PROFILPELAJAR.COM

	Михаїл Єрмаков
	Митрополит Михаїл (Єрмаков)
	Митрополит Київський, Галицький і всієї України
	Митрополит Київський, Галицький і всієї України
Альма-матер:	Київська духовна академія
Науковий ступінь:	кандидат богословських наук
Діяльність:	священник
Національність:	росіянин
Народження:	31 липня 1862; Санкт-Петербург
Смерть:	30 березня 1929 (66 років); Київ
Похований:	Софійський собор
Священство:	єпископ
Нагороди:
	орден святого Володимира III ступеня, святої Ганни I ст., св. Володимира II ст.
	Михаїл у Вікісховищі

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Єрмаков.

Митрополит Михаїл (світське ім'я — Василій Федорович Єрмаков, рос. Василий Фёдорович Ермаков; *31 липня 1862 — †30 березня 1929) — церковний діяч.

Біографія

Народився у м. Санкт-Петербург Російської імперії (тепер — Російська Федерація). Навчався у Київському реальному училищі, потім — у Київській духовній семінарії. В 1887 р. закінчив Київську духовну академію зі ступенем кандидата богословських наук. 19 червня того ж року прийняв обіти чернечого стану, хіротонізований (рукоположений) на ієромонаха. Викладав у Київській та Орловській духовних семінаріях і Санкт-Петербрзькій духовній академії. У 1888 р. — інспектор Орловської духовної семинариї, у 1890 р. — інспектор Санкт-Петербурзької духовної Академії. У 1891 р. отримав сан Архімандрита.
З 1893 р. — ректор Могильовської духовної семінарії, а з часом — Волинської духовної семінарії. 20 жовтня 1899 р. — єпископ Новгород-Сіверський, вікарій Чернігівської єпархії (у тому ж році став єпископом Ковенським у Прибалтиці, вікарій Литовської єпархії).
З 6 вересня 1903 р. — єпископ Омський і Семипалатинський; 9 грудня 1905 р. — єпископ Гродненський і Брестський (тепер — Білорусь). З 1910 р. — єпископ Черкаський, вікарій Київської єпархії. 14 травня 1911 р. — нагороджений коштовною панагією. 6 травня 1912 р. — архієпископ Гродненський і Брест-Литовський. Відомий був своєю активною політичною участю у «чорносотенному русі»^[1]. Отримував і державні нагороди: орден святого Володимира III ступеня (1900 року), святої Ганни I ст. (1903 р.), св. Володимира II ст. (1907 р.).
У 1915 р. — нагороджений діамантовим хрестом для клобуку. Перед окупацією німецьким військом м. Гродно — переїхав до м. Москви.
У 1917–1918 р. був учасником Всеросійського помісного собору в місті Москва, де його призначили з 1919 р. керувати Київською єпархією в Українській Народній Республіці (УНР). Але у травні 1920 р. собор Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) не визнав його митрополитом Київським і Галицьким. Натомість, офіційно був номінований митрополитом Київським з 1918 року Антоній Храповицький.
У січні-лютому 1921 р. він брав участь у синоді РПЦ Московської патріархії і одержав там титул «патріаршого екзарха Російської православної церкви Московської патріархії для України», та був зведений у сан митрополита (але не «Київського і Галицького»). Сам митрополит Михаїл (Єрмаков) з приводу свого призначення у Київ на допиті у листопаді 1925 р. пояснив: «Я був призначений патріархом не митрополитом, а тимчасово керуючим Київською митрополією і екзархом України».^[2] При цьому офіційним митрополитом Київським і Галицьким залишався Антоній Храповицький який перебував в еміграції.

У лютому у новоутвореній Єпископській раді України серед заполітизованого, проросійськи налаштованого духівництва, з 28 серпня 1921 р. стає керівником, де проводив у Києві без перерви засідання. Першим їхнім актом було намагання позбавити всіх священнослужителів української автокефалії духовного достоїнства (сану), відлучити від російської автокефалії саме українських парафіян (мирян) за їх спілкування з українським духівництвом УАПЦ. З цією екзекуційною метою 19 жовтня 1921 р. він особисто відвідав Перший Всеукраїнський Православний собор УАПЦ (у храмі святої Софії в Києві), де вороже виступив проти собору і проголошеної на ньому УАПЦ. При тому категорично заперечував використання українцями української рідної їм мови у Церкві у власній державі УНР. Дискримінаційними заявами виступив проти висвячення в Церкві священиків саме з українців, кадрова політика за національною ознакою (що суперечить взагалі віровченню християнства). Осуджував канонічно висвячених священиків РПЦ МП українського походження за підтримку УАПЦ — відстоював геополітичну концепцію «російський світ». Задля політичних інтересів Російської імперії маніпулювати релігійним життям в сусідній Україні вплинув на відкликання визнання Вселенським Патріархом ієрархії УАПЦ (Томоса).

