних копіях китайських інструментах. У цьому жанрі збереглось лише два твори^[45]. Тепер аак виконується рідко, хоча існують фінансовані державою організації, такі як «Національний центр корейського традиційного виконавського мистецтва» (кор. 국립국악원), котрі намагаються зберегти древні різновиди корейської музики.

Конфуціанська ритуальна музика (кор. 문묘 제례악, 文廟祭禮樂, мунмьо-череак) потрапила в Корею 1116 року; у сучасній Південній Кореї вона виконується в головному конфуціанському храміМунмьо. Конфуціанська музика виконується поперемінно двома оркестрами та супроводжується танцями^[46].

Музичний виступ в святині пращурів (кор. 종묘 제례악, 宗廟祭禮樂, чонмьо-череак) відбувається щорічно в травні. Цей виступ має багато спільного з конфуціанською ритуальною музикою, зокрема, воно виконувалось двома оркестрами, проте набір інструментів відрізняється (додані духові тегим та танпхірі, та ударний панхян)^[46]. 

До хянак належить більшість творів придворної музики, загалом, найстаріший та більш відомий з них — «Суджечхон» (кор. 수제천, 壽齊天). Основна тема належить гобоєподібному інструменту пхірі та сопілкам тегим, інтервальна система (як у всій хянак) пентатонічна (до, мі-бемоль, фа, соль, сі-бемоль)^[47][45]. Зазвичай в хянак використовується чотири модальності, а типовий ансамбль містить два пхірі, поперечну сопілку, хегим, аджен та чангу^[48]. 

Танак — кореїзована китайська музика династії Тан (та Сун)^[47]. Як і хянак, танак має пентатонічний звукоряд^[45]. Історично виконувалась перед придворними та на бенкетах (в останньому випадку — разом з хянак)^[49].

При виконанні військової музики оркестр розділявся на дві частини: у головному процесі йшов більш гучний ансамбль мідно-дерев'яних духових та ударних інструментів течхвітха (кор. 대취타, 大吹打 або кор. 무령지곡, 武寧之曲), а в хвості за ношами, на котрих їхав імператор, — більш тихий чхвітха (кор. 취타.  吹打, також кор. 타령, 槪念, тхарьон), у котрий входили дерев'яні духові, струнні та барабан чхавго (кор. 좌고, 座鼓)^[50]. 

Чонак (кор.정악,  正樂) — інструментально-вокальна музика, котра розвинулась у верхніх шарах громадськості в період Чосон. Основний репертуар складають сюїта Йонсан-хвенсан та суджечхон. Саме слово «чонак» з'явилось на початку японської окупації^[45]. Незважаючи на те, що формально чонак не входить в придворну музику, до істинно народної музиці він також не належить, крім того, деякі твори чонак використовуються в придворній музиці, через що в деяких джерелах його групують разом з придворними жанрами^[45]. 

Корейська народна музика різноманітна та складна, але у всіх її видах використовується один й той же набір ритмічних малюнків, котрі називаються чандан (кор.  장단), а також характерні ладові звукоряди.

Санджо виник на південному-заході Кореї (Чолладо) в другій половині XIX століття та розвивався разом з пхансорі та сінаві. Ця інструментальна музика з широким різноманіттям ритмічних малюнків та прискорюючим темпом, виконується солюючим інструментом та барабаном чангу. Дуже важливу роль в розвитку та оформлені санджо в окремий жанр зіграв Кім Чханджо (кор. 김창조, 金昌祖) — першими творами санджо стали кілька шаманських мелодій перекладених для каягиму^[51]. Згодом, на початку ХХ століття, були створені санджо для комунго, тегима та хегима^[34]. 

Нонак (кор. 농악, 농악), або пхунмуль, розвивався в основному в християнському оточенні і до цього часу виконується в основному на відкритому повітрі. Існує безліч регіональних жанрів та особливостей виконання, однак всі різновиди включають музику, акробатичні номера, танці та співи. Музичні інструменти для нонак — малі та великі гонги, барабани чангу, пук та сого^[52]. 

