Мав великий авторитет на Русі, проте сильно залежав від галицьких бояр, які втручалися в приватне життя князя[1]. 1171 року був тимчасово ув'язнений боярами, які спалили його коханку Настасію й примусили жити із законною дружиною Ольгою, донькою Юрія Долгорукого. Перед смертю заповів галицький престол Олегові, синові Настасії, а нелюбому законному синові Володимиру дав Перемишль[1].
Невдовзі по смерті Володимирка київський князь Ізяслав Мстиславич напав на Галичину. Вирішальна битва відбулась 17 лютого 1154 року над Серетом, під стінами Теребовлі. Перемогу в битві здобули галичани: союзники Ізяслава, зокрема, володимирський князьСвятополк Мстиславич, утекли з поля бою, галичани відійшли назад до Теребовлі, сам Ізяслав залишився з невеликою дружиною на полі бою. Проте Ізяслав хитрістю виманив частину галицького війська з міста й несподіваною атакою захопив багатьох у полон. Зрештою, Ізяслав наказав стратити полонених, а сам відступив до Києва.
І зступилися полки, і була січа люта, і билися вони од полудня до вечора, і настало серед них замішання, і не знали вони, котрі побідили: Ізяслав гонив галичан, а брати його повтікали. Бо тоді побіг Святополк [Мстиславич], володимирський князь, а вслід за ним і Володимир Мстиславич, і Мстислав Ізяславич. Ізяслав же тут і став на бойовищі на ніч, а галичани вбігли тоді в город свій Теребовль. Ізяслав бо захопив галицьких мужів, а галичани захопили Ізяславових у розвідці. І зостався Ізяслав з невеликою дружиною на бойовищі, і поставив він стяги галицькі, і пішли галичани під свої стяги, і захопили [вої Ізяслава] безліч колодників. На ту ж ніч, убоявшись, що він зостався був із малою дружиною на бойовищі, Ізяслав сказав: «Аби не зібралися вони на нас із города»,— бо колодників було більше, ніж його дружини. І побачив він многе-множество пов’язаних колодників-галичан, і тоді повелів рубати їх, а ліпших мужів із собою забрав. А на другий день Ізяслав же Мстиславич пішов у Київ, до себе додому, тому що брати його і дружина його розбіглися були. Був же плач великий по всій землі Галицькій.
Після смерті Ізяслава Мстиславича (1154) наступило замирення між Галичем і Києвом (за винятком 1158-1161 років за правління Ізяслава III Давидовича).
Ярослав Осмомисл поширив територію свого князівства, приєднавши землі між Дністром і Карпатами, пониззя Дунаю. Він мав велике військо, з допомогою якого став одним з наймогутніших князів на Русі. Про це згадує автор «Слова о полку Ігоревім»:
підпер гори Угорські своїми залізними полками, заступивши королеві дорогу, зачинив ворота Дунаєві
Зійшовши на престол, усвідомлював небезпеку, що чаїлася в Берладській землі. Особливо з огляду на переховування там Івана Берладника, який уже давно зазіхав на галицький трон. Прагнучи перекрити шлях з Берладської землі на Галич, 1153 року заклав городище Черн. 1159 року Іван Берладник з 6-тисячним військом лавців та берладників обложив головне місто Галицького Пониззя — Ушицю, але зазнав нищівної поразки. Цією перемогою Ярослав Осмомисл розпочав підкорення бунтівної Берладщини.
За Ярослава Осмомисла розбудовано і укріплено багато галицьких міст, його заходами у 1153-1157 роках збудовано в Галичі Успенський собор.
На внутрішньому відтинку спочатку Ярослав Осмомисл пробував жити в згоді з боярами, вони йому допомагали під час війни з Ізяславом Мстиславичем, але розбагатівши від торгівлі, боярство перетворилося на родову аристократію з військовими дружинами і почало втручатися у державні й приватні справи князя. 1172 року Ярослав Осмомисл покинув свою дружину Ольгу Юріївну, яка 1173 року змушена була втекти до поляків із сином Володимиром, частиною бояр на чолі з Костянтином Сірославовичем[4], і взяв нешлюбну жінку — боярську дочку Настасію з Чагрів. Частина бояр спротивилися і примусила князя повернути Ольгу, а Настасію спалили як чарівницю. Також бояри спротивилися останній волі Ярослава Осмомисла: при смерті він бажав поділити Галицьке князівство між синами, призначаючи Олегові Галич, а Перемишль — Володимирові. Бояри прогнали Олега.
Мудрою політикою за 35-річного князювання Ярослав Осмомисл створив могутню державу, з якою рахувалися всі його сусіди.
Смерть
Був похований в Успенському соборі в Галичі. 1937 року під час розкопок в Галичі археолог Ярослав Пастернак виявив саркофаг з рештками Ярослава Осмомисла. Проте у вересні 1939 року розпочалася Друга світова війна — Галичину анексував СРСР. Останки Ярослава Осмомисла заховали від загарбників у крипті собору святого Юра у Львові, сам Ярослав Пастернак емігрував до Канади, де помер у 1969 році. Знову останки Ярослава Осмомисла віднайшли лише 1991 року під час розкопок у крипті після повернення храму УГКЦ. 1995 року здійснено реконструкцію портрета Ярослава Осмомисла[5]. Світлину саркофага в підземеллі церкви Крилоса можна бачити в журналі «Літопис Червоної Калини» (№ 10, жовтень 1937, с. 7). Саркофаг Ярослава Осмомисла зберігається в Івано-Франківський краєзнавчий музей та представлений в експозиції музею.
Коваль І., Стасюк А. Яким було християнське ім’яЯрослава Осмомисла? // Успенський собор Галича. Минуле, сучасне, майбутнє. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. Галич, 14–15 грудня 2017. Галич: Інформаційно-видавничий відділНаціонального заповідника «Давній Галич»,2017. С. 151–162.
Посилання
Ярослав Володимирович // Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 6. Біографічна частина: Н–Я / Відп. ред. М. М. Варварцев. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2016. — с.358-359
Ярослав Осмомисл // Історія війн і збройних конфліктів в Україні: Енциклопедичний довідник / Авт.-упор.: О. І. Гуржій та ін. — К.: Видавництво гуманітарної літератури, 2004. — С. 509.
