PROFILPELAJAR.COM

Зарецький Віктор Іванович
Зарецький Віктор Іванович
Народження	8 лютого 1925; Білопілля, Сумська округа, Харківська губернія, Українська СРР, СРСР
Смерть	23 серпня 1990 (65 років)
	Київ, Українська РСР, СРСР; (рак підшлункової залози)
Поховання	Берковецьке кладовище
Національність	українці
Країна	СРСР
Жанр	жанрове малярство і портрет
Навчання	Республіканська художня школа імені Тараса Шевченка і Київський державний художній інститут (1953)
Діяльність	художник, викладач
Вчитель	Драченко Петро Герасимович, Титов Геннадій Кирилович, Єлева Костянтин Миколайович, Шаронов Михайло Андрійович і Григор'єв Сергій Олексійович
Відомі учні	Григор'єв Ігор Павлович, Савадов Арсен Володимирович, Авраменко Олеся Олександрівна, Соченко Марина Петрівна, Галочкіна Тетяна Валентинівна, Рибачук Ада Федорівна, Кравченко Ольга Андріївна, Барміна Людмила Ігорівна і Шкарапута Микола Олександрович
Працівник	Київський державний художній інститут
Член	Спілка радянських художників України
Партія	ВКП(б)
У шлюбі з	Горська Алла Олександрівна і Григор'єва Майя Сергіївна
Діти	Зарецький Олексій Вікторович
Нагороди
	Зарецький Віктор Іванович у Вікісховищі
	Висловлювання у Вікіцитатах

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Зарецький.

Ві́ктор Іва́нович Заре́цький (8 лютого 1925, Білопілля — 23 серпня 1990, Конча-Озерна) — український радянський художник і педагог; член Спілки радянських художників України з 1956 року. Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка за 1994 рік (посмертно)^[a]^[2]. Чоловік Алли Горської (з 1952 року^[3]) та Майї Григор'євої (з 1978 року^[3]). Батько мистецтвознавця Олексія Зарецького^[4].

Біографія

Народився 8 лютого 1925 року у місті Білопіллі (нині Сумська область, Україна). Походив з шанованого козацького роду Зарецьких, що, за переказами, були одними із засновників міста Білопілля у XVII столітті. Мати — Марія Андріївна (з Коломійцевих), походила також з білопільської родини. До 1917 року рід Зарецьких мав статки та торгові справи не лише в Білопіллі, а й багатьох містах Російської імперії. Це стало однієї з причин, що під час подій 1918—1919 років вони підтримали Білу армію Денікіна. 1925 року частина родини вимушено перебралася на Донбас, тікаючи від можливих переслідувань. Дитинство та юнацькі роки Віктора пройшли у робітничих селищах Горлівки та Сталіно, де його батько Іван Антонович працював бухгалтером на створюваному хімічному виробництві. 1941 року, після початку німецько-радянської війни, разом з батьками евакуювався до міста Губахи Пермської області РРФСР, де здобув середню освіту^[3].

1943 року мобілізований до Червоної армії, служив у 359 полку 14 запасної стрілецької Чебоксарської дивізії^[3]. У бойовох діях участі не брав, бо з дитинства був глухим на одне вухо^[5]. Член ВКП(б) з 1944 року. Після демобілізації у 1945 році деякий час жив з батьками у селищі Обідімо під Тулою. Приватно навчався там у живописця Миколи Орєхова. 1946 року вступив до Київської художньої школи, де вчився у Геннадія Титова^[6], Петра Драченка^[7].

У 1947—1953 роках навчався у Київському державному художньому інституті у Костянтина Єлеви, Михайла Шаронова, Сергія Григор'єва. Був сталінським та рєпінським стипендіатом^[6]. Дипломна робота — картина «До Мавзолею» (олія; керівник Сергій Григор'єв, оцінка — «відмінно»).

Упродовж 1953—1957 років викладав у Київському художньому інституті. Серед учнів: Ігор Григор'єв, Ада Рибачук. З 1963 року — голова клубу творчої молоді «Сучасник». Один з лідерів руху шістдесятників. Нагороджений Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР. У 1970-х роках співпрацював з дитячими журналами «Малятко» та «Барвінок», оформив низку книжок^[3].

З 1978 року працював у власній художній студії, мав понад 200 учнів, серед яких: Арсен Савадов, Олеся Авраменко, Костянтин Кунцевич, Олександр Куріненко^[6], Лариса Піша, Марина Соченко, Тарас Лобода, Микола Шкарапута, Жанна Василевська, Тетяна Галочкіна, Любов Кремінська, Анатолій Твердий, Ольга Кравченко. Розробив оригінальну педагогічну систему — «Роздуми біля полотна», текст якої вперше опублікував його син Олексій Зарецький (журнал «Образотворче мистецтво», 1993, № 1—2)^[2].

Мешкав у Києві в будинку на вулиці Рєпіна, № 25, квартира № 6, а через деякий час після другого одруженя — у селі Кончі-Озерній^[8]. Помер у Кончі-Озерній^[3] 23 серпня 1990 року після тривалої важкої хвороби^[b]. Похований у Києві на Міському (Берковецькому) кладовищі^[6] у могилі матері і батька. На могилі встановлено пам'ятник роботи Лесі Декерменджі.

