«Пригода» відкриває чорно-білу «трилогію відчуження» Мікеланджело Антоніоні. У двох інших фільмах трилогії — «Ніч» (1961) та «Затемнення» (1962) — також знялася подруга режисера, Моніка Вітті.
Приз журі Каннського кінофестивалю 1960 року, номінація на британську премію BAFTA у категоріях найкращий фільм та найкраща іноземна акторка (Моніка Вітті).
Сюжет
Під час круїзу Ліпарськими островами світські персонажі, що знемагають від нудьги, виявляються залученими до «пригоди». Анна (Леа Массарі), дочка відомого дипломата, зникає серед білого дня на безлюдному острові. Спочатку супутники губляться в здогадах щодо її долі, проте детективна інтрига, що намітилася, незабаром поступається місцем новим відносинам, які намагаються вибудувати коханець зниклої жінки, Сандро (Габріеле Ферцетті), і її подруга Клаудія (Моніка Вітті). Клаудія надягає на себе блузку зниклої Анни і мимоволі заміняє її у житті Сандро. Коли пам'ять про Анну остаточно згасає з їхнього життя, Клаудія виявляє зраду Сандро з повією в готелі. Наприкінці фільму вона змушена зробити нелегкий вибір щодо свого майбутнього.
Справжньою «пригодою» для глядача є не зникнення Анни, а невдалі спроби героїв сформувати осмислені стосунки та емоційні зв'язки.[1] За допомогою глибоких ракурсів та ретельно збудованих мізансцен режисер революційно оновлює мову кінематографа. Екзистенційна спустошеність головних героїв, їхня непереборна відчуженість один від одного римуються з безлюдними пейзажами, в яких вміщено дію.
«Пригода» — один із кількох фільмів початку 1960-х років, які стали наріжним камінням європейського авторського кіно. Як зазначив Умберто Еко у «Відкритому творі» (1962), причинно-наслідкові зв'язки та логіка сюжетного розвитку приносяться режисером у жертву дослідженню психології героїв. Підозра, що зростає у глядача по ходу фільму, що фільм «нікуди не веде», що він того диви перетвориться на випадковий набір епізодів, схожий на емоційні, етичні та екзистенційні сумніви персонажів щодо змісту їхніх життів.[2] У літературі наголошується, що:
Антоніоні порушив Арістотелев принцип «зав'язка-кульмінація-розв'язка»; фізичний закон, що енергія нікуди не зникає, а перетворюється, порушив також. Як же, зникає: зникла Анна і не знайшли, і забули, що шукали[3]
Мартін Скорсезе порівнює зникнення Анни із вбивством головної героїні у середині іншої картини 1960 року — хічкоківського«Психо». Відмінність у тому, що Антоніоні не пояснює, що з нею сталося. Як це буває в житті, його персонажі забувають одну подію і з головою занурюються в інше: «Вони пливуть життям, від одного імпульсу до іншого, і все, що з ними відбувається, виявляється лише приводом: пошуки — привід, щоб зблизитися; зближення — ще один привід, щось, що формує їхнє життя і наповнює їх хоч якимось змістом».[4]
За словами французького письменника та сценариста Алена Роба-Ґріє, багато сцен після зникнення Анни знято так, що здається, ніби за героями хтось спостерігає, і може скластися враження, що це Анна. При цьому, коли він запитав Антоніоні, чи мав той це на увазі, Антоніоні відповів: «Звичайно ж ні, тому що до того моменту ми вже зняли сцену, в якій знаходять труп». Сцена з виявленням трупа Анни, однак, не була включена до фільму.[5]
.jpg)
_Antonioni.jpg)
.jpg)
