Ця стаття містить перелік джерел, але походження окремих тверджень у ній залишається незрозумілим через практично повну відсутність виносок. Будь ласка, допоможіть поліпшити цю статтю, додайте виноски з посиланнями на відповідні джерела до тексту статті. (березень 2015)

Україно-російські газові конфлікти — серія економічних конфліктів між компаніями НАК «Нафтогаз України» та «Газпром» щодо умов постачання природного газу з Росії до України, а також його транзиту до країн Європи.

Після розпаду СРСР Україна, через територію якої проходив великий газопровід в Європу, опинилася в неоднозначному становищі: з одного боку незалежна держава, з іншого — «братська країна» на пострадянському просторі. Звідси у України збереглися історичні пільги на купівлю та транзит природного газу.

Однак реалії ринкової економіки брали своє. Перший російсько-український газовий конфлікт вибухнув 20 лютого 1993 року, коли глава Газпрому Рем Вяхірєв пообіцяв припинити постачання газу в Україну в зв'язку з заборгованістю по оплаті. Конфлікт був швидко залагоджено і відключення не відбулося^[1]. На той момент борг України за газ становив понад 138 млрд рублів.^[2] у відповідь на погрози з боку російської влади українська влада відповідає, що перекриють транзитні газопроводи, по яких Росія веде поставки газу до Західної Європи.^[2]

Вже тоді Росія активно використовувала «газову карту», ​​шляхом шантажу підштовхуючи Україну до дипломатичної відмови від євроінтеграційних прагнень на користь Росії. (див. Масандрівські угоди).

У березні 1995 року «Газпром» призупиняє поставки газу в Україну.^[2] На той момент борг України за газ перевищує 1 трлн рублів.^[2] «Газпром» зажадав вирішення проблеми боргу за рахунок передачі Росії частини майнових прав в українські газопроводи і підприємства.^[2] 10 березня, в ході україно-російських переговорів, було прийнято рішення про продовження постачань газу в Україну.^[2] Причому українська сторона прийняла на себе зобов'язання протягом місяця надати графік погашення боргів за газ.^[2] Хоча графік так і не був наданий, з політичних причин Україну не відключили від газу.^[2]

У 1998 році в російсько-українські газові відносини включилася посередницька компанія Ітера^[3], яку в Україні пов'язують з ім'ям Юлії Тимошенко, яка, на думку директора українського Інституту енергетичних досліджень Костянтина Бородіна, лобіює інтереси компанії.^[4]

У 2004 році в Україні відбулася Помаранчева революція, яка позначила проєвропейський вектор української зовнішньої політики. У Росії ці зміни були зустрінуті вельми стримано. Стало ясно, що часи «пільг» (ціна в 50 $/тис. м³) для колишньої «братської» республіки закінчилися^[5].

Загострення відносин відзначалося вже до виборів президента України 2004. Директор Національного інституту стратегічних досліджень України Анатолій Гальчинський ще в травні 2004 року прогнозував: «За моїми оцінками, тиск Росії з енергетичних лініях буде до тих пір, поки Україна не почне поступатися своїми політичними позиціями… І такий тиск посилюватиметься в майбутньому».^[6]

Відносини між РФ і Україною загострилися після того як у березні 2005 російська газова монополія «Газпром» зажадала від України («Нафтогаз») платити за газ з 2006 за цінами, близькими до європейських (біля $250 за 1000м³). При цьому сама Російська Федерація купувала газ у Туркменістані за ціною $44 за 1000 м³. Газпром намагався збільшити прибуток від продажу газу на суму від 3 до 5 мільярдів доларів США щорічно. При цьому, шляхом підняття цін на газ в Україні, російський уряд бажав захопити частину російського ринку металургії, на якому українські компанії успішно конкурували з російськими. Попри те, що економічні причини існували і раніше, російський уряд не поспішав здійснювати різких дій, припасаючи їх як засіб політичного тиску, і почав підняття цін тільки після зміни зовнішньо-політичного курсу України у напрямку Заходу.

Українське керівництво до останнього моменту не було готове платити більше і Газпром, посилаючись на 4 параграф договору про постачання газу, за яким ціни на газ визначаються щорічно, у ніч на 1 січня 2006 зупинив постачання. З боку Газпрому пролунали звинувачення, що Україна «приступила до несанкціонованого відбору газу», призначеного європейським споживачам. Представники українського Нафтогазу звинувачення відкинули.

4 січня обом сторонам вдалося підписати договір, за яким закінчувалася практика бартерної торгівлі (транзит за газ в обмін на постачання газу) і в результаті якого ці дві речі стали розглядатися окремо. Щодо ціни, то вона стала тимчасово складати $95 за 1000 м³, що стало можливим завдяки змішуванню російського газу за ціною у $230 і туркменського за ціною у $44.

З 2006 року (за часи уряду Януковича) компанія РосУкрЕнерго стала головним посередником на газовому ринку України.

