Григо́рій Іва́нович Сини́ця (* 17 січня 1908, Одеса — 10 жовтня 1996, Кривий Ріг) — заслужений художник України — 1996, лауреат Шевченківської премії 1992 року — за відродження української колористичної школи.
Життєпис
1914 року переніс важку хворобу і став інвалідом дитинства, рано залишився сиротою. Виховувався в дитячому притулку у Кіровограді.
Навчався в Кіровоградському художньо-промисловому училищі у художника С. І. Данишевського[1], потім в Одеській середній художній школі, де його вчив теоретик авангарду М. К. Гершенфельд. По тому вчився в Київському художньому інституті у майстерні Миколи Рокицького — одного із учнів М. Бойчука, та Е. Холостенка. Переслідувався владою як формаліст, націоналіст та абстракціоніст.
Меморіальна дошка Григорію Синиці у Кривому Розі
1934 року живописний факультет оголошено «розсадником формалізму» і всім студентам-«бойчукістам» пропонується залишити навчання. Синиця знову за конкурсом вступив до інституту, навчався 1 рік у майстерні професора Падалки. Не бажаючи зраджувати школу Бойчука, на 5 курсі Синиця залишає інститут і займається самоосвітою. 1941 року в Києві відбулася персональна виставка.
При нацистській владі був в колоні, котру гнали до Бабиного Яру, йому вдалося врятуватись; численну кількість своїх робіт присвятив цій трагедії. Після війни працював над новою технікою — флоромозаїка, створив 29 творів у цій техніці, над кожною працював по 2-3 роки. Працював на заводі «Керамік» Києва майстром-технологом, виконував завдання по відновленню міста: облицювання теракотою Головпоштамту, будинків на Хрещатику, вулиці Червоноармійській. Кандидатуру Синиці було висунуто на здобуття Сталінської премії, та потім без будь-яких пояснень у ній було відмовлено.
У 1960-х Синиця з народними майстрами започаткував новий напрям — «Українська колористична школа» — шанування народної культури кольору як естетичного образу, материнської мови, національної та історичної категорії. До їх числа входили Марія та Федір Приймаченки, Ганна Собачко-Шостак та Іван Шостак — народний розпис, Ганна Верес та Ганна Василащук — ткацтво, Федір Олексієнко — кераміка, Євмен Повстяний — вибійка, Олександр Саєнко — інкрустація соломкою. Автор естетично-філософської праці «Колорит в образотворчому мистецтві». Разом з учнями створює ряд монументальних ансамблів — з них мозаїчний стінопис у Донецьку та Олександрії.
Під його рукою працювали О. Якименко, А. Горська, Г. Зубченко, В. Зарецький, Г. Марченко, Л. Тоцький, М. Шкарапута. Через звинувачення в націоналізмі та постійні гоніння з боку влади — зокрема, журнал «Комуніст України» за 1963 рік, стаття «Коммунистическое воспитание трудящихся — важнейшая задача партийных организаций» — секретар ЦК КП України Андрій Скаба — у 1968 році змушений був переїхати до Кривого Рогу.
Серед його робіт:
1960 — «Видубицький монастир»,
«Бабин Яр»,
«Українська старовина»,
«Тарасовими стежками»,
«Дума про могилу Тараса Шевченка»,
«Боги стародавнього Києва»,
«Спас на Берестові»,
1961 — «Літописець Нестор»,
«Останній промінь»,
1965 — ансамбль монументальних композицій: «Прометеї», «Космос», «Жива вода», «Сонце», «Земля» — в Донецькій експериментальній школі № 5, разом з В. Зарецьким, А. Горською, Г. Зубченко, Г. Марченком.
1966 — «Рубін», у співавторстві з В. Зарецьким, А. Горською,
1968 — монументальна композиція торгової зали в гастрономі міста Олександрія Кіровоградської області, у співавторстві з Л. Тоцьким, М. Шкарапутою,
«Байда»,
1969 — «Запорозький марш»,
1970 — «Нестор-літописець»,
1971 — «Поляни»,
1972 — «Світовид»,
1972—1974 — «Ковалі сучасності» — в Інституті ядерних досліджень АН УРСР.
