Літературознавець Віталій Дончик так описував Миколу Шамоту в часи його перебування на посаді директора Інституту літературознавства: «визначальною рисою якого було…його ортодоксальне комуністичне світобачення, що заступало все інше, ревно пильнувало, аби індивідуально-„стихійні“ поривання не вихлюпувались за береги і „основним змістом діяльності Інституту“, „надзавданням“, якому підпорядковувалися б усі інші — було вивчення питань „теорії і практики соціалістичного реалізму“ на „багатому досвіді багатонаціональної літератури“, актуальних проблем „марксистсько-ленінської естетики“, викриття, звичайно ж, „буржуазної та буржуазно-націоналістичної ідеології“ і т. ін. Методологічним орієнтиром виступали знову ж таки „історичні рішення“ чергового з'їзду КПРС, за втіленням їх у життя, за виконанням планових завдань здійснювався суворий контроль, про що керівництво не забувало дбати».[5]
Співробітниця Інституту та, згодом, учасниця дисидентського рухушістдесятниківМихайлина Коцюбинська згадувала про «мертвотний подих шефа» та про те, що після призначення Шамоти директором, атмосфера в Інституті почала ставати дедалі напруженішою.[5]
У 1966—1971 роках Шамота був членом Президії, академіком-секретарем Відділення літератури, мови та мистецтвознавства АН УРСР. З 1973 по 1979 рік очолював комітет з Державних премій УРСР імені Тараса Григоровича Шевченка.
З 1978 року — персональний пенсіонер союзного значення. Мешкав у місті Києві.
15 лютого 1972 р. комісія, «проаналізувавши згаданий лист та матеріал І. Дзюби, а також вивчивши матеріали зарубіжної антирадянської преси і радіо за період з 1966 по 1972 рік», «прийшла до висновку, що підготовлений Дзюбою матеріал „Інтернаціоналізм чи русифікація?“ є від початку й до кінця пасквілем на радянську дійсність, на національну політику КПРС і практику комуністичного будівництва в СРСР». Також, серед іншого, члени комісії оголосили Дзюбу ворогом радянської влади, навісили на нього ідеологічне клеймо «українського буржуазного націоналіста», звинуватили його у злісному наклепі на компартійно-радянську владу та у солідаризації з ворогами радянської влади тощо..[6] 1973 року, спираючись на висновок комісії, Київський обласний суд засудив Івана Дзюбу до 5 років ув'язнення і 5 років заслання.[7].
Василь Стус стверджував, що рецензія цієї комісії була «з відверто поліційними, кровожерними заявами», а про самих рецензентів, яких він називав «внутрішніми рецензентами КДБ», заявляв що «їхня вина в проведенні масових репресій така сама, як і штатних кагебістів. Вони такі самі душогуби, як слідчі і судді.»[8]
15 лютого 1972 року, після першого арешту Василя Стуса, Микола Шамота написав для слідства негативну характеристику на колишнього аспіранта його свого інституту. У ній він змалював Стуса як неблагонадійну, з точки зору радянської ідеології та законодавства, людину. Характеристика виявилася настільки підходящою для КДБ, що була підшита й до другої справи Василя Стуса 1980 року.[9]
Творчість
Літературознавча спадщина Шамоти є зразком ідеологічного догматизму, непримиренного до відхилень від партійної лінії.
У своїх статтях в літературній і партійній пресі Микола Шамота гостро виступав проти відхилень у літературі від партійної лінії (про «Собор»Олеся Гончара, самвидавну літературу тощо).