Творчість

Працював в галузях станкового і монументального живопису, книжкової графіки. Творчий спадок становлять близько 1000 олійних полотен та малюнків, серед них:

живопис

«У вечірньому університеті» (1951);
«Теща» (1954);
«Зміна» (1955; Національний художній музей України)^[10];
«Після зміни»/«Шахтарі. Зміна» (1956)^[c];
«Жаркий день» (1957);
«Шахтарський двір» (1958);
«Вибирання льону (Ланкова П. Сироватко)» (1960; Національний художній музей України);
«На зборах» (1961; Національний художній музей України);
«Дівчата»/«Доярки» (1962, темпера; Харківський художній музей);
«Дівчина з Полісся» (1965);
«Вишневий вітер» (1966);
«Г. Халимоненко» (1967);
«Оля» (1969);
«Василь Стус» (1971);
«Микола Мерзликін» (1972);
«Косівські керамісти Т. Шведюк, М. Шкурган, Г. Серебенюк» (1974);
«Косівський гончар» (1975);
«Світлий спогад. Автопортрет з дружиною» (1976);
«Білий пароплав» (1977);
«Вечірнє катання» (1982);
«Весняні клопоти» (1986);
«Сон-трава» (1986);
«Літо» (1986—1987);
«Осінь. Конча—Озерна» (1987);
триптих «Мистецтво» (1987):
- «Золоті часи мистецтва»;
- «Металевий рок»;
- «Після катастрофи»;
триптих «Релігія» (1987):
- «Язичництво»;
- «Вічний дзвін»;
- «Білобог і Чорнобог»;
«Ой кум до куми залицявся» (1987—1988);
«Пікнік» (1988);
«Голодомор» (1988);
«Пам'яті Ганни Собачко-Шостак» (1988);
«Солдатка» (1988);
«Ой кум до куми залицявся» (1988);
«Дерево (Витоки мистецтва)» (1988);
«Актриса» (1989);
«Золотий череп. Дзвони Чорнобиля» (1989);
«Чорний струмок» (1989);
«Пам'яті Алли Горської» (1989—1990);
«Орач (Василь Стус)» (1989—1990);

графіка

«Дівчинка» (1960, вугілля);
«Піонерка» (1963, вугілля);
«Середня Азія. Базар» (1965, картон, пастель);
«Наталка» (1981, папір, кольорові олівці).

ілюстрації до

роману «Правда на землі одна» Юрія Чорного-Діденка (журнал «Радянська Україна», Київ, 1957, № 2-5);
віршів для дітей «Портрет Леніна» Максима Рильського (Київ, 1960).

монументальні роботи

оформлення клубу в селі Горностайпілі Київської області (1964)^[3];
мозаїки «Прометей», «Земля», «Вогонь» у середній школі № 47 у Донецьку (1965—1966; разом із Галиною Зубченко, Григорієм Синицею, Аллою Горською, Геннадієм Марченком);
мозаїчне панно «Вітер» у Києві (1967; разом з Аллою Горською і Борисом Плаксієм);
мозаїки «Дерево життя» і «Птах-мрія» на ресторані «Україна» у Жданові (1967);
мозаїчне панно «Прапор перемоги» в Музею молодогвардійців у Краснодоні (1968—1970; разом із Аллою Горською, Борисом Плаксієм, Анатолієм Лимарєвим, О. та В. Смирновими)^[12];
оформлення театрів в Івано-Франківську, Сімферополі, Сумах (1970-ті)^[3].

Створив галерею портретів відомих українських діячів — Василя Касіяна, Михайла Яцківа (обидва — 1972), Олександра Горського, Ірини Заславської, Валерія Шевчука, Лізи Миронової, Степана Васильченка (всі — 1973), Раїси Недашківської (1974), Олексія Зарецького (1975); серед творів останнього періоду — портрети Ольги Кравченко, (1986), Лариси Козаченко, Тетяни Цимбал (всі — 1987), Тетяни Дем'яненко (1988)^[2].

На початку 1980-х років захопився мистецтвом сецесії, особливо картинами Ґустава Клімта, чого його інколи порівнювали з австрійським митцем^[13]^[14].

Брав участь у республіканських та зарубіжних (Берлін — 1951, Варшава — 1955^[d], Будапешт — 1964) виставках з 1951 року, всесоюзних — з 1957 року. Персональні виставки відбулися у Києві у 1989 році та посмертні у 1992, 1995, 1998, 2000 роках.

Написав, а частково надиктував лапідарні спогади. У його спадщині також нотатки, нариси, епістолярій. Ці тексти публікувалися у першій половині 1990-х, а 2009 року були видані окремою книгою «Художник Віктор Зарецький. Пошуки коріння».

Вшанування

1994 року Національною спілкою художників України та Національною академією образотворчого мистецтва та архітектури була заснована премія імені Віктора Зарецького для молодих художників;
2016 року іменем Віктора Зарецького було названо провулок у місті Білопіллі поруч з будинком його батьків, де він народився;
2017 року іменем художника названо вулицю у Голосіївському районі Києва^[15].

Фільми

1990 року на кіностудії «Укртелефільм» режисером Віктором Василенком знято документальний фільм «Портрет» про Віктора Зарецького;
2015 року на телерадіокомпанії «Глас» режисером Людмилою Михалевич знято фільм «Роздуми біля полотна».

Виноски

↑ За картини останніх років: «Солдатка», «Літо», «Дерево (Витоки мистецтва)», «Ой кум до куми залицявся», «Весняні клопоти».
↑ Рак підшлункової залози^[9].
↑ Диплом виставки молодих художників СРСР (1957)^[11].
↑ V Всесвітній фестиваль молоді і студентів^[3]