Село Киколи знаходиться в північно-західній частині району, на правому березі річки Іченька. Вище за течією на відстані 0,5 км розташоване село Хаєнки,
нижче за течією на відстані 2 км розташоване село Червоне, на протилежному березі - село Воронівка.
Село вперше згадується в 50-х роках XVIII століття як хутір Кикальський. В 1781 р. належав реєстровим (виборним) козакам Війська Запорозького Кикалу і Куриленку. Назва виникла від прізвища першого засновника. Хутір входив до складу Монастирищенської сотніПрилуцького полку (нині село Монастирище Ічнянського району).
Більшість козаків хутора носили прізвище Куриленко. На початку ХІХ століття козаки Василь, Яків і Андрій Куриленки вислужили в російській армії обер-офіцерські чини і отримали дворянське звання. У відставного капітана Андрія Івановича Куриленка в 1829 р. було на хуторі 5 дворів селян-кріпаків, 20 осіб чоловічої і 18 жіночої статі. Його вдові Агафії Іванівні в 1839 р. належали 3 двори селян, чоловічої статі – 15 і жіночої 18. В 1840 р. на хуторі був 1 двір військових, 7 дворів козаків, 3 двори кріпаків, 107 жителів[1].
В 1859 р. на хуторі було 12 дворів, 105 жителів[3], приписаних до парафії церкви Іоанна Богослова[4] села Хаєнок. На погості знесеної в 1936 р. церкви зберігся надмогильний пам’ятник полковнику Івану Івановичу Куриленку (1839-1905), який після відставки проживав на хуторі.
Після селянської реформи 1861 р. козаки хутора підлягали Вільшанському волосному правлінню відомства Палати державного майна. В 1886 р. село називалося хутір Кикали, там було 14 дворів козаків, 1 двір казенних селян, 2 двори міщан, всього 19 хат, 101 житель. В 1910 р. на хуторі було 32 господарства, з них козаків – 24, селян – 2, інших непривілейованих – 4, привілейованих – 2. Налічувалося 180 жителів, з них 1 кравець, 3 ткачі, 11 поденників, інтелігентними заняттями займалася 1 особа та 8 осіб іншими неземлеробськими заняттями, решта дорослого населення займалося землеробством на 474 десятинах придатної землі.
В 1920-1921 рр. Кикали стали осередком повстанського руху проти влади більшовиків. Жителі хутора підтримували повстанців із загонів Кожушка, Коваленка, Скрипченка, Скубана, які боролися з продовольчими загонами, брали і безпосередню участь у збройному опорі (Василь Жовтобрюх та ін.). На хуторі призначили відповідачів, які мали повідомляти про наближення або появу повстанських загонів, і були, фактично, заручниками. Відповідачами стали Кальян Кузьма Аврамович та Куриленко Олексій Микитович[5]. Широкомасштабні каральні заходи і терор призвели до поступового згасання повстанського руху.
У 1923 р. була проведена територіальна реформа, за якою Кикали ввійшли до Малодівицького районуПрилуцької округи, і були підпорядковані Хаєнківській сільраді. Тоді ж з’явилася і сучасна назва Киколи, імовірно, через технічну помилку. У 1925 р. у Кикалах було 54 двори, 265 жителів, а в 1930 р. – 53 двори, 249 жителів.
У 1929 р. на хуторі почалася колективізація. Селяни хутора вступати до колгоспу, який назвали “Перебудова”, відмовилися. Тоді почався тиск, залякування, а потім і репресії. На селян накладали непомірно високий податок, який згідно інструкції необхідно було сплатити в три дні, а тих, хто не міг заплатити, об'являли куркулями і висилали до Сибіру. Списки на виселення складалися в Хаєнківській сільській раді, головою якої був Андрій Юрченко, а парторганізацію очолював Завада[6]. Від складання списків до подачі вагонів пройшла пара місяців, тому окремі жителі Кикалів втекли з хутора, зокрема Павло, Олександр та Степан Куриленки. Далі вони були змушені приховувати своє “куркульське” походження. Степана Микитовича Куриленка в 1938 р. заарештували у Вологодській області та засудили до 10 років таборів[7].
А основною формою розкуркулювання була конфіскація всього майна, землі, а також виселення з хат за несплату податків. Розкуркулювання проводилося за ініціативою членів комітету незаможників, який складався з бідняків, їх на селі називали ледарями та неробами.
Остаточно супротив селян колективізації був подоланий у результаті голодомору 1932-1933 рр. Конфіскація зерна та худоби призвела до численних смертей, навесні 1933 р. від недоїдання та дистрофії помирали, перш за все, старі люди, хворі та малі діти. У Кикалах
вимирали і цілі сім’ї. У лісі за хутором встановлено дубовий хрест на могилах сімей Якова і Федора Кондрацьких. Померлих тоді не було кому нести на цвинтар на іншому кінці хутора, їх закопали в лісі.
У листопаді 1936 р. відбулася чергова територіальна реорганізація, хутір Кикали передали зі складу Малодівицького до Ічнянського району Чернігівської області (заснована в 1932 р.).
Під час Другої світової війни в результаті мобілізації літа 1941 р. на фронт пішла більша частина чоловіків хутора. З вересня 1941 р. по вересень 1943 р. хутір знаходився під німецькою окупацією. Німці відновили сільськогосподарське виробництво, у сільській общині вирощували жито та просо, за що нараховувалися трудодні. Військова комендатура, якій підпорядковувався хутір, знаходилася в Монастирищі, комендантом був німець Шнайдер. Він часто з’являвся на хуторі на бричці у супроводі солдата-охоронця та перекладача.
Селяни підтримували партизанів із загону Є.Х. Соколовського, чому сприяло географічне положення хутора.
Після звільнення від окупації в Кикалах було створене відділення колгоспу ім. М.Шевченка села Хаєнки, спеціалізувалися на вирощуванні телят та зернових культур. Діяли сільський клуб і крамниця споживкооперації.
Під час Перебудови на основі колгоспу було створене акціонерне товариство “Світанок”[8].