В 2017 було опубліковане інтерв'ю, в якому Дмитро Фірташ заявив, що Віктор Ющенко йшов на загострення газового конфлікту цілком свідомо, оскільки намагався таким чином відстояти вигідні для України тарифи. В цих умовах підписані Тимошенко газові угоди з Росією виявились не тільки невигідним для України економічно, але й зафіксували газову капітуляцію України та врятували Газпром від позовів європейських споживачів за припинення газопостачання. В цих умовах Віктор Ющенко виявив політичну слабкість, не здійснивши арешт Тимошенко одразу після її повернення до України.^[7]

Після перемоги Євромайдану, в процесі гібридної війни проти суверенітету і територіальної цілісності України російська влада розпочала третю газову війну проти України, що становить собою новий виток газових конфліктів великої геополітичної ваги, у якому задіяна Україна, ЄС, США/Канада (попередні заяви на енергопостачання в Європу), Росія (найбільший бенефіціар), Китай (можливий розворот енергетичних потоків з Європейських напрямів і контрактів на азійський ринок).

Включає (на перших етапах російсько-української війни) захоплення і контроль транспортно-енергетичних гілок Криму, нафтогазових потужностей Чорноморнафтогазу, контроль і приєднання українського шельфу з його ресурсами і подальшим зірванням перспективних контрактів; у других — інфільтрації диверсійно-підривного елемента на схід України з контролем Юзівських площ перспективних сланцевих покладів, великого транспортно-промислового вузла (у тому числі по газу, залізницях).

У червні 2014-го року компанія «Нафтогаз» подала перший позов до Стокгольмського арбітражу, у жовтні додатковий позов про транзит газу за контрактом 2009-го року^[8]. У свою чергу «Газпром» подав зустрічні позови до Нафтогазу за тим же контрактом. Станом на 29 травня 2017-го року сумарні вимоги щодо грошової компенсації «Нафтогазу» і «Газпрому» за контрактом купівлі-продажу і транзитним контрактом становили 30,3 млрд доларів, водночас вимоги «Газпрому» до української компанії — 47,1 млрд доларів^[9]. Усні слухання сторін завершилися в жовтні 2016 року. Суд частково задовольнив вимоги «Нафтогазу» і виніс своє проміжне рішення у травні 2017-го року. Після цього «Газпром» намагався оскаржити це рішення в Апеляційному суді округи Свеа (Швеція). Наприкінці грудня було ухвалено остаточне рішення суду, яке Газпром 15 січня 2018 року відмовився оскаржувати.^[10][11]

28 лютого 2018 року Стокгольмський арбітраж задовольнив вимоги Нафтогазу щодо компенсації за недопоставлені Газпромом обсяги газу для транзиту в сумі 4,63 млрд доларів. За результатами двох арбітражних проваджень у Стокгольмі Газпром має сплатити 2,56 млрд доларів на користь Нафтогазу. Арбітражний суд відхилив вимоги Газпрому щодо штрафів за начебто незаконно відібрані Нафтогазом обсяги транзитного газу^[12]. На суму компенсації накладається пеня в розмірі 7 % річних в день, за кожен день несплати.

Після цього російський Газпром 1 березня повернув передоплату за березневі поставки обов'язкових обсягів, визначених арбітражем у 5 млн м^3[13] та одночасно знизив тиск на вході до Української ГТС на 20 %, що ускладнює транзит газу до Європи.^[14] 2 березня Міністерство енергетики та вугільної промисловості України розпорядилося перевести генерувальні компанії з газу на мазут^[15], а Нафтогаз України звернувся з проханням знизити на 1 градус температури котлів, щоб компенсувати це падіння, оскільки існує технічне обмеження добового підняття газу зі сховищ, а також це наклалося на незвичні сильні морози.^[16] Також російський Газпром після поразки у Стокгольмському арбітражі оголосив про початок процедури розірвання контрактів з НАК «Нафтогаз»^[17][18]. Укртрансгаз поставив до відома даної ситуації Європейську комісію^[19].

13 березня 2018 року Київський апеляційний господарський суд відмовив у задоволенні скарги на штраф у 171 мільярда гривень, накладений Антимонопольним комітетом України на російське ПАТ «Газпром».^[20]

20 березня стало відомо, що відповідно до рішення українського суду, за яким корпорація «Газпром» визнана винною у зловживаннях на українському енергоринку, і на неї накладений штраф у розмірі 6 мільярдів доларів вже стягнуто 100 млн грн. Також усі активи корпорації на території України описані й арештовані.^[21]

Політичний тиск Росії на Україну під час газового конфлікту 2005—2006 років спричинив появу громадської кампанії з бойкоту російських товарів в Україні. Активні дії в рамках кампанії тривали також на початку 2009 року — під час газової війни 2008—2009 років.

• Перелік газових конфліктів у світі
• Україно-російські відносини
• Україна краде російський газ
• Харківські угоди
• Газовий конфлікт між Російською Федерацією та Європейським Союзом

• Бажан О. Що спричинило і якими є наслідки Російсько-українських газових воєн? // Перелом: Війна Росії проти України у часових пластах і просторах минувшини. Діалоги з істориками. У 2-х кн. — Кн. 1 / Відп. ред. В. Смолій. — К.: НАН України. Ін-т історії України, 2022. — С. 117—119. — ISBN 978-966-02-9982-5.

• Віктор Трегубов (24 грудня 2017). «Нафтогаз», «Газпром», перемога. https://petrimazepa.com/. Петро та Мазепа. Процитовано 25 грудня 2017.(рос.)
• Рахівник часу без російських поставок газу