PROFILPELAJAR.COM

Анатолій Іванович Лупиніс
Анатолій Іванович Лупиніс
Прізвисько	«Дядя Толя»
Народився	21 липня 1937; Новоолександрівка, Постишевський район, Сталінська область, Українська РСР, СРСР
Помер	5 лютого 2000 (62 роки); Київ, Україна
Поховання	Байкове кладовище
Діяльність	поет, політик, дисидент
Відомий завдяки	політик, громадський діяч, поет
Партія	Українська національна ассамблея — Українська народна самооборона
	; ; ;

Анато́лій (Анатоль) Іванович Лупині́с (21 липня 1937, Новоолександрівка, Донецька область — 5 лютого 2000, Київ) — український політичний та громадський діяч, дисидент, політв'язень радянських таборів та психлікарень, член УНА-УНСО, поет.

Життєпис

Народився 21 липня 1937 року у селі Новоолександрівка Покровського району, Донецької області. Батьки були репресовані та заслані до Аджеро-Судженський табір, звідки втекли на Донеччину.

Після німецько-радянської війни родина переїхала у с. Сатанівка Монастирищенського району Черкаської області.

У 1954 році закінчив із золотою медаллю середню школу у м. Монастирище Черкаська область. Ще в школі спробував писати політичні статті «Радянська влада і демократія», «Рівноправність жінок».

Після закінчення школи вступив на фізичний факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка на спеціальність астрономія.

У 1956 році 19-річний студент Анатолій Лупиніс вийшов на демонстрацію проти введення радянських військ у Будапешт. В руках тримав плакат: "«Руки геть від вільної Угорщини!». У жовтні 1956 року був заарештований за участь у студентських виступах й засуджений Київським судом до шести років ув'язнення у таборах.

У 1957 році, як член страйкового комітету, за участь у страйку в 7 Мордовському таборі, засуджений до 10 років в'язниці за «антирадянську агітацію та пропаганду, організацію контрреволюційного саботажу». Покарання відбував у Володимирській закритій тюрмі та у спецтаборі особливого суворого режиму № 10. У Володимирській в'язниці захворів на поліневрит, що привело до парапарезу ніг. З тюрми був переведений у 10-й Мордовський табір (особливий режим), але більшість часу знаходився у лікарні 3-го Мордовського табору. Пізніше були діагностовані виразкова хвороба шлунка, дистрофія міокарда, сечокам'яна хвороба, хвороба печінки.

У 1967 році Анатолій Лупиніс вийшов з тюрми. ВТЕК призначив йому пожиттєво першу групу інвалідності. Через два роки лікування зміг рухатися за допомогою милиць. Подав документи на філософський факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Декан факультету перенаправив документи абітурієнта на перевірку до заступника голови партійного контролю при ЦК КПУ, який відмовив у вступі і порадив піти на роботу на завод, а потім вступати до вишу.

У грудні 1969 року А. Лупиніс вступив на заочне відділення економічного факультету Української сільськогосподарської академії. У 1970 р. після лікування став ходити без милиць і почав працювати на посаді адміністратора Київське концертно-хорове товариство.

22 травня 1971 року за виступ біля пам'ятника Тарасові Шевченкові в Києві, в день вшанування пам'яті Кобзаря, його було заарештовано за те, що прочитав свого вірша про долю України «Причинна» (Я бачив, як безчестили матір.)^[1].

Експертна комісія Київської міської психіатричної лікарні № 1 імені І. П. Павлова визнала його нормальним, а в НДІ загальної та судової психіатрії імені В. П. Сербського група лікарів під керівництвом Лунца Д. Р. визнала божевільним. У грудні відбувся суд, але після появи Андрія Сахарова, Івана Світличного та Леоніда Плюща засідання скасували, а через три дні А. Лупиноса відправили на примусове лікування до Дніпропетровської спеціалізованої психіатричної лікарні. З 1976 року — направлений на лікування у Алма-Атинській психіатричній лікарні, з травня 1979 року перебував у Черкаській обласній психіатричній лікарні у м. Сміла Черкаська область. У 1978 році переведений у Київську міську психіатричну лікарню № 1 імені І. П. Павлова загального типу. У червні 1980 року направлений у Дніпропетровська спеціалізована психіатрична лікарня, але через неправильне оформлення документів був повернений у м. Сміла.

У 1983 році вийшов на волю з абсолютно підірваним здоров'ям (був ув'язнений 12 років). Реабілітований 12 серпня 1992 року^[2].

Після звільнення знов почав підпільну антирадянську діяльність. Незалежність України зустрів у в'язниці, куди його кинули влітку 1991 року за організацію мітингів протесту проти підписання нового союзного договору.

