До ісламської революції 1979 року ассирійська громада в Ірані налічувала приблизно 200 000 осіб.[2] У 1987 році в Тегерані проживало близько 50 000 ассирійців.[3] Однак після революції багато ассирійців покинули країну. Насамперед вони мігрували до Сполучених Штатів. Іранський перепис 1996 року налічував лише 32 000 ассирійців.[1] Поточні оцінки ассирійського населення в Ірані складаються з 7000 разом членів Ассирійської церкви Сходу та Халдейської католицької церкви на додаток до менш ніж 10 000 членів Ассирійської євангельської церкви.[4]
Столиця Ірану Тегеран є місцем проживання більшості іранських ассирійців; однак приблизно 15 000 ассірійців проживають на півночі Ірану, в Урмії та різних ассирійських селах в околицях.[1] Слід зазначити, що серед ассирійської діаспори ассирійці, які проживають у Каліфорнії та Росії, як правило, походять з Ірану.[5]
Після падіння Ассирії між 612 і 599 рр. до н. е., після десятиліть громадянської війни, після чого послідував напад союзу колишніх підвладних народів: мідян, персів, вавилонян, халдеїв, скіфів та кіммерійців. Ассирійці стали невід'ємною частиною імперії Ахеменідів (як і сама Ассирія), займаючи важливі військові, громадські та економічні посади, а перси Ахеменідів, провівши століття під пануванням Ассірії, перебували під значним впливом ассирійського мистецтва та архітектури, створили свою імперію на основі ассирійських страдицій і вважали себе наступниками великих ассирійських царів. Ассирійці досі існували на північному заході регіону під час Парфянської імперії (160 р. до н. е. — 223 р. н. е.) та імперії Сасанідів (224—650 рр. н. е.), а також протягом Середньовіччя, де сім'я лікарів Бухтішу була у великій пошані у перських царів.
На момент перепису 1976 року в Ірані було близько 200 000 ассирійців.[8] Багато з них емігрували після революції 1979 року, але, за оцінками, щонайменше 50 000 все ще перебували в Ірані в 1987 році.
У 1900 році ассирійці нараховували понад 76 000 осіб у північно-західному Ірані, що становило понад чверть населення азербайджанської провінції та було найбільшою немусульманською більшістю в Урмії. З 300 сіл навколо Урмії 60 були виключно ассирійськими і 60 були змішаними селами з ассирійськими, вірменськими та азербайджанськими громадами. Проте, до 1918 року на захід від озера Урмія було задокументовано понад 115 ассирійських сіл.[7]
Ассирійські християнки моляться в церкві Март Мар'ям в Урмії, Іран.
Під час ассирійського геноциду, який відбувся під час Першої світової війни, Османська армія разом із союзними курдськими та арабськими ополченнями вздовж персько-турецького та персько-іракського кордону здійснила релігійно та етнічно мотивовану різанину та депортацію неозброєних ассирійських мирних жителів (та вірмен) як у горах, так і на багатих рівнинах, що призвело до загибелі щонайменше 300 000 ассирійців.[9] Вважається, що цей геноцид, який розпочався у 1914 році, розпочався з проголошенням османами «джихаду», очевидно, виключно через етнічні та релігійні розбіжності з ассирійцями через їхню віру в християнство, але насправді існувало прагнення поширити свою «священну війну» за межі ассирійських територій, щоб поширити османський вплив.[10]
Османи вже здійснили масові вбивства кількох ассирійських племен у 1843—1845 роках з метою захоплення їхніх споконвічних земель і включення їх до складу Османської імперії. Серед цих племен були, зокрема, тіярі, тхума, джилу і баз, які відмовилися підкоритися османському командуванню. За даними Британських рад, лише за цей час було вбито 10 000 ассирійців. Жінок і дітей забирали в полон, а ассирійських лідерів виганяли з османських військ. Ассирійців змушували переходити, наприклад, у католицизм або російське православ'я, щоб отримати допомогу від росіян, французів чи британців.[10]
Лише в 1914 році вони напали на десятки сіл і вигнали всіх мешканців району Гавар. Ассирійці оборонялися і деякий час успішно відбивали подальші напади під керівництвом Ага Петроса, захопивши контроль над більшою частиною регіону Урмія і розгромивши в процесі османські війська та їхніх курдських і арабських союзників. Однак нестача боєприпасів і припасів, головним чином через вихід Росії з війни, а також розпад союзних вірменських сил призвели до їхнього падіння. Переважна більшість, оточені, позбавлені постачання і відрізані від світу, ассирійці зазнали жахливої різанини. Серед них — депортація ассирійців поблизу османсько-перського кордону в січні 1915 року, а також вторгнення кількох ассирійських племен, розташованих у горах Хаккарі. Ця територія вже зазнала численних масових вбивств у 1840-х роках.[10]
До літа 1918 року майже всі ассирійці, що вижили, втекли до Тегерана або до існуючих ассирійських громад чи таборів для біженців в Іраку, таких як Бакуба. Місцеві курди та араби скористалися нагодою останніх фаз Першої світової війни, щоб пограбувати ассирійські будинки, вбити мирних жителів. Критичне вбивство, яке посіяло паніку в ассирійській громаді, сталося, коли курдські ополченці під керівництвом Аги Ісмаїла Сімко вбили патріарха Шимуна XIX Беньяміна 3 березня 1918 року під приводом запрошення його на переговори, хоча ассирійський лідер Малік Хошаба вимагав помстився Сімко, атакувавши та пограбувавши його цитадель, змусивши курдського лідера тікати, рятуючи своє життя.[8]
↑ абвTravis, Hannibal (2011). The Assyrian Genocide, a Tale of Oblivion and Denial. Forgotten Genocides: Oblivion, Denial and Memory. Philadelphia: University of Pennsylvania Press. с. 125.
Hooglund, Eric (2008). The Society and Its Environment. У Curtis, Glenn E.; Hooglund, Eric (ред.). Iran: A Country Study. Area Handbook Series (вид. 5th). Washington, D.C.: United States Government Printing Office. с. 81–142. ISBN978-0-8444-1187-3.
Бібліографія
Eden Naby, «The Assyrians of Iran: Reunification of a ‘Millat,’ 1906—1914» International Journal of Middle East Studies, 8. (1977) pp. 237–249
Eden Naby, "The Iranian Frontier Nationalities: The Kurds, the Assyrians, the Baluch and the Turkmens, "Soviet Asian Ethnic Frontiers, ed.by McCagg and Silver (New York, Pergamon Press, 1979).
Eden Naby, "Christian Assyrian Architecture of Iran, " News — Harvard University Center for the Study of World Religions (Spring 1998) vol. 5, no. 2, p. 7, 10.
.svg)
_Christian_family_making_butter,_Mawana,_Persia.jpg)
