Мойка
59°56′31″ пн. ш. 30°20′16″ сх. д. / 59.941833333333° пн. ш. 30.337805555556° сх. д. / 59.941833333333; 30.337805555556
Витік	Фонтанка
• координати	59°56′31″ пн. ш. 30°20′16″ сх. д. / 59.941833333333° пн. ш. 30.337805555556° сх. д. / 59.941833333333; 30.337805555556
Гирло	Велика Нева
• координати	59°55′35″ пн. ш. 30°16′25″ сх. д. / 59.92625° пн. ш. 30.273527777778° сх. д. / 59.92625; 30.273527777778
Басейн	Neva basind
Країни:	Росія
Регіон	Санкт-Петербург
Довжина	4,67 км
Притоки:	Voskresensky Canald і Swan Canald
Медіафайли у Вікісховищі

Мо́йка (рос. Мойка), до 1797 року М'я (рос. Мья)^[1] — наскрізна протока в південній (лівій^[2]) частини гирла Неви; правий рукав річки Фонтанка, що витікає з неї по південній межі Літнього саду й Марсового поля; впадає у Велику Неву.

У топоніміці Петербурга гідронім «Мойка» часто є скороченим для набережна Мойки — наприклад, «музей-квартира Пушкіна на Мойці, 12».

Довжина — 4,67 км, ширина до 40 м, найбільша глибина до 3,2 м. Як видно на плані місцевості, знятому зі старої шведської карти околиць Нієнштадта/Нієншанця (імовірно, 1698 року)^[3], річка являла собою самостійний рукав нинішньої Фонтанки ще до заснування Петербурга. Примикаючи до Фонтанки під кутом, близьким до прямого, в силу законів гідродинаміки витік цього рукава та його верхів'я поступово замулювались, а в силу низького природного ухилу зболочувалась вся місцевість навколо. Подібна доля, ймовірно, спіткала довколишню протоку, що була самостійною на ранніх етапах формування дельти Неви, але потім перетворилася в зболотнену річку Кривушу. Процес заболотнення витоків таких відгалужень посилювався з кожною петербурзькою повінню, два з яких трапилися після заснування міста у проміжку 5 років (1703 й 1708).

В 1704 році Петро I взявся за «обжиту і вигідно розташовану мизу (біля витоків Фонтанки), де розташовувався маєток шведського майора Еріха Берндта фон Коноу (Конау) — невеликий будиночок з господарським двором й садом»^[4], маючи на меті облаштувати тут свою літню резиденцію з великим садом при ній — майбутні Літній палац й Літній сад. При цьому цар наказав першому будівельнику саду, Івану Угрюмову «перебити тую річку» — що його соратник й виконав на наступний рік: на плані 1705 року Фонтанка вже перекрита греблею^[5]. Не дивно, що витік Мийки при цьому замулився остаточно, а найближчі околиці Літнього саду перетворились на болото. Після цього в 1711 році греблю довелося пробити, навівши замість неї постійний міст. На додаток до розчищення природного витоку Мойки, відновилася її природний зв'язок з Фонтанкою, на західному краї Літнього саду була вирита Лебедяча канавка, що з'єднала Мийку безпосередньо з Невою. Тим самим на східній околиці історичного острова Усадиця утворився новий штучний острів між Невою, Фонтанкою та Мойкою, офіційно іменований островом Літній Сад.

Протікаючи через центральну частину міста, Мойка омиває з південної сторони Адміралтейський острів (частина, що називається 2-й Адміралтейський острів); впадає зліва в Неву (Велику Неву). Від Мойки відходять Зимова канавка й Лебедяча канавка, що з'єднують її з Невою, а також канал Грибоєдова, впадає в Фонтанку.

До заснування Санкт-Петербурга річка шведської Іжорії називалася М'я, від іжорського Муя, тобто «Брудна». Протягом 1719—1797 років назва М'я була офіційною назвою річки. Відомий вже з 1726 року гідронім Мойка виник в результаті локалізації важкого на вимову «М'я».

