У серпні 1962 року Лібуда дебютував за першу команду «Шальке» у Західній Оберлізі, одному з кількох вищих дивізіонів країни на той момент, де швидко став основним гравцем. Тому коли наступного 1963 року була створена єдина Бундесліга, Лібуда став одним з найкращих правих вінгерів турніру і швидко став улюбленцем вболівальників «Шальке».
Коли «Шальке» став останнім у Бундеслізі в 1965 році і вилетів з вищого дивізіону, Лібуда вирішив перейти до дортмундської«Борусії», щоб мати можливість продовжувати виступати в Бундеслізі і не змінювати місце проживання, залишившись і ті самій міській агломерації. Саме виступаючи за нову команду Лібуда забив свій найвідоміший гол: 5 травня 1966 року він забив у ворота «Ліверпуля» (2:1) в фіналі Кубка володарів кубків[1]. Цей мяч, забитий у екстратаймі, став переможним, забезпечивши тим самим дортмундцям трофей, який став першим для німецьких клубів у цьому турнірі[2].
У 1968 році Лібуда повернувся до рідного «Шальке», де став капітаном команди. У складі зібрались такі зірки як Норберт Нігбур, Клаус Фіхтель, Клаус Фішер, та брати-близнюки Ервін та Гельмут Кремерси, завдяки чому вони перетворилася на серйозного претендента на титул. У сезоні 1971/72 команда показала найкращий результат за останні роки, ставши віце-чемпіоном ФРН та вигравши Кубок країни. Втім продовжити успіх команда не змогла, опинившись того ж року в епіцентрі скандалу з договірними матчами Бундесліги[en]. В результаті ряд гравців команди отримали різні покарання, а Лібуду 30 вересня 1972 року довічно відсторонили від футболу в німецьких лігах і додатково оштрафували на 2 300 німецьких марок[3]. В результаті Райнгард змушений був покинути країну і у сезоні 1972/73 грав за французький «Страсбур», де, втім, не закріпився в основі і незабаром повернувся додому.
У січні 1974 року з футболіста була знята дискваліфікація і він знову став грати за «Шальке 04», але повернутись на колишній рівень не зумів і 1975 року завершив ігрову кар'єру. Всього в Бундеслізі за «Шальке 04» і дортмундську «Боруссію» зіграв 264 матчі і забив 28 м'ячів[4].
Виступи за збірну
28 вересня 1963 року дебютував в офіційних матчах у складі національної збірної ФРН в товариській грі проти Туреччини (3:0).
22 жовтня 1969 року у грі проти Шотландії (3:2) Лібуда забив переможний гол, який забезпечив німцям кваліфікацію на чемпіонат світу 1970 року у Мексиці[5]. На самому «мундіалі» Райнгард пропустив дебютний матч проти Марокко (2:1), але у другому проти Болгарії (5:2) забив перший гол своєї команди, заробив пенальті, яке пробив Мюллер, а також асистував ще у двох голах, завдяки чому команда достроково вийшла з групи[6]. Після гри тренер Болгарії Стефан Божков сказав, що його захисники зазнали невдачі через Лібуду, оскільки «цю людину можна зупинити лише рушницею»[7]. Надалі Лібуда зіграв в усіх матчах своєї команди на турнірі, включаючи так звану гру століття проти Італії (3:4 після додаткового часу) та виграний матч за 3-тє місце з Уругваєм (1:0). За бронзові медалі разом з усіма гравцями був нагороджений срібним лавровим листом[8].
Загалом протягом кар'єри у національній команді, яка тривала 9 років, провів у її формі 26 матчів, забивши 3 голи[9].
Лібуда був не тільки спритним і швидким, але й з надзвичайно якісним дриблінгом. Своє прізвисько «Стен» він отримав на честь легендарного англійського футболіста Сера Стенлі Метьюза, який теж був правим вінгером і винайшов легендарний фінт Метьюза[de] (гравець спочатку внутрішньою стороною стопи підбирає м'яч під себе, після чого зовнішньою стороною різко відводить убік, обходячи захисника), яким Лібуда теж навчився ідеально володіти[12][13].
Здатність Лібуди контролювати м'яч була легендарною. Так в 1960-х роках на плакаті з написом «Ніхто не може пройти повз Бога», який рекламував релігійну подію, нібито було дописано невідомим шанувальником «… крім Стена Лібуди»[14][15][7]. Ця фраза стала популярною у клубі і мюзикл 2004 року про команду вийшов саме під цією назвою[16].
Подальше життя
По завершенні ігрової кар'єри життя Лібуди погіршилось. Після розлучення зі своєю дружиною, від якої у нього народився син, Райнгард довгий час жив замкнутим і залежав від допомоги по безробіттю[17][18][19]. Оскільки він покинув навчання на машиніста на користь своєї футбольної кар'єри, він довго не міг знайти роботу, перш ніж влаштувався в Thomas Group, компанію з обробки паперу в Гаверкампі, за допомогою його колишнього партнера по команді Рольфа Рюссмана. Кілька років потому він працював у тютюновій крамниці в районі Курт-Шумахер-Штрассе в Шальке[de], яку він отримав від іншого футболіста Ернста Куцорри і яку згодом передав Гайнцу ван Гарену[de], нідерландцю, з яким також разом грав у «Шальке».
Помер 25 серпня1996 року на 53-му році життя у місті Гельзенкірхен після інсульту, ставши першим гравцем команди з гри століття 1970 року, який пішов і життя. Похований на Східному кладовищі в Гельзенкірхені[20].