Вокальна музика розвивалась разом з поезією та споріднена жанру чонак^[52]. 

Кагок вважається перлиною ліричної пісні та включений в список найважливішої нематеріальної спадщини Кореї, а також в список всесвітнього нематеріальної спадщини ЮНЕСКР. Кагок виконується соло під акомпанемент комунго, сепхірі, тегим; хегим та чангу. Пісні для чоловічого голосу називаються «намчхан» (кор. 남창, 男唱), для жіночого — «йочхан» (кор. 여창,  女唱)^[53]. Частина кагок виконується зі словами, взятими з жанру сіджо^[54]. 

Сіджо — короткі ліричні пісні, котрі складаються з трьох рядків по 14-16 складів кожен. Популярність сіджо отримали серед янбанів в період Чосон, хоча виникли ще в кінці періоду Корьо. У другій половині XVII століття сіджо йде в народ. Різноманітність сіджо, котра називається «сасоль-сіджо», має довгі два перших рядка та третій рядок звичайної довжини. Сасоль-сіджо ближче до музики простого народу та часто містить сарказм та іронію, а також тему кохання^[55].

Розповідаючі пісні каса мають відносно велику довжину та формалізована менш за інших вокальних жанрів. Виконавці каса цінуються за вміння використовувати фальцет,вібрато, динаміки та гучності голосу. Звичайний акомпанемент включає в себе тегим та чангу^[56].

Пхансорі, як і санжо, з'явилось в Чолладо, розвиваючись завдяки професійним народним музикантам. Слово «пхансорі» складається з двох частин — «місце для зустрічі» та «співи»^[56]. В період зеніту слави пхансорі, в  XIX столітті, композитор Сін Джехьо переписав, вносячи безліч покращень, тексти шости знаменитих п'єс пхансорі, п'ять з котрих виконуються досі^[56]. На межі XIX та XX століть із пхансорі та європейського театру з'явився новий жанр, чхангик^[56].

Твори пхансорі виконуються сольним співаком під акомпанемент барабану пук, при цьому барабанщик інколи вигукує підбадьорюючі слова щось на кшталт «добре!», «так тримати!»^[56]. Спів поєднується з речитативом та акторською майстерністю. Мелодія організована в ритмічні цикли «чандан» та лади «чо»^[56].

Народна музика в корейській культурі включає в себе більш широкий набір стилів та жанрів, ніж європейська: окрім музичного мистецтва християнства, «міньо» (кор. 민요, 民謠), включає в себе та професійно виконувальну «народну» музику «чапка» (кор. 잡가,  雜歌)^[57]. Міньо зазвичай мають почергову форму: заспівувач виконує мелодію соло, а потім хор повторює її^[57]. Зазвичай народна музика пишеться в пентатоніці або тетратоніці та завжди має тридольний метр (дводольний метр — характерна особливість китайської та японської народної музики)^[57].

Корейська буддійська музична традиція відрізняється від японської та китайської, хоча колишні зразки були запозичені з Китаю. Буддійська музика включає такі мистецтва як читання співучо (дуже важливе в буддійському обряді та наявні два жанри — помпхе та йомбуль), ритуальні танці та виконуючу поза приміщень оркестрову музику^[58]. З ритуальних танців збереглись три: Набічхум (나비춤, танець метелика), парачхум (바라춤, танець з тарілками) та попкочхум (법고춤, танець з барабаном); вони виконуються в церемонії Йонсандже^[58].

Шаманська музика — найдавніша серед релігійних жанрів, вона надала сильний вплив на народну музику. Найважливіший шаманський жанр — сінаві, імпровізований акомпанемент до танцю шаманки^[59]. Ансамбль для сінаві складається з пхірі, тегима та хегима, ударна секція включає чангу або пук, гонги або музичну тарілку^[59]. Синаві з'явилась у південних провінціях (в основному, Чолладо) та зберігає місцеві особливості (ритмічні малюнки та мелодії)^[59].

