Сікоракса (супутник)

Сікоракса


Ретроградні нерегулярні супутники планети Уран

Дані про відкриття
Дата відкриття 6 вересня 1997
Відкривач(і) Ніколсон, Ґледмен, Бернс, Кавеларс за допомогою Телескопа Гейла
Планета Уран
Номер
Орбітальні характеристики
Велика піввісь 12,2 млн км
Орбітальний період 1288 діб
Ексцентриситет орбіти 0,5224
Нахил орбіти 152,51° (до екліптики)
148,84° до площини екватора планети
Фізичні характеристики
Видима зоряна величина {{{видима зоряна величина}}}
Діаметр 190 км
Площа поверхні ~113 000 км²
Об'єм ~3000 км³
Маса 5,4× 1018 кг
Густина ~1,5 г/см³
Прискорення вільного падіння 0,04 м/с²
Альбедо 0,07 (припущення)
Температура поверхні ~64 К К
Атмосфера відсутня
Інші позначення

Сікоракса у Вікісховищі

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Сікоракса.

Сікоракса (англ. Sycorax) — найбільший неправильний супутник планети Уран, відкритий у 1997 році астрономами Паломарської обсерваторії (Каліфорнія, США). Відомий також під позначеннями «Уран XVII» і «S/1997 U 2». Сікоракса названа за іменем персонажа п'єси Вільяма Шекспіра «Буря».

Одночасно із Сікораксою було відкрито супутник Урана Калібан.

У тому випадку, якщо розміри супутника оцінені правильно, він є шостим за величиною супутником Урана і займає проміжне положення між основними і дрібними супутниками.

Орбіта

Анімація орбіти Сікоракси навколо Урана.       Уран       Сікоракса       Франциско       Калібан       Стефано       Трінкуло

Сікоракса рухається по далекій орбіті, більш ніж у 20 разів далі від Урана, ніж найвіддаленіший регулярний супутник Оберон[1]. Його орбіта ретроградна, помірно нахилена і ексцентрична. Параметри орбіти вказують на те, що вона може належати, разом із Сетебосом і Просперо, до одного динамічного скупчення, що свідчить про спільне походження[2][3].

На діаграмі показано орбітальні параметри ретроградних нерегулярних супутників Урана (в полярних координатах) з ексцентриситетом орбіт, представленим відрізками, що простягаються від перицентру до апоцентру.

Фізичні характеристики

Повне зображення відкриття Сікоракси, розташоване у верхньому правому куті зображення

Діаметр Сікоракси оцінюється в 165 км на основі даних теплового випромінювання космічних телескопів Спітцер і Гершель[4], що робить його найбільшим нерегулярним супутником Урана, порівнянним за розміром із Паком і Гімалією, найбільшими нерегулярними супутниками Юпітера.

У видимому спектрі супутник виглядає світло-червоним (кольорові індекси: B-V = 0,87, V-R = 0,44, B-V = 0,78±0.02, V-R = 0,62±0.01, B-V = 0,839±0.014, V-R = 0,531±0.005), червонішим за Гімалію, але все ж менш червоним, ніж більшість об'єктів поясу Койпера. Однак у ближньому інфрачервоному діапазоні спектр стає синім між 0,8 і 1,25 мкм і, нарешті, стає нейтральним на довших довжинах хвиль[5][прояснити].

Період обертання Сікоракси оцінюється приблизно в 6,9 години. Обертання спричиняє періодичні зміни видимої зоряної величини з амплітудою 0,12. Вісь обертання Сікоракси невідома, хоча вимірювання його кривої блиску свідчать про те, що його можна спостерігати в конфігурації, близькій до екватора. У цьому випадку Сікоракса може мати пряме сходження північного полюса близько 356° і схилення північного полюса близько 45°[6].

Походження

Існує гіпотеза, що Сікоракса є захопленим об'єктом; він не утворився в акреційному диску, який існував навколо Урана одразу після його формування. Точний механізм захоплення невідомий, але захоплення місяця вимагає розсіювання енергії. Можливі процеси захоплення включають опір газу в протопланетному диску, взаємодію багатьох тіл і захоплення під час швидкого зростання маси Урана (так званий pull-down (тяжіння вниз)). Припускають, що цей супутник складається із суміші льоду і гірських порід. Сікоракса має незвичайний для супутників Урана червонуватий колір, характерний для об'єктів пояса Койпера[7].

Див. також

Сікоракса
у сестринських Вікіпроєктах
П: Портал «Астрономія»
CMNS: Файли у Вікісховищі?

Примітки

  1. ↑ Gladman, Brett J.; Nicholson, Philip D.; Burns, Joseph A.; Kavelaars, Jj; Marsden, Brian G.; Williams, Gareth V.; Offutt, Warren B. (1998-04). Discovery of two distant irregular moons of Uranus. Nature (англ.). Т. 392, № 6679. с. 897—899. doi:10.1038/31890. ISSN 0028-0836. Процитовано 1 липня 2023.
  2. ↑ Holman M. J., Fraser W., Grav T. Photometry of Irregular Satellites of Uranus and Neptune // The Astrophysical Journal Letters — IOP Publishing, 2004. — Vol. 613, Iss. 1. — P. 77–80. — ISSN 2041-8205; 2041-8213 — doi:10.1086/424997 — arXiv:astro-ph/0405605
  3. ↑ Jacobson, R.A. (2003) URA067 (28 червня 2007). Planetary Satellite Mean Orbital Parameters. JPL/NASA.
  4. ↑ Lellouch, E.; Santos-Sanz, P.; Lacerda, P.; Mommert, M.; Duffard, R.; Ortiz, J. L.; Müller, T. G.; Fornasier, S.; Stansberry, J.; Kiss, Cs.; Vilenius, E.; Mueller, M.; Peixinho, N.; Moreno, R.; Groussin, O.; Delsanti, A.; Harris, A. W. ((September 2013).). ""TNOs are Cool": A survey of the trans-Neptunian region. IX. Thermal properties of Kuiper belt objects and Centaurs from combined Herschel and Spitzer observations" (PDF).
  5. ↑ Romon, J.; Bergh, C. de; Barucci, M. A.; Doressoundiram, A.; Cuby, J.-G.; Bras, A. Le; Douté, S.; Schmitt, B. (1 вересня 2001). Photometric and spectroscopic observations of Sycorax, satellite of Uranus. Astronomy & Astrophysics (англ.). Т. 376, № 1. с. 310—315. doi:10.1051/0004-6361:20010934. ISSN 0004-6361. Процитовано 1 липня 2023.
  6. ↑ Farkas-Takács, A.; Kiss, Cs.; Pál, A.; Molnár, L.; Szabó, Gy. M.; Hanyecz, O. et al. (September 2017). «Properties of the Irregular Satellite System around Uranus Inferred from K2, Herschel, and Spitzer Observations». The Astronomical Journal. [1] [2] [3]
  7. ↑ . An Ultradeep Survey for Irregular Satellites of Uranus: Limits to Completeness (PDF). The Astronomical Journal. (2005). Архів оригіналу (PDF) за 11 травня 2005. Процитовано 7 травня 2019. {{cite book}}: |first= з пропущеним |last= (довідка)

Посилання