Навчання розпочинав у Тернопільській українській державній гімназії. Від 1926[4] року — у Чехословаччині, де закінчив Українську реформовану реальну гімназію в Ржевцях біля Праги у Чехії. Співорганізатор гуртка «Український Сокіл», входив до складу його керівного ядра — Команди українських пластунів-емігрантів.[4] Після гімназії вступає на архітектурний факультет Празької політехніки, який закінчує 1936 р.
Боротьба в лавах ОУН проти польської держави
Член ОУН. Після арешту 1934 року найактивніших членів ОУН провід на чолі з Євгеном Коновальцем посилає на рідні землі Михайла Сороку із завданням формувати нові когорти бійців. Уведений у склад Проводу, він стає провідником Крайової екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях (ЗУЗ).
9 січня 1937 року його арештовують і ув'язнюють у Чортківській,[4] Станиславівській («Діброва») і Гродненській тюрмах, а згодом у концтаборі в Березі Картузькій. У вересні 1939 року після чергового поділу Польщі виходить на волю і в листопаді одружується з Катериною Зарицькою.
22 березня 1940 року щасливих чотири місяці подружнього життя М. Сороки і К. Зарицької знову обриває арешт і тюрма, але цього разу здійснені новими окупантами Західної України — більшовиками. Більше в житті вони не зустрінуться.
Всіх, хто був поляками репресований чи тільки взятий під нагляд польською поліцією, більшовики вважали небезпечними і ненадійними для СРСР. Таких чекісти «викликали на розмову», а тоді заарештовували і підбирали статті радянського кримінального кодексу, за якими звинувачували і судили. З польських архівів довідались про судимість Катерини Зарицької і прийшли її заарештувати. Михайло Сорока заступився за дружину і його теж заарештували, а коли перевірили його за польськими архівами, то причиною арешту М. Сороки стало те, що «был одним из активных деятелей ОУН». Це ж звинувачення стосувалося і К. Зарицької. М.Сороку відправили у 2-гу Львівську тюрму, а К. Зарицьку — в тюрму «Бригідки». Згодом, так і не дізнавшись, що він був членом Крайової Екзекутиви ОУН, М. Сороку засудили на 8 років концтаборів і відправили етапом у Владивосток, а потім у Воркуту.
У пересильній Замарстинівській тюрмі Михайло довідується, що у Львівській в'язниці — «Бригідках», де була ув'язнена дружина, народився син Богдан (нині — відомий художник-графік[5]).
На Воркуті знання М. Сороки використовують для роботи в геологічних розвідках. Маючи змогу пересуватися, він утворює підпільну організацію «ОУН-Північ». Одним із головних завдань її було моральне та фізичне збереження українців у таборах та поселеннях.
Кілька місяців свободи (весна 1949). 3 роки заслання в Красноярський край
Навесні 1949 року М. Сорока повертається до Львова, але вже у червні був схоплений органами НКВС просто на вулиці та засуджений «особым совещанием г. Москвы» на поселення в Красноярський край за зв'язок з ОУН.
1952-й. Смертна кара, замінена на 25 років
Там 1952 року його знову арештують і звинувачують у зраді батьківщини, антирадянській агітації, організації підпілля та підготовці повстання, що за його відсутності відбулося у Воркутинських таборах. Після нечувано жорстокого слідства (деякі в'язні, які проходили в цій справі, наклали на себе руки, один збожеволів, а багато оббрехало себе, не витримавши знущань), М. Сороку засуджують до смертної кари, яку замінили на 25 років неволі.
Мордовські табори. Смерть в ув'язненні (16 червня 1971)
Від 60-х років він відбував покарання у Мордовських таборах. Скрізь, де був Михайло Сорока, він організовував літературні, історичні, релігійні вечори, підтримував в'язнів духовно та ідеологічно, за що його вважали ідейним патріархом політв'язнів радянських концтаборів. Збереглися його твори: «Мистецька Прага», «Мирон Зарицький», філософський трактат «Інстинкти. Рефлекси. Етика» та деякі переклади.
Помер Михайло Сорока у Мордовії 17 червня1971, на 34-му році ув'язнення від інфаркту[7].
21 вересня1991 року його останки було перевезено з Мордовії у Львів і перепоховано на Личаківському цвинтарі, на полі № 67[8], туди ж було перенесено останки його дружини Катерини Зарицької[4].
З 60-ти прожитих літ Михайло Сорока був ув'язнений 34 роки[9].
Анатоль Радигін, російський поет єврейського походження, політв'язень радянського режиму, так згадував про Михайла Сороку:
Я ніколи не сидів разом з покійним М.М. Сорокою. Я тільки чув про нього і про його життя від сусідів по камерах, яким випало на долю спілкуватися з ним. Серед них були різні люди: такі, що люблять Україну, байдужі до неї, ті, що її ненавидять, але я не пам’ятаю нікого, хто насмілився б сказати погане слово про Михайла Сороку. Говорили про нього тільки з пошаною й щирим захопленням. В його присутності не можна було замислити підлоту, гидко висловитися, виявити слабість. Ця людина жила й пішла з життя героїчно, як лицар, спокійно, як учений, світло, як святий, гідно, як державний діяч. Своїм життям та своєю смертю він назавжди й остаточно відповів моїм опонентам і скептикам. Він міг бути прикрасою кожної держави, міг створити кожну державність. Я вірю, що прийде час, коли при його імені будуть вставати і стоятимуть мовчазно й урочисто, як встають американці при імені Вашінґтона, угорці при імені Кошута, євреї при імені Герцля. Мир прахові його![10]
Вшанування пам'яті
У місті Нікополь вулицю Кустанайську перейменували на вулицю Михайла Сороки.