Як явно з історичних карт^[3][5], річка являла собою самостійний рукав нинішньої Фонтанки ще за Шведської імперії і в перші роки після заснування Петербурга. Заболочування її витоків сталося внаслідок перекриття Фонтанки греблею, здійсненого у 1705 році за наказом Петра I при розбивці Літнього саду («перебити тую річку»), і примножено повінню 1708 року. До початку робіт з відновлення природного режиму Мойки розгорнулися 1711 року, й вже складалося враження, що річка витікає звідкись з боліт, що оточили Літній сад з заходу та півдня. На додаток до зносу греблі через Фонтанку й відновлення витоку Мойки з тієї річки, в 1711—1719 роках Мойка отримала два нових штучних відводи від Неви: Лебедячу канавку між Літнім садом й Марсовим полем й Красний канал — вздовж західного кордону Марсового поля^[6].

У перші роки будівництва Петербурга Мойка служила умовною межею міста, хоча одночасно з цим активізувалося заселення південного берега Фонтанки. За прокладки «Великої перспективної дороги» (тепер Невський проспект), що з'єднала по найкоротшій лінії Адміралтейство з Новгородською дорогою та лаврою, в місці перетину цього шляху з Мойкою у 1717—1718 або в 1720 році^[7] було побудовано дерев'яний підйомний Зелений міст. Поруч з ним для збору мита при перетині кордону міста було збудовано Митній двір. Міська межа проходила у цьому місці до 1726 року. Тут же було розташовано й Гостинний двір у Зеленого мосту^[8].

В 1720 році були створені перші дерев'яні набережні Мойки, й у 1736—1737 роках було поглиблено дно річки. У 1798—1811 роках споруджено гранітні набережні від Фонтанки до сучасного Англійського проспекту (лівий берег) й Крюкового каналу (правий берег). У 1960 році побудовано гранітні банкети у Михайлівського саду, в 1975 році — набережна від проспекту Макліна (тепер Англійський проспект) до річки Пряжки.

Через річку перекинуто 15 мостів, багато з яких є пам'ятками архітектури міста.

Від витоку до гирла:

• 1-й Інженерний міст
• 1-й Садовий міст
• 2-й Садовий міст
• Мало-Конюшенний міст
• Великий Конюшенний міст
• Співочий міст
• Зелений міст
• Красний міст
• Синій міст
• Ліхтарний міст
• Поштамтський міст
• Поцілунків міст
• Краснофлотський міст
• Храповицький міст
• Корабельний міст

• 1-й Зимовий міст

Мойка — єдина водна артерія Санкт-Петербурга, через яку перекинуто кольорові мости.

• Олександр Кушнер «Пойдем же вдоль Мойки, вдоль Мойки…». chernov-trezin.narod.ru (рос.). Архів оригіналу за 4 червня 2019. Процитовано 11 січня 2019. 
• Корній Чуковський, «Мийдодір»: «Прямо в Мойку, прямо в Мойку с головою окунут…». web.archive.org. Процитовано 11 січня 2019. 

• Горбачевич К. С., Хабло Е. П. Почему так названы? О происхождении названий улиц, площадей, островов, рек и мостов в Ленинграде. — Л.: Лениздат, 1967. — 470 с.
• Горбачевич К. С., Хабло Е. П. Почему так названы? О происхождении названий улиц, площадей, островов, рек и мостов Ленинграда. — 3-е изд., испр. и доп. — Л.: Лениздат, 1985. — С. 449—450. — 511 с.
• Ленинград: Путеводитель / Сост. В. А. Витязева, Б. М. Кириков. — Издание 2-е, стереотипное, с изменениями. — Л.: Лениздат, 1988. — 366 с. — ISBN 5-289-00492-0.
• Горбачевич К. С., Хабло Е. П. Почему так названы? О происхождении названий улиц, площадей, островов, рек и мостов Санкт-Петербурга. — 4-е изд., перераб. — СПб.: Норинт, 1996. — С. 314—315. — 359 с. — ISBN 5-7711-0002-1.
• Городские имена сегодня и вчера: Петербургская топонимика / сост. С. В. Алексеева, А. Г. Владимирович, А. Д. Ерофеев и др. — 2-е изд., перераб. и доп. — СПб.: Лик, 1997. — С. 78. — 288 с. — (Три века Северной Пальмиры). — ISBN 5-86038-023-2.
• Фокин М. М. К истории набережных Мойки // История Петербурга. — 2008. — № 1. — С. 2—8.
• Мойка, реки // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона: в 86 т. (82 т. и 4 доп.). — СПб., 1890—1907.

• Энциклопедия Санкт-Петербурга. encspb.ru (рос.). Архів оригіналу за 9 травня 2019. Процитовано 11 січня 2019.