PROFILPELAJAR.COM

Ліза з парасолькою
англ. Lise with a Parasol
Творець:	П'єр-Огюст Ренуар
Час створення:	1867 рік
Розміри:	184 × 115 см
Висота:	184 см
Ширина:	115 см
Матеріал:	олія на полотні
Жанр:	портрет
Зберігається:	Ессен, Німеччина
Музей:	Музей Фолькванг
Інвентарний номер:	G 144
Ліза з парасолькою у Вікісховищі

«Ліза з парасолькою» (картина Ренуара) (англ. Lise (Renoir) також англ. Lise with a Parasol) — картина французького художника Огюста Ренуара 1867 року.

Салонний період Огюста Ренуара

Ранні етапи творчості художників доволі цікаві через спроби митців у різних жанрах і через пошуки самого себе, пошуки того, заради чого вони звернулись до творчості.

По завершенні навчання у майстерні Глейра Ренуар ніби залишився на самоті і почав численні спроби. Відсутність доброї освіти і виховання примусила його копіювати картини у музеї Лувр і копіювати манеру художників-попередників. Так, на ранньому етапі з'явились незвичні для Ренуара доби зрілості і насичених еротизмом картин твори з маленькими фігурами на кшталт голландських майстрів («Ковзанярі у Буа де Булонь» 1868 р.), краєвиди («Краєвид Парижа з мостом Мистецтв» 1867), пейзажі або тематичні картини побутового жанру («Повернення з прогулянки морем» 1862). Частка його первісних картин нагадувала критикам твори суворого реаліста Густава Курбе.

Такої кількості точно відтворених деталей більше не буде. Митець виснажується у боротьбі за визнання і у боротьбі з бідністю, втрачає здоров'я і навіть власних улюбленець. Одні рано помирають, інші розривають з ним стосунки і він покидає подробиці і переходить до безсюжетних картин та картин еротичного спрямування.

Ознаки повороту до іншого етапу мала картина «Ліза з парасолькою», створена 1867 року.

Художник у Парижі отримував визнання і право на продаж власних картин, якщо його твори брали на виставку у Салон. Аби підкорити журі Салону, Ренуар навіть удався до літературщини і створив картину за твором В. Гюго «Есмеральда танцює для жебраків». Її таки узяли на виставку. По закінченні виставки Ренуар її знищив, бо і самому було гидко. Він відсилав знову картини журі, але їх не пропускали. Новою моделлю художника на ті роки стала Ліза Трео, паризька швачка. Ліза позувала для значної кількості ранніх творів — від портретних до міфологічних (серед останніх — оголена «Діана мисливиця»)

Опис твору

Черговим твором, поданим у журі Салону, була картина «Ліза з парасолькою». Ренуар наважився створити портрет у повний зріст моделі (розміри полотна 184 × 115 см). Сюжет відсутній. Подана молода пані з парасолькою на тлі дерев. Вона в білій сукні з мусліну і чорним поясом, довгі кінці котрого ефектно кинуті на спідницю. Рукава прозорі, а сукня скромно прикрила фігуру. Її модний капелюшок насунутий низько на лоб і очі. У руці парасолька, котра кинула на обличчя моделі тінь, тоді як біла сукня контрастно висвітлена художником. Дещо дивацькою була і назва «Ліза з парасолькою» без позначення її прізвища. Вона наче була вказівкою на близькі стосунки з молодичкою, тоді як вони не були офіційно у шлюбі…

Реакція на картину в Салоні

«Ліза з парасолькою» була прийнятна у салон 1868 року.

Картина нагадувала і водночас не нагадувала жіночі портрети, котрий штосами подавали у Салон. У творі не було милуванням тендітністю чи стрункістю моделі. Ліза у Салоні викликала глузування і її почали називати товстухою у білому (товстухою, обмазаною білою фарбою). Глузування викликала і висвітлена біла сукня при тіні, кинутої на обличчя панянки. Зазвичай було навпаки, адже обличчя повинно головувати в портреті. Були і більш образливі відгуки. Ставлення до картини було малосприятливим і через несприйняття творів художників нової паризької генерації. Ренуара зарахували до бунтівників (котрим пристосуванець-художник не був) разом із Фредеріком Базилем та Клодом Моне, а їх картини вивішували надто високо на стіні, що не дозволяло добре роздивитись твори. Іноді ці місця нагорі навіть образливо називали звалищем.

Побутування картини (провенанс)

Ренуару картину «Ліза» не вдалося продати. Її придбав 1873 року за 1800 франків Теодор Дюре, один з ранніх поціновувачів творів французьких імпресіоністів.^[2] Старий Дюре продав картину 1900 року маршалу Плю Дюран-Рюєлю.^[3] Останній передав її на продаж у Берлін Полю Кассіреру. Того ж року картину з зображенням дівчини з Парижу за 18000 марок придбав Карл Ернст Остхаус, що цікавився новітнім живописом та авангардними творами і передав її на експонування у місто Хаген, Німеччина.^[4] 1922 року музей з міста Хаген перевели у місто Ессен, де розташували музей Фолькванг.

Ще одна Ліза з парасолькою

Більшу художню вартість має інший портрет пензля Огюста Ренуара, сучасна назва котрого «Жінка з парасолькою у саду». Це ще одна Ліза з парасолькою серед дерев. Вона подана художником на лаві у білій сукні трохи іншої моделі з червоним поясом. За нею перспектива саду чи парку. Безсюжетність картини зменшували асоціації з подібними картини інших майстрів, що подавали молодих дівчат у саду чи парку в очікуванні побачення. Картина була створена 1872 року напередодні розриву Лізи Трео з художником. Вона знищить усі листи від художника і пошлюбиться з архітектором. Від зв'язку з Ренуаром залишиться донька, котру старий художник роками підтримував матеріально.

Див. також

Примітки

↑ ^а ^б http://collection-online.museum-folkwang.de/eMP/eMuseumPlus?service=ExternalInterface&module=collection&objectId=3180&viewType=detailView
↑ Williams, Rhys W. (2003). Meier-Graefe, Julius. Oxford Art Online. Oxford University Press. Процитовано 31 серпня 2022.
↑ Objets d'art du Japon et de la Chine, peintures, livres reunis par T. Hayashi, ancien commissaire general du Japon a l,exposition universelle de 1900. Galeries de MM. Durand-Ruel. 1902.
↑ Parent, Thomas (2000). Das Ruhrgebiet : vom "goldenen" Mittelalter zur Industriekultur. Köln: DuMont. ISBN 3-7701-3159-2. OCLC 44445639.

Джерела

Жан Ренуар. Огюст Ренуар. М., «Искусство», 1970. [перевод с парижского издания 1962 г.].
Жан Ренуар. «Огюст Ренуар». Ростов-на-Дону: изд-во «Феникс», 1997. — 416 с.
Impressionism: Paint and Politics, John House, pp. 48-49.
Pierre-Auguste Renoir: La Promenade, John House, p. 17.