Сьогодні Психо визнаний одним із найкращих фільмів Альфреда Гічкока[5] та визначним твором кіномистецтва критиками та дослідниками з усього світу через його відмінну режисуру, напружену атмосферу, ефектну роботу оператора, незабутній саундтрек та культові виконання ролей. Ця стрічка встановила нову планку в дозволеності насилля, девіантної поведінки та сексуальності в американському кіно[6] та вважається одним із ранніх прикладів фільму в жанрі слешер.
Секретарка Маріон Крейн скористалась можливістю прихопити гроші боса і втекти з міста, щоб розпочати нове життя, однак страх перед законним покаранням переслідує її. Дівчина зупиняється на ніч у мотелі, власником якого є Норман Бейтс — скромний юнак, котрий все життя піклувався про свою хвору матір. Розмова з цим втіленням доброти та терпимості остаточно переконує Маріон у хибності обраного шляху і вона вирішує повернути вкрадене. Проте тієї ж ночі її жорстоко вбивають.
Художники-постановники: Джозеф Хьорлі, Роберт Клетворті
Декоратор — Джордж Майло
Директор виробництва — Лью Лірі
Титри — Сол Бесс
Монтаж — Джордж Томазіні
Костюми — Гелен Колвіг
Грим — Джек Беррон, Роберт Доун
Стиліст з зачісок — Флоранс Буш
Спецефекти — Кларенс Шампань
Запис звуку — Волдон Вотсон, Вільям Рассел
Асистент режисера — Гілтон Грін
Консультант з живопису — Сол Бес
Музика — Бернард Герман
Цікаві факти
У знаменитій[джерело?] сцені вбивства у ванні пронизливий звук створюється скрипками, по яких різко водять смичками. А звук ножа, що впивається в тіло, — це звук ножа, якого встромляють у диню. Сама ж сцена знімалася з 17 грудня по 23 грудня 1959 року, причому знімалася взагалі без участі Перкінса (він у цей час перебував у Нью-Йорку). Сцена мала близько 90 склеювань при монтажі.
Альфред Гічкок купив у Роберта Блоха права на екранізацію його роману анонімно і лише за 9 тисяч доларів. Пізніше Гічкок до прем'єри скупив стільки екземплярів роману, скільки зміг знайти, щоб зберегти кінцівку фільму у таємниці.
Однією з причин, чому Гічкок вирішив зняти фільм на чорно-білу плівку, — це рішення не робити фільм надто кривавим. Іншою причиною була економія.
Як завжди у фільмах Гічкока, у фільмі «Психо» в одній зі сцен можна побачити камео самого режисера — приблизно на сьомій хвилині фільму він стоїть в ковбойському капелюсі біля вікон офісу Меріон.
Увесь саундтрек фільму виконується виключно на струнних музичних інструментах.
В основі фільму лежить історія справжнього маніяка зі штату ВісконсинЕда Ґейна (а пізніше цей сюжет використовували автори «Техаської різанини бензопилою»).
Перкінс отримав за роль гонорар рівно у 40 тисяч доларів, а композитор Герман отримав 34 501 долар, що було удвічі вище за його початкову ставку — таким чином Гічкок вирішив винагородити Германа за приголомшливу музику до фільму.
Перкінс погодився зніматися у фільмі, навіть не прочитавши сценарію.
Будівництво будинку «під мотель Бейтса» обійшлося в 15 тис. доларів.
Після смерті Меріон у фільмі крупно показано її розплющені очі зі звуженими зіницями. Офтальмологи завалили Гічкока листами, в яких указували на цю помилку, — адже зіниці людини розширюються після смерті. Лікарі настійно радили використовувати беладону, щоб імітувати ефект мертвого ока. У наступних фільмах Гічкок незмінно слідував цій пораді.
Перша американська стрічка, що показала як змивається туалет.
Нагороди
4 номінації на Оскар у 1961 році (найкраща актриса другого плану (Джанет Лі), найкращі декорації серед чорно-білих фільмів, найкраща операторська робота, найкраща режисура). Однак жодна з номінацій не перемогла.
Премія Едгара Аллана По за найкращий фільм сценаристу й автору роману у 1961 році.
Золотий глобус (Джанет Лі) за найкращу роль другого плану у 1961 році.
_theatrical_poster.jpg)
