Спершу із засідки під Веселою Горою була розбита колона 24 БТрО «Айдар», а в бою двома годинами згодом під Цвітними Пісками українські десантники при прориві втратили ще понад 20 бійців.
Загалом українські сили втратили 40-49 військових загиблими та зниклими безвісти.
3—4 вересня, у рамках підготовки до Мінських переговорів, було повідомлено про намір встановити режим припинення вогню від 5 вересня[2][3][4].
Блокпост в районі Цвітних Пісків контролював єдину трасу Н21 з Металіста на Щастя, і утримувався українськими підрозділами під командуванням офіцера 1-ї танкової бригади Грицькова. З невстановлених причин особовий склад блокпоста полишив його 4 вересня 2014 року.[вин 2]
Решта українських підрозділів у селищі Металіст не були сповіщені про те, що блокпост під Цвітними Пісками більше не контролювався українськими силами. Блокпост у Металісті з 4 вересня оборонявся силами 5-ї аеромобільної десантної роти[6].
Проросійські сили без бою зайняли блокпост вранці 5 вересня, використавши також сповіщення про припинення вогню, і залишили блокпост під українським прапором.
Подія
5 вересня 2014 року колона двох груп батальйону «Айдар» у складі 1 вантажівки «ЗИЛ» і 1 легкового автомобіля з особовим складом у 23 чоловіки рухалася дорогою Луганськ-Щастя. Айдарівці були з групи Грізлі (2-га рота) і групи Термінатора («Вікінги»)[7].
Приблизно о 14:30[8] колону «Айдару» зупинили на блокпосту навпроти автобусної зупинки «Весела гора», і, дізнавшись назву батальйону, російські формування відкрили вогонь на ураження. За словами російського нациста Олексія Мільчакова, учасника засідки, шістьох поранених українських бійців стратили на місці[9].
Прорватися до своїх змогло лише 3 бійців батальйону — Олексій Бегеда, Дмитро Грозовський і боєць, що зміг повернутися до колони 2-го батальйону 80 ОАеМБр, що йшла від Металіста, і сповістити їх про засідку. За іншими даними, вижили Олексій Батура, Дмитро Грозовський і Олександр Сторожук[10][8].
Згідно з рапортом командира 5-ї аеромобільної роти 80 ОАеМБр офіцера Х., приблизно о 15:55 того ж дня командир 1-ї танкової бригади, позивний «Гідра», передав команду зведеному підрозділу Збройних сил у складі 5-ї аеромобільної роти і танкового підрозділу висуватися з Металіста до Щастя. Колона збройних сил мала 5 БТРів і 2 танки, що рухалися у такому порядку: БТР-80 № 123 — дозорний відділ, танк, БТР-80 № 125, 129, 124, 120 і танк у кінці колони. Колона рушила о 16:10—16:15[8][6].
Під'їжджаючи до населеного пункту Цвітні Піски, о 16:30—16:40 підрозділ потрапив у засідку. По колоні вівся вогонь з обох боків зі стрілецької зброї, гранатометів, кулеметів і танком, дорога була замінована керованими протитанковими мінами ТМ-62. У рапорті командира 5-ї роти зазначено, що підрозділ здійснював контрзасадні дії, вів вогонь зі стрілецької зброї, РПГ, кулемета БТР-80 і танковим озброєнням. Спочатку зайняли кругову оборону, відбиваючи натиск противника, надалі проходили засаду в русі на техніці. Сили противника, згідно з рапортом, складали 240—260 осіб[6].
Згідно з висновком Ярослава Тинченка, з рапорту випливає, що про трагедію, яка сталася з айдарівцями, десантники не знали й рухалися повз місця бою відповідно до наказу про передислокацію від командування 1-ї окремої танкової бригади[8].
За інформацією Юрія Бутусова, українські десантники у цьому бою змогли підбити танк і БТР бойовиків, проте втратили 23 особи загиблими і зниклими безвісти[11]. Був втрачений БТР-80 № 129[6] — він на швидкості влетів у лісопосадку і там згорів[12]. Решта колони змогла пройти через засідку і о 17:00 — 17:20 дістатися Щастя[6].
