Після закінчення університету (1950) працював журналiстом.
У 1963—1966 рр. був головним редактором журналу «Жовтень» (сьогодні «Дзвін»), друкував твори заборонених режимом письменників, зокрема Б.-І. Антонича і В. Гжицького.
1989 — обраний народним депутатом СРСР (перший демократичний депутат від західного регіону України), обстоював українську національну символіку.
Особливо яскраво дар патріота-публіциста, політика найвищого рівня, розкрився в Братуневі під час його праці у Москві.
На з'їздах народних депутатів СРСР його позиція викликала повагу російських демократів і представників Балтії (особисто дружив з Альгірдасом Бразаускасом, який представляв Литву). Його позиція щодо незалежності України була категоричною — це він сказав Михайлові Горбачову: «А Україна буде вільною!».
1993 — підняв український національний прапор над «Гетьманом Сагайдачним» — флагманом Військово-Морських Сил України.
Помер за загадкових обставин. За версією дружини Неоніли Братунь, письменника отруїли.
7 січня2017 року на державному рівні в Україні відзначався ювілей — 90 років з дня народження Ростислава Братуня.[5]
Творчість
Автор поетичних збірок «Вересень» (1949), «Пісня про волю» (1953), «Вогонь» (1956), «Я син України» (1958), «Буйноцвіт» (1964), «Ватра» (1966), «Перехрестя» (1969), «Вітрила моєї долі» (1971), «Грані віку», «Одержимість» (1976), «Цвіт жоржин» та ін.
Також він написав кілька книжок, статей, памфлетів: «Крапка без „і“» (1959), «Людина розправляє крила» (1961), «Слово гніву» (1975). Братунь є автором лібрето опери «Зарево» (1975).
Критика
Валерій Марченко у своїй статті «За параваном ідейності»[6], що на суді 1973 року інкримінувалася йому як злочин перед радянською владою, так відгукувався про творчість Братуня:
Ми розглянули твори...досить численного загону письменників, за чиєю допомогою радянські можновладці утверджують своє панування на Україні; ласі шматки, що перепадають найвідданішим, повинні стимулювати акт творення, і вони, природно, роблять свою справу. На обріях нашої літератури, окрім старих кадрів культівських часів (Натана Рибака, Леоніда Новиченка, Юрія Збанацького), з'являється чимало нових письменників-підприємців: Павло Загребельний, Микола Сингаївський, Олесь Лупій, Ростислав Братунь. Продукуючи романи, драми, поезії, статті на правильні теми, гурт оцих вельми далеких від культури свого народу митців «чесно» заробляє на хліб. Твори багатьох із них написані досить вправною рукою графомана, тому непідготованому читачеві за напруженим сюжетом та розмаїтою образною системою важко помітити його ідейну недолугість і навіть реакційність. А це й потрібно авторові та верхнім «десяти тисячам» які спонукають його до письма відрегульованою системою заохочень.[7]
↑Волинська організація Національної спілки письменників України. Волинь літературна. Випуск 2: Довідкове, літературно-художнє видання. — Луцьк: Видавництво Волинської обласної друкарні, 2005. — 62 с. ISBN 966-361-049-2