• Каягим — довжина цитра з 13-25 струнами.
• Комунго — шестиструнна цитра.
• Тенджен — 15-струна цитра, котру використовували в період Корьо.
• Силь — довга 25-струна цитра, нащадок се.
• Ким — 7-струна цитра, варіант цісяньціня.
• Конху — арфи (не використовуються).
• Піба — лютня, варіант піпи.
• Вольгим — варіант юеціня.
• Чхольхьонгим — цитра зі сталевими струнами, з'явилась у XX столітті.
• Оллюгим — 33-струна цитра, котра створена в Північній Кореї 1973 року.
• Оингим — північнокорейська п'ятиструнна лютня.

• Хегим — вертикальний двострунний інструмент.
• Аджен — струна цитра, походить від ячжена.

• Янгим — цимбали з бавовняними струнами

• Тегим — довга поперечна сопілка з мембраною.
• Чунгим — середня поперечна сопілка без мембрани.
• Согим — мала поперечна сопілка.
• Тансо — невелика продольна сопілка.
• Як — продольна сопілка з трьома отворами.
• Чі — продольна сопілка з п'ятьма отворами.
• Со — сопілка Пана, котра походить від пайсяо.
• Танджок — невеличка поперечна сопілка.
• Хун — глиняний духовий інструмент, котрий нагадує окаріну.

• Пхірі — циліндричний бамбуковий гобой.
• Тхепхьонсо — конічний дерев'яний гобой.

• Сенхван — 17-трубний орган, нащадок, китайського шена.
• У — язичковий орган, більше не використовується.
• Хва — 13-губний язичковий орган (не використовується).

• Набаль — довгий металічний горн.
• Нагак — конх.

• Чон — бронзовий дзвін.
• Пхьонджон — 16 бронзових дзвонів.
• Тикчон — великий дзвін.
• Пхьонгьон — 16 кам'яних пластин, інструмент походить від китайського бяньціну.
• Тіккьон — металофон з 16 залізними пластинами.
• Панхян — металофон з 16 залізними пластинами.
• Улла — 10 невеликих гонгів на рамі.

• Пук — бочкоподібний барабан
• Чангу — двосторонній барабан
• Калго — барабан на кшталт чангу, на котрому грають двома паличками.
• Чінго — найбільший барабан
• Чольго — великий барабан.
• Чваго — великий барабан в дерев'яній рамі.
• Чонго — великий барабан
• Йонго — барабан з драконом на корпусі.
• Инго — великий барабан, підвішений на рамі.
• Сакко — довгий барабан, підвішений на рамі.
• Кьобанго — плоский барабан на рамі.
• Чунго — більш крупніший, ніж кьобанго плоский барабан.
• Сого — невеличкий ручний барабан.
• Ного — два барабани, надягнуті на палицю.

• Кквенгварі — невеликий гонг.
• Чін — великий гонг.

• Чабара — пара мідних тарілок.

• Пак — дерев'яні кастаньєти.
• Пу — керамічний горщик.
• Чхук — дерев'яна коробка, по котрої ударяють зсередини.
• О — дерев'яний інструмент у формі тигра.

• Song Bang-song. Korean Music. — Jimoondang Publishing Company, 2000. — ISBN 89-88095-13-8.
• The Concise Garland Encyclopedia of World Music. — Taylor& Francis, 2013. — ISBN 9781136095948.
• The Ancient Arts of Korea. — Ministry of Culture and Information, 1970.
• Yi Hye-Gu, Provine R.C.. Essays on Traditional Korean Music. — Royal Asiatic Society, Korea Branch, 1981.
• Gagok, lyric song cycles accompanied by an orchestra (англ.). ЮНЕСКО. 2010. Архів оригіналу за 2 серпня 2015. Процитовано 15 липня 2015.
• Kim Hŭng-gyu, Fouser R.. Understanding Korean Literature. — M.E. Sharpe, 1997. — (An Eastgate book). — ISBN 9781563247736.