За словами Володимира Кияна (позивний «Тайфун»), учасника того бою, командування у той час наказало 4-й аеромобільній роті 80-ї бригади, що перебувала у Щасті, підірвати міст через Сіверський Донець, і тільки через заперечення бійців роти міст не підірвали, дочекавшись виходу з бою колони 2-го батальйону і її проходу через міст[5].
Втрати
Українська сторона втратила 20-29 людини загиблими та зниклими безвісти. Російські найманці фотографувалися на фоні загиблих і допитували важко пораненого Івана Ісика, що помер згодом в лікарні від ран[13][14].
8 вересня в «часі тиші» українській владі вдалося домовитися з бойовиками, наслідком стало повернення 33 тіл загиблих українських вояків[15]. Тіла українських бійців були надзвичайно спотворені, зі слідами знущань і катувань[16]. За уточненими даними за вересень 2017 року, рештки тіл належали 38 бійцям[8].
У попередньому звіті від командира 5-ї аеромобільної роти 80 ОАеМБр зазначалося, що особовий склад роти втратив 5 осіб загиблими та 17 зниклими безвісти (загалом 23 людини)[8].
1988 року закінчив Ставропольське вище військово-авіаційне училище льотчиків та штурманів. Військову службу розпочав як льотчик. У подальшому проходив службу в СБУ, проживав у місті Ковель. Підполковник СБУ у відставці. З початком російської збройної агресії проти України добровольцем пішов на фронт. Солдат 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар»; псевдо «Льотчик». 5 вересня 2014-го зник безвісти під час бою з російськими диверсантами, які напали на бійців 2-ї роти батальйону із засідки поблизу села Весела Гора. Бійці на двох машинах під'їхали до блокпоста — на ньому майорів український прапор. Командир групи вийшов з машини, терористи відкрили вогонь. Прострелено бензобак, одна з автівок вибухнула. Був похований як невідомий під номером № 252 в м. Старобільську Луганської області[17]. Упізнаний за експертизою ДНК серед похованих невідомих Героїв у травні 2015 року. Визнаний загиблим слідчими органами, про що складено відповідну постанову. Остаточно ідентифікацію завершено у 2019 році. 4 вересня 2019 року побратими бійця з Луцька і волонтери, підняли тіло військовослужбовця з місця поховання у Старобільську та відвезли його на батьківщину для перепоховання[18][19]. 5 вересня похований на кладовищі Луцька у селі Гаразджа, на Алеї почесних поховань[20][21]. Залишилися дружина та двоє дітей. Нагороджений нагрудним знаком «За оборону Луганського аеропорту» (посмертно).
Виявлений похованим як невідомий на Луганщині. 20 лютого 2020 року у Львові попрощалися з тілом, перепохований у рідному селі в Галицькому р-ні на Івано-Франківщині.[22][23]
Вшанування
2 жовтня 2014 року у Старобільську відбулася панахида за загиблими бійцями 80-ї аеромобільної бригади. Голова Луганської ОДА Геннадій Москаль попросив на колінах у загиблих пробачення від української влади[24]:
Простіть нас, що з вами сьогодні нема ваших матерів, ваших батьків, ваших дітей, ваших сестер. Простіть нас за те, що державні інституції не змогли закупити реактиви, щоб зробити аналіз ДНК і встановити кожну особу. Це наша провина, і думаю, прийде час, і ті, хто припустився цієї помилки, будуть покарані, і батьки нарешті зможуть забрати своїх синів і поховати у себе на батьківщині.
Ярослав Тинченко, Володимир Сакун: «Таких боїв в Афганістані не було, ми билися практично в повному оточенні й не схибили, і без наказу не відійшли!»[29] // Український тиждень, 17 вересня 2017
Виноски
↑Віктор Муженко: "Там теж були факти відходу деяких підрозділів із району Луганська, в тому числі несанкціоновані."[1]
↑«5 сентября 2014 года: засада в районе села Цветные Пески»: "Блокпост в районе Цветных Песков накануне был оставлен нашими подразделениями, которые находились в этом районе в подчинении командира 1-й танковой бригады Грицькова."[5]
