Четверта холерна пандемія (також IV пандеміяхолери, англ.fourth cholera pandemic) — чергове поширення холери на великі відстані від Індії. Примітна швидким поширенням хвороби за допомогою залізниць та кораблів після відкриття Суецького каналу, який «забезпечив» кур'єрське швидке провезення інфекції з Індії до Європи. Тепер холера проникала туди не за дві-три роки, а через кілька тижнів. Кораблі, які відпливли тоді з єгипетської Александрії, рознесли її до портів Італії, Франції, Іспанії. Тривала упродовж 1863—1875 років.
Поширення пандемії
На терени Російської імперії холера проникла цього разу із Західної Європи. Тоді було помічено, що війська завжди пізніше від жителів і менше хворіли на холеру. Якщо солдати захворювали, то легше пересічних громадян хворіли на холеру, і порівняно менше їх вмирали. Цю нерівність слід приписати особливостям солдатської їжі, яка навіть влітку, зі зникненням запасів квашеної капусти та буряка, мала все-таки в основі кислий хліб, квас й інші продукти, які підтримували в шлунку переважно кислу реакцію харчової суміші, яка згубно діє на холерні вібріони.
Під час цієї пандемії холера поширилась до України в серпні 1865 року з Константинополя спочатку до Одеси, а з 1866 року — майже до всіх громад України. У 1869—1870 рр. захворювання на холеру в Європі припинилося, за винятком України й Російської імперії. Найбільший її пік в країні був у 1870 році, коли захворіло 633 318 людей, а померло 238 027, проте це не означає, що опубліковано дійсно точні числа. Було багато неврахованих хворих і померлих серед бідняків. У Києві, наприклад, влітку 1871 року за день помирало до 140 людей. У 1872 році за два тижні помер 1 151 житель міста. Розшук, організований військовим губернатором, показав, що багато містян у передмістях або таємно скидали трупи в Дніпро, або ховали їх у відлюдних місцях. Це відбувалася тому, що лікування було платним. Не у всіх містах була безплатна земська медицина. У тому ж Києві, зокрема, доступною для простого люду була одна лише Кирилівська лікарня, та й то день перебування в ній коштував 7 рублів 20 копійок, в той час, як щоденна зарплата кваліфікованого робітника не перевищувала 2 рублі 50 копійок. Залишалися нечисленні заклади для прочан при монастирях і терміново перероблені під «складування» холерних хворих нічліжки для бідних, куди приносили десятки жителів міста просто вмирати.
Hayes, J.N. (2005). Epidemics and Pandemics: Their Impacts on Human History. Santa Barbara, CA: ABC-CLIO. pp. 214—219. [1] [Архівовано 12 березня 2017 у Wayback Machine.] (англ.)
Возіанова Ж. І. Інфекційні і паразитарні хвороби: В 3 т. — К.:"Здоров'я",2008. — Т. 1; 2-е вид., перероб. і доп — 884 с. ISBN 978-966-463-012-9. / С. 531
Зюков А. М. (за участі Падалки Б. Я.) Гострі інфекційні хвороби та гельмінтози людини. Державне медичне видавництво УРСР, К. 1947. — 392 с. /С. 91
Byrne, Joseph Patrick (2008). Encyclopedia of Pestilence, Pandemics, and Plagues: A-M. ABC-CLIO. p. 101. ISBN 978-0-313-34102-1. (англ.)
