Народився 20 березня 1899 року в селищі Хизи в бідній селянській родині. Після смерті батька 1902 року, сім'я трирічного Джафара Джабарли переїхала до Баку. Згідно з кандидатом історичних наук Нуріде Гулієвою був татом[3]. Спочатку Джафар займається вивченням Корану, після цього він вступає до школи Бадал-бека[ru]. У цій школі його навчає батько Мікаїла Мушфіґа, Мірза Гадір Ісмаїлзаде. Після того, як його виганяють зі школи, Джафар закінчує освіту в російсько-татарської школі. Там йому викладають Сулейман Сані Ахундов і Абдулла Шаїг[4]. У своїх спогадах про Джафара Джабарли, Абдулла Шаїг пише:
«Я знаю Джафара Джабарли ще з тих пір, як він вчився в сьомій школі Баку. Він був одним з моїх улюблених учнів. Свій перший вірш першим зачитував мені і працював на основі моїх інструкцій. У нього була висока воля і оптимізм. Ніяка невдача не могла засмутити його, навпаки спонукала до стараннішої роботи над віршами. Він з легкістю приймав і засвоював усі поради та інструкції. Ймовірно, більшість перших віршів Джафара не було видано»[4].
1920 року він вступив до Азербайджанського державного університету на факультет медицини, однак через відсутність інтересу до медицини, він незабаром перейшов на факультет сходознавства. Одночасно він відвідував гурток драми при Тюркському робочому театрі в Баку[5]. 1929 року закінчив Азербайджанський державний університет. Почав друкуватися від 1915 року. Ранні сатиричні вірші і розповіді Джафара спрямовані проти соціальної нерівності, жіночого безправ'я і відсталості. 1916 року Джафар Джабарли пише історичну драму «Насреддін-шах», в якій викриває феодальну деспотію в Ірані. Подальші п'єси письменника «Айдин» (1922) і «Октай Ель-огли» (1923) зображують у суворій реалістичній манері реакційну сутність місцевої буржуазії. У 1923—1924 роках пише поему «Дівоча башта», в основі якої лежить легенда про трагічну долю жінки феодального Сходу. 1927 року пише історичну трагедію «Наречена вогню[ru]» про легендарного вождя визвольного повстання, Бабеке, яку спрямовує проти релігії ісламу і феодального гніту. 1931 року Джафар Джабарли пише п'єсу «1905 року[ru]», де показує обстановку міжетнічних зіткнень татар (азербайджанців) і вірмен у період першої російської революції в Закавказзі. Джабарли — автор лібрето опери Р. М. Глієра «Шахсенем» та багатьох кіносценаріїв. Був також перекладачем. Переклав азербайджанською мовою твори В. Шекспіра, Ф. Шіллера, П. Бомарше, Л. М. Толстого, Максима Горького та багатьох інших російських та європейських класиків.
Джабарли почав писати вірші у ранньому віці. За останніми даними, один із його ранніх віршів було надруковано в азербайджаномовній газеті «Хагігат і Афкар» 1911 року. В наступні роки він написав понад двадцять п'єс, а також віршів, нарисів, оповідань і статей. На його праці величезний вплив справила радянізація 1920-х років, пропаганда ідей комунізму і теми рівноправності, праці, освіти, інтернаціоналізму, розкріпачення жінок, культурних змін тощо. Джабарли доносив до непривілейованих верств азербайджанського суспільства традиції європейського театру і драматургії. Його найбільшим внеском був переклад та постановка в Азербайджанському державному драматичному театрі «Гамлета» (Вільям Шекспір) азербайджанською мовою в 1925—1926 роках. Під час вистав, Джафар Джабарли гуляв по залу, щоб дізнатися думку людей про виставу. Дуже багато він працював над «Нареченою вогню». Тільки над одним монологом він працював три дні. Під час кампанії щодо зняття чадри, він також написав твір «Севіль», після постановки якої багато жінок, що прийшли в чадрі, пішли додому без неї[7].
Фрагмент його виступу на з'їзді: «Я не зовсім зрозумів т. Кіршона, який дорікав т. Погодіну тим, що він виступає шукачем нових форм тоді, коли про Біломорський канал можна писати старими формами, наповненими новим змістом. Можна, звичайно, писати про все: і про Біломорський канал, і про страхову касу, але це буде вже тільки техніка, а не мистецтво — строком на один рік, поки п'єсу всі встигнуть побачити по одному разу. Адже кожен зміст вимагає відповідної форми, і кожна підміна призведе лише до механістичності. Якщо письменник не відчуває форми, в яку він огортає свій твір, якщо він не заряджений, якщо він не збуджується від дій свого героя і у нього по спині не бігають мурашки, то він свого глядача не зарядить. Він подіє на його розум, на свідомість та почуття глядача залишаться вільними від впливу. А твір, розрахований тільки на свідомість, а не на почуття одночасно, — це не мистецтво. Письменник, який не вміє заряджатися і заряджати свого читача, драматург, який не вміє зробити так, щоб глядач плакав чи сміявся з його волі, — це не письменник, це не драматург. Такому письменнику або драматургу краще зайнятися бухгалтерією або чим-небудь іншим, але у всякому разі не мистецтвом.»[8]
Кіно
Джафар Джабарли вважається засновником школи кіносценаристів Азербайджану. За мотивами двох його п'єс — «Севіль» і «Алмаз» — було знято фільми 1929 і 1936 року відповідно. В основі обох фільмів лежить тема боротьби за права жінок та крах традиційної гендерної нерівності.
.svg){kind=small}
![Пам'ятник Джафару Джабарли в Баку[ru]. Скульптор Мір-Алі Мір-Касимов[ru]](%D0%A1%D0%BF%D0%B5%D1%86%D1%96%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B0:%D0%97%D0%B0%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D1%82%D0%B0%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F&wpDestFile=%D0%9F%D0%B0%D0%BC%D1%8F%D1%82%D0%BD%D0%B8%D0%BA_%D0%94%D0%B6%D0%B0%D1%84%D0%B0%D1%80%D1%83_%D0%94%D0%B6%D0%B0%D0%B1%D0%B1%D0%B0%D1%80%D0%BB%D1%8B_%D0%B2_%D0%91%D0%B0%D0%BA%D1%83.jpg){kind=link}