У жовтні 1922 р. розсилав українським архієреям циркулярний указ про перехід Всеукраїнської Православної Церкви (ВПЦ) на засади канонів власне російської автокефалії. Чим засвідчив свої тверді наміри соціологічно сприяти формуванню неукраїнської еліти в Україні. Виступав проти методичного застосування атеїстами технології провокацій на конфлікти, втручання у релігійне життя з метою загострення, розкладу і розколів серед православного духівництва Київщини та Правобережної України: чинив опір роз'єднанню російського духівництва на угруповання «закордонних», «обновленців», «тихоновців», «сергіївців», «йосифлянів» й т.ін., що навмисно організовувалось і використовувалось державними спецслужбами (ВЧК-ОГПУ-НКВС) з метою полегшення подальшого нищення роздрібнених частин Церкви, на задоволення ідеологічних потреб комуністів та проведення масштабного експерименту над народом.
5 лютого 1923 р. був заарештований атеїстичними фанатиками комуністичного режиму (НКВС УРСР «ГПУ ДПУ») і у 1924 р. відісланий до Туркестану в Азію. У 1925 р. — архієпископ Тобольський у Сибіру (Росія), того ж року був знову заарештований та ув'язнений радянською владою (НКВС РРФСР «СО ДПУ»). У 1927 р. назначений був на митрополита Київського митрополитом Нижньогородським Сергієм Страгородським, хоча у липні того ж року офіційно не підписував Декларацію митрополита Нижньогородського Сергія Страгородського про визнання існуючої влади та співпрацю духівництва з атеїстичним режимом комуністів, був проти вербування агентури «секретних сотрудників» (сексотів) з числа церковнослужителів і видачі ними Тайни Сповіді^[3]. Але фактично солідаризувався з новою церковною політикою сервілізму. Тому під заступництвом патріарха Сергія (Страгородського) зберіг статус митрополита Київського і екзарха України. Був діяльним членом Тимчасового патріаршого священного синоду. Організував вікаріат у м. Білосток.
Помер і похований на території храму святої Софії у м. Києві. У спогадах сучасників — він мав характер простий споглядальний, тихий і добрий.

Див. також

Примітки

↑ Нікітенко Надія, «Під покровом святої Софії (Некрополь Софійського собору в Києві)», м. Київ, 2000 р.
↑ Мазырин А., свящ. Вопрос о замещении Киевской кафедры в 1920-е годы // Вестник ПСТГУ. II: История. История Русской Православной Церкви. 2007. Вып. 2 (23). С. 58–67 (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 21 квітня 2016. Процитовано 14 січня 2016.
↑ сост. священник Н. Сильченков, «Практическое руководство при совершении приходских треб» (Исповедь), изд. «Сатисъ», Санкт-Петербург, 1994 г., стор. 82-83

Джерела та література

Никодимов И. Н. Воспоминание о Киево-Печерской лавре (1918—1943 гг.). — Киев: Киево-Печерская Успенская Лавра, 1999. — 217 с. — С. 166—169.
Стародуб А. В. Митрополит Михаїл (Єрмаков) (1862—1929): деякі аспекти останнього періоду діяльності та обставини смерті // Наукові записки. — К., 2002. — Т. 9. — С. 442—479.
Мазырин А. В., свящ. Вопрос о замещении Киевской кафедры в 1920-е годы [Архівовано 9 липня 2021 у Wayback Machine.] // Вестник ПСТГУ. II: История. История Русской Православной Церкви. 2007. — Вып. 2 (23). — С. 58-67
Мазырин А. В., свящ. Вопрос о замещении Киевской кафедры в 1920-е годы [Архівовано 9 липня 2021 у Wayback Machine.] // Вестник ПСТГУ. II: История. История Русской Православной Церкви. 2007. — Вып. 3 (24). — С. 118—131
Мазырин А. В., свящ. Вопрос о замещении Киевской кафедры в 1920-е годы [Архівовано 9 липня 2021 у Wayback Machine.] // Вестник ПСТГУ. II: История. История Русской Православной Церкви. 2007. — Вып. 4 (25). — С. 62-70
Преловська І. Дослідження біографії екзарха Михаїла (Єрмакова): методологічні аспекти вивчення життєписів діячів Православної церкви в Україні // Лаврський альманах. — К., 2007. — Вип. 17. — С. 118—128.
Биографические сведения о братии Киево-Печерской Лавры, пострадавшей за Православную веру в 20 столетии / Сост.: Л. П. Рылкова. — Киев: Типография Киево-Печерской Успенской Лавры: Феникс, 2008. — 291 с. — С. 37-45.
Білокінь С. І.. Михаїл [Архівовано 13 квітня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 6 : Ла — Мі. — С. 685. — ISBN 978-966-00-1028-1.
Сухоруков А. Н. Малоизвестные страницы церковного служения экзарха Украины митрополита Михаила (Ермакова) в 1922—1923 годах (по материалам следственного дела) [Архівовано 29 вересня 2015 у Wayback Machine.] // Вестник ПСТГУ. II: История. История Русской Православной Церкви. — 2009. — Вып. 1 (30). — С. 79—122.
Преловська І. Документи органів безпеки УСРР щодо життя та діяльності Екзарха України митрополита Михаїла (Єрмакова) (1862—1929) [Архівовано 9 липня 2021 у Wayback Machine.] // Український археографічний щорічник. — К., 2010. — Вып. 15. — С. 40—82.
Косик О. В. К истории выпуска «Обращения» Экзарха Украины митрополита Михаила (Ермакова) к архипастырям, пастырям и пасомым Украинской Православной Церкви от 17 ноября 1927 г. [Архівовано 11 липня 2021 у Wayback Machine.] // Вестник ПСТГУ. Серия II: История. История Русской Православной Церкви. — 2020. — Вып. 94. — С. 45—58.