З вибухом Першої світової війни Велика Британія, член Антанти, та її колонія Канада з одного боку і Австро-Угорщина, учасниця Троїстого союзу, з іншого, опинились у ворогуючих таборах. Це стало кінцем «першої хвилі» масової трудової еміграції українців з Австро-Угорщини до Канади і початком запровадження в Канаді репресій щодо прибулих іммігрантів із країн-учасниць протиборчого табору. Понад 80 000 канадських поселенців, переважна більшість із яких становили українці, стали вважати «ворожими іноземцями», їх зобов'язали регулярно відмічатися в місцевих поліцейських установах, цілодобово носити при собі ідентифікаційні номери, а навіть найменше порушення або непокора каралися, аж до арешту та ув'язнення. [1]
Інтернування
Під час Першої світової війни серед канадців проявилися і стали зростати почуття негативного відношення щодо так званих «ворожих іноземців». Британська влада закликала Канаду не вчиняти дій проти всіх підлеглих Австро-Угорської імперії національностей без розбору, адже насправді частина з них ставились дружньо до Британської імперії[2].
Згідно звіту генерал-майора Вільяма Д. Оттера, який за дорученням Міністерства юстиції Канади керував операціями з інтернування, за проміжок часу з 1914 по 1920 роки було ув'язнено 8579 «ворожих іноземців», зокрема жінок та дітей[1]. Більшість інтернованих були молоді люди, затримані при спробі перетнути кордон з США, щоб шукати роботу; намагання покинути Канаду було незаконним.
Акт Адекватних дій 1914-го року примушував «союзників ворожих країн» офіційно зареєструватися: з 70 тис. українців-іммігрантів із Австро-Угорщини, 8579 були інтерновані урядом Канади, — як також і 5954 австро-угорських громадян, більшість з котрих були етнічними українцями. Переважна частина інтернованих — це бідні, безробітні та безсімейні українці, яких у два табори із власної волі супроводжували 81 жінка та 156 дітей різних національностей.
Інтернованих в основному використовували як робочу силу: у таборі Кастл-Монтейн[en] у Банфф, Альберта вони працювали, наприклад, розбудовуючи Національний парк «Банфф», у якому трактування їх властями виявилося винятково жорстоким і негуманним. Інколи подібне інтернування продовжувалося і на два роки після війни, попри те, що більшість українців достроково були найняті приватними компаніями ще й до 1917 року.
На пам'ять про жертви інтернування в Канаді встановлені пам'ятні дошки та меморіали. Наприклад на місці табору у Національному парку «Банфф», і в Селі спадщини української культури на сході Альберти. У 2005-му році прем'єр-міністр Канади Пол Мартін визнав інтернування українців-канадців темною сторінкою історії Канади, внаслідок чого уряд Канади виділив 2,5 млн доларів на фінансування пропам'ятних заходів та освітніх програм, пов'язаних із їхнім інтернуванням.
Луцюк Любомир. In Fear of the Barbed Wire Fence: Canada's First National Internment Operations and the Ukrainian Canadians, 1914—1920. Kingston: Kashtan Press, 2001.
Мартинович Орест. Registration, Internment and Censorship // Ukrainians in Canada: The formative period, 1891—1924. — Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, 1991. — Pp. 323—334. — ISBN 0-92086-276-4.
