Член Національної академії наук США (1986)[10], відзначена Національною науковою медаллю США (2000), а також Премією Лероя П. Стіла за плідний внесок у дослідження (2007).
Біографія
Карен Кескалла народилась у Клівленді (Огайо) в 1942 році першою дитиною в родині. Її батько Арнольд Кескалла був інженером, а мати Каролін Вінделер Кескалла — шкільною вчителькою і художницею[11][12].
У 1960 році Карен отримала від Мічиганського університету стипендію для відмінників і поступила на фізичний факультет. У процесі навчання, однак, з'ясувалося, що їй більше подобається математика, а з лабораторною роботою вона справляється погано, і вона перейшла на математичне відділення. Ступінь бакалавра отримала в 1964.
У 1965 одружилася з біофізиком Олке Уленбеком — сина відомого фізика Джорджа Уленбека. Спочатку не планувала продовжувати навчання, отримавши стипендії від Національного наукового фонду і Фонду Вудро Вільсона, у результаті вступила на другу ступінь у Курантовський інститут у Нью-Йорку, а після одруження перевелася в Брандейський університет, щоб бути ближче до чоловіка, який навчався в Гарварді. Докторську дисертацію захистила в Брандейс в 1968 році за темою «Варіаційне числення та глобальний аналіз».
У перший рік після закінчення докторату Уленбек викладала за контрактом у Массачусетському технологічному інституті, потім отримала дворічний контракт у Каліфорнійському університеті в Берклі. Після цього їй запропонували постійну ставку в Іллінойському університеті в Урбані-Шампейн. Олке, розуміючи, що нічого кращого його дружині в престижніших вишах не запропонують, погодився піти за нею. Однак, попри це, статус жінок-науковиць у той час був таким невизначеним, що Карен Уленбек багато в чому, як і раніше, сприймалася як дружина професора, а не професор з огляду на власні заслуги. Через кілька років їхній шлюб розпався, після чого науковиця змінила місце роботи, перебравшись до Іллінойського університету у Чикаго[13].
У Чикаго Уленбек вперше змогла співпрацювати з іншою жінкою-математиком, Вірою Плессі. Перехід у Чикаго ознаменував перелом у її науковій кар'єрі. Вона пропрацювала там 7 років, за цей час також встигнувши побувати запрошеною викладачкою в Берклі, Прінстонському Інституті перспективних досліджень та Гарварді. У Прінстоні Уленбек працювала в області диференціальної геометрії, співпрацюючи з Ріком Шоном. 1982 року вона отримала стипендію Мак-Артура, відому як «премія для геніїв», в 1985 році обрана в Американську академію мистецтв і наук[13]. 1986 року, у віці 44 років, стала першою на той момент жінкою-математиком, обраною в Національну академію наук США (до обрання в академію двох наступних жінок пройшло понад 10 років). У резолюції про прийняття Уленбек в академію відзначалися її заслуги в застосуванні передових аналітичних методів у варіаційному численні й нелінійних диференціальних рівняннях у частинних похідних до досліджень математичної структури калібрувальної інваріантності в сучасній фізиці. Її роботи послужили відправною точкою для Кліффорда Таубеса і Саймона Доналдсона — останній за їхній розвиток був у 1986 році нагороджений Філдсівською премією.
З 1987 року Уленбек викладала в Техаському університеті в Остіні, де очолювала кафедру математики й налагодила тісну співпрацю з Нобелівським лауреатом з фізики Стівеном Вайнбергом. 1990 року вона стала другою жінкою в історії, якій було довірено ведення лекції на пленарному засіданні Міжнародного конгресу математиків[13] (після Еммі Нетер, що отримала це право в 1932 році).
У 1991 Уленбек разом з математиками Гербертом Клеменсом і Даном Фрідом стала співзасновницею Park City Mathematics Institute (PCMI). 2000 року її відзначено Національною науковою медаллю США, а у 2007 році — Премією Стіла за епохальний внесок у науку від Американського математичного товариства — цією нагородою було відзначено дві її праці з аналітичних аспектів калібрувальної інваріантності, виданих в 1982 році. З 2008 року Уленбек — почесний член Лондонського математичного товариства[14].
У 2019 Карен Уленбек стала першою жінкою в історії, яка отримала Абелівської премію.
↑Karen Keskulla Uhlenbeck. www-history.mcs.st-andrews.ac.uk (Eng) . School of Mathematics and Statistics, University of St Andrews, Scotland (September 2009). Архів оригіналу за 23 березня 2019. Процитовано 20 березня 2019. {{cite web}}: |first= з пропущеним |last= (довідка)
Бібліографія
Freed, Daniel S.; Uhlenbeck, Karen K. (1984). Instantons and Four-Manifolds. Mathematical Sciences Research Institute Publications. Т. 1. Springer-Verlag, New York. doi:10.1007/978-1-4684-0258-2. ISBN0-387-96036-8. 2nd ed., 1991. Перевод на русский Ю. П. Соловьев, Мир, 1988.
Uhlenbeck, Karen K. (1983). Closed minimal surfaces in hyperbolic 3-manifolds. У Bombieri, Enrico (ред.). Seminar on Minimal Submanifolds. Annals of Mathematics Studies. Т. 103. Princeton University Press. с. 147—168. JSTORj.ctt1b7x7tv.10. MR0795233.
.jpg)
