PROFILPELAJAR.COM

Зіновій Володимирович Кулик
Зіновій Володимирович Кулик
Народився	3 лютого 1947; Львів
Помер	14 травня 2004 (57 років); Київ
Поховання	Байкове кладовище
Громадянство	СРСР; Україна
Національність	українець
Діяльність	тележурналіст, сценарист, бізнесмен
Alma mater	ЛНУ ім. І. Франка
Науковий ступінь	кандидат історичних наук
Членство	Національна спілка журналістів України
Партія	КПРС (1976–1990), НДП (1999–2004)
	; ; ;

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Кулик.

|професія=

Зіно́вій Володи́мирович Кули́к (*3 лютого 1947, Львів — †14 травня 2004, Київ) — український тележурналіст, телевізійний менеджер, державний службовець.

Освіта

Народився в родині львівського палітурника, реставратора книг Володимира Михайловича Кулика.

Навчався у львівській середній школі № 37. Після закінчення деякий час працював у конструкторському бюро «Термоприлад».

1965–1967 рр. — навчання на механіко-машинобудівному факультеті в Львівському політехнічному інституті, яке кинув.

У 1973 р. закінчив факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. Одним із своїх учителів у журналістиці вважав журналіста Романа Бартоша. Так само тепло Кулик відгукувався про тодішнього декана львівського факультету журналістики Михайла Нечиталюка, професорів Володимира Здоровегу, Олександру Сербенську та ін.

У 1989 р. закінчив аспірантуру в Академії суспільних наук СРСР в Москві. Захистив там кандидатську дисертацію на тему «Телебачення в системі зовнішньополітичної пропаганди: 80-ті роки XX століття» (1989). Кандидат історичних наук.

Політична діяльність

Комсомольсько-компартійна кар'єра

З 1973 року — завідувач сектору інформації Львівського обкому Ленінської комуністичної спілки молоді України (ЛКСМУ). Тодішній перший секретар обкому комсомолу, Всеволод Окпиш (донедавна посол Російської Федерації у Лаосі), запропонував створити на базі ОК ЛКСМУ інформаційно-методичний центр, і запросив З.Кулика його очолити.
З 1975 року — завідувач сектору, відповідальний організатор Центрального комітету ЛКСМУ в Києві.
У 1976 році — вступив до Комуністичної партії Радянського Союзу (КПРС)
З 1980 року — секретар парткому Державного комітету телебачення і радіомовлення Української радянської соціалістичної республіки (УРСР)
У 1990 році — вийшов з лав КПРС

Колись в інтерв'ю Зіновій Кулик розповідав:

«Я, на відміну від багатьох знакових фігур, навіть керівників національно-демократичних рухів і організацій, вийшов із партії не після ГКЧП, а після аспірантури — за рік до ГКЧП. Причому достатньо демонстративно, але це вже така справа... Керівництво Компартії України було абсолютно непридатним до горбачовських змін і реформ». [1]

Членство в НДП

Наприкінці 90-х років вступив до лав Народно-демократичної партії (НДП). Як член НДП, 2000 року балотувався у народні депутати до Верховної Ради України по Галицькому округу, але програв Тарасу Чорноволу — сину відомого політика В'ячеслава Чорновола.

Журналістська діяльність

Працював помічником режисера, режисером і редактором на Львівській державній студії телебачення.

З 1989 р. — політичний оглядач на Державному українському телебаченні.

Був членом Національної спілки журналістів України.

Творчі досягнення

Автор сценаріїв документально-публіцистичних фільмів, понад 100 телепередач.

Піком слави О.Кулика, як політичного оглядача стало рекордне за тривалістю (1 година 45 хв.) телевізійне інтерв'ю із першим і єдиним Президентом СРСР Михайлом Горбачовим напередодні розпаду СРСР у грудні 1991 року. Інтерв’ю записувалося на дачі Горбачова через кілька днів після всеукраїнського референдуму, на якому 92% громадян СРСР, що проживали в УРСР, проголосували за Україну, як незалежну державу, і якраз в той самий день, коли Борис Єльцин, Леонід Кравчук і Станіслав Шушкевич ліквідували СРСР.

«З подібних кроків, таких, як проголошення незалежності, починається ворожнеча між народами. Що ви будете завтра робити в Україні з 11 мільйонами росіян? А з представниками інших народів? Згадайте Нагорний Карабах, Тбілісі! Чи готовий народ України до кровопролитних конфліктів?» Кулик перебиває Президента СРСР: «Михайле Сергійовичу, але ж у нас немає міжнаціональних конфліктів…» Спантеличений тим, що його перебили, Горбачов розгублено перепитує: «Немає? Ну, тоді будуть… Обов’язково, я думаю, будуть».[2] [Архівовано 5 листопада 2013 у Wayback Machine.]

Влітку 1994 р. напередодні виборів Президента України організував і провів на УТ-1 телепрограму формату ток-шоу, яку можна вважати ще однією вершиною в його творчій біографії – «Сто хвилин із пресою». Після участі в цій програмі чинного на той час Президента України Леоніда Кравчука більшість аналітиків відзначили зростання його рейтингу. Проте президентській команді не вдалося цим скористатися для переобрання Кравчука на 2-гий термін.