Був у всіх гарячих точках: Чечня, Грузія, Абхазія, Придністров'я.

Помер на 63-му році життя 5 лютого 2000 року. Похований на Байковому кладовищі у Києві, поряд з побратимами з УНА-УНСО (ділянка № 49а, 50°25′0.82″ пн. ш. 30°30′5.88″ сх. д. / 50.4168944° пн. ш. 30.5016333° сх. д. / 50.4168944; 30.5016333).

Родина

Дружина — Ольга Лупиніс.

Сини Анатолія Лупиноса — також члени УНА-УНСО Микола та Іван — продовжили справу легендарного батька. Від початку російсько-української війни вони стали на захист незалежної України в складі піхотних підрозділів ЗСУ^[3].

4 вересня 2024 стало відомо, що 02024-08-2424 серпня 2024 при обороні Часового Яру від важких поранень загинув сержант Микола Лупиніс — військовослужбовець ЗСУ, активіст УНА-УНСО, син Анатолія Лупиноса ^[4]^[5].

Політична діяльність

У 1983—1991 роках Анатолій Лупиніс був одним з лідерів дисидентського руху в Україні.

Ініціатор створення асоціація «Зелений світ», українського Товариства «Меморіал», член ініціативної групи зі створення Народного руху України, Української Гельсінської Групи.

У 1990 році організував реєстрацію людей, що вважають себе громадянами окупованої Української народної республіки. За кілька місяців зареєструвалися більше мільйона осіб і це стало фактично першим референдумом за незалежність України.

Один з ініціаторів створення Української Міжпартійної Асамблеї, котру за його ініціативи було перетворено спочатку на Українську Національну Асамблею, а пізніше на УНА-УНСО.

Твори

Ординський період закінчився // За Вільну Україну. — 1994;
Анатоль Лупиніс, поет та національний революціонер. — Львів, 2003.
Бунт має рацію. — Чернігів, 2004.

Вшанування пам'яті

На честь Анатолія Лупиноса названі вулиці у містах Київ, Конотоп, Львів, Покровськ та Черкаси.
2 лютого 2004 року на фасаді будинку на вул. Генерала Чупринки у Львові відкрито меморіальну таблицю на честь Анатолія Лупиноса^[6].
Документальний фільм Олександра Муратова «Славний лицар Українського опору».
У 2020 році було засновано Національний конкурс малих літературних форм імені А. Лупиноса^[7]

Джерела та література

О. Г. Бажан Лупиніс Анатолій Іванович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 6 : Ла — Мі. — С. 303. — ISBN 978-966-00-1028-1.
В. В. Овсієнко. Лупиніс Анатолій Іванович // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2017. — Т. 18 : Лт — Малицький. — 711 с. — ISBN 978-966-02-7999-5.
Анатолій Лупиніс. Ґуру вільних радикалів. — Київ : Zалізний тато, 2021. — 208 с. — ISBN 978-617-95054-3-0.

Література

Черкащина. Універсальна енциклопедія / Упорядник В. О. Жадько. — Київ : ВПК «Експрес-Поліграф», 2010. — С. 546—547. — 1000 прим.
«Вісник репресій в Україні. Закордонне представництво Української Гельсінкської групи» (Нью-Йорк), 1980, вип. 9; 1981, вип. 5, 7; 1984, вип. 4;
Алексеева Л. История инакомыслия в СССР / Людмила Алексеева. — Москва : Весть, 1992. — 352 с. — ISBN 5-89942-250-3. (рос.)
Касьянов Г. В. Незгодні. Українська інтелігенція в русі опору 1960—80-х років. — Київ : Либідь, 1995. — 224 с.
Никифорук Р. У ненормальному суспільстві місце нормальної людини — у «психушці»? // Дзеркало тижня. — 2000. — 16—22 вересня.
Вишинський С. Філософія пограниччя: український вимір [Архівовано 24 травня 2012 у Wayback Machine.] / Святослав Вишинський // Всеукраїнська студентсько-аспірантська філософсько-релігієзнавча конференція «Філософія: нове покоління». 22-24 лютого 2006 року. Тези доповідей. — Київ: Національний університет «Києво-Могилянська академія», 2006. — С. 9—11.
Спецкор «Січеслава». Український «буржуазний» націоналіст. Пам'яті А. Лупиноса // Січеслав. — № 3(5). — липень-жовтень, 2005. — С. 86—87.
Зоя Максименко' Незвичайний пацієнт психушки // Січеслав. — № 3(5). — липень-жовтень, 2005. — С. 88—91.
Анатолій Лупиніс. Листи до Анни Садловської (1964—1980 рр) // Січеслав. — № 3(5). — липень-жовтень, 2005. — С. 92—199.