Медіа-бізнесмен

1993 року на українському телебаченні з'явився перший проект Кулика-бізнесмена - телевізійний канал УТ-3, який сам Кулик охарактеризував як «приватно-державну структуру». Сам Кулик у липні 1997-го говорив:

«Ми взяли кредити, отримали два приміщення – комірчини розміром 32 м² і 14 м². І ми довели, що можна робити доволі якісний продукт власними силами. Потім ми кредити повернули і проект вважали вичерпаним. Я переконаний, що зміг би створити потужний інформаційний концерн, який мав би власне ТБ, радіо, газети, часописи. Реально лише такий концерн і може мати силу – справжню».[3]^{[недоступне посилання з червня 2019]}

1999 року започаткував проект всеукраїнського україномовного щотижневого суспільно-політичного журналу «Політика і культура» (ПіК). Головним редактором «ПіК» був відомий львівський журналіст і публіцист Олександр Кривенко. Команду журналістів було підібрано також переважно з західноукраїнських журналістів, як втілення ідеї галицького месіанізму.

Державна служба

1992 рік — генеральний директор програм Українського телебачення.

1993 — віце-президент Укртелерадіокомпанії.

У січні 1995 року призначений головою Державного комітету телебачення і радіомовлення України, здійснював управління державними телерадіомовниками. У цей час фігурував в одному із перших в Україні скандалів, пов’язаних із цензурою — 31 грудня 1995 р. був причетний до заборони виходу в ефір на каналі УТ-1 телепрограми «Післямова» виробництва недержавної телекомпанії «Нова мова» Олександра Ткаченка.

Серпень — листопад 1996 року — виконувач обов'язків президента Національної телекомпанії України

13 листопада 1996 — 17 листопада 1998 року: перший і єдиний міністр інформації України (після його відставки Міністерство інформації було ліквідовано).

1999–2000 — заступник секретаря Ради національної безпеки і оборони України

З 8 липня 2003 р. до моменту смерті — помічник Прем'єр-міністра України Віктора Януковича

Міністр інформації

Лобіювання «1+1»

Під час перебування на посаді міністра інформації, З.Кулик був одним із ініціаторів і лобістів виходу на 1-му телеканалі (УТ-1) програм і дубльованих іноземних кінофільмів, виробництва приватної телерадіокомпанії «Студія «1+1» Олександра Роднянського, отримання нею ліцензії на мовлення із 1 січня 1997 р. на 2-му телеканалі (УТ-2), а також перекомутування двох державних телеканалів діапазону метрових хвиль, внаслідок чого 1+1 отримав більше покриття території України.

Закриття «Правди України»

1997 — напередодні виборів до Верховної Ради Міністерство інформації на чолі із З.Куликом закрило державну газету «Правда України». Причина: газета підтримувала політичну партію «Громада» опального екс-прем’єр-міністра Павла Лазаренка і перебувала під його впливом. За 2 роки, коли П.Лазаренка затримали і судили в США, З.Кулик заявив, що не соромиться і не відмовляється від свого тодішнього кроку, «оскільки не вважає за можливе дозволити видавати газету за гроші, «відмиті» в офшорній зоні Антигуа і Барбуда – фактично не «правду України», а «Антигуанську правду».[4] [Архівовано 5 листопада 2013 у Wayback Machine.]

Обставини смерті

Помер на 58-му році життя, 14 травня 2004 року о 4 годині ранку в лікарні від обширного інфаркту. Серцевий напад стався напередодні увечері під час напруженої наради в Кабінеті міністрів України. Похований 15 травня 2004 року на Байковому кладовищі в Києві (ділянка № 52а). Панахида і прощання відбувалися в київському Будинку офіцерів.

Раптова смерть помічника прем'єра В. Януковича у 2004 р. стала предметом політичних спекуляцій проти кандидата у президенти В.Януковича у 2010 р. — напередодні президентських виборів. Народний депутат від «Народної самооборони» Юрія Луценка Володимир Ар'єв заявив, що «З.Кулика могли отруїти, він міг бути неугодним Януковичу»[5] [Архівовано 9 лютого 2010 у Wayback Machine.].

Відзнаки

Почесне звання «Галицький лицар-99» (присуджене за видання журналу «ПіК»)

Родина

Посилання

«Помер Зиновій Кулик» у виданні «Щоденний Львів», 16.05.2004
«Зиновій Кулик» в журналі «Україна», 2008 р.^{[недоступне посилання з квітня 2019]}

Література

Хто є хто в українських мас-медіа. К., 1997. — С.150;
Хто є хто в Україні. К., 1997. — С.266;
Хто є хто в Україні. К., 2000. — С.249.

Попередник:	В. о. президента НТКУ 21 серпня 1996 — 18 листопада 1996	Наступник:
Савенко Олександр Миколайович	В. о. президента НТКУ 21 серпня 1996 — 18 листопада 1996	Лешик Віктор Костянтинович

Попередник:	4-й президент НТКУ 17 листопада 1998 — 21 червня 1999	Наступник:
Княжицький Микола Леонідович	4-й президент НТКУ 17 листопада 1998 — 21 червня 1999	Савенко Олександр Миколайович (в. о.)