Ця стаття містить правописні, лексичні, граматичні, стилістичні або інші мовні помилки, які треба виправити. Ви можете допомогти вдосконалити цю статтю, погодивши її із чинними мовними стандартами. (листопад 2018)

Ця стаття є сирим перекладом з іншої мови. Можливо, вона створена за допомогою машинного перекладу або перекладачем, який недостатньо володіє обома мовами. Будь ласка, допоможіть поліпшити переклад. (листопад 2018)

Громадянська війна в Бірмі
Штати і території М'янми
Дата: 2 квітня 1948 — по т.ч. Місце: М'янма Результат: Збереження єдності країни
Сторони
Армія Бірманського Союзу (1948 - 1974) Чинська Армія Оборони (ПрАТ) і Національна Організація Розвитку Качинів (НОРК) Армія Соціалістичної Республіки Бірманський Союз (1974 - 1989) Армія Республіки Союз М'янма (з 1989 року) Частини Народно-Визвольної Армії Китаю	Комуністична Партія Бірми Білого Прапора (1946—1989) Комуністична Партія Бірми Червоного Прапора (1946—1970)	Каренська Національна Спілка (з 1946 року) Армія Мон-Таї (1985—1995) Файл:Flag of Wa.svg Об'єднана Партія Держави Ва (з 1989 року) Організація Незалежності Качинів (з 1961 року) та інші угруповання національних меншин Частини армії Гоміньдана

Громадянська війна в Бірмі (М'янмі) — війна, яка триває з моменту здобуття незалежності від Великої Британії в 1948 році. Ведеться офіційним урядом Бірми проти комуністичної опозиції, а також проти прихильних до комуністів етнічних повстанців (шани, карени, кая, мони, араканці, качини та інших). Зазначені різноманітні етнічні групи прагнуть автономії або незалежності.

Ця громадянська війна є однією з найдовших громадянських воєн. Війна в М'янмі залишається однією з найскладніших у світі, адже перспектив її завершення поки що не видно.

Війна являє собою протиборство між соціал-демократами й силами ультра-лівої спрямованості, що переплелися з сепаратистськими рухами національних меншин, актами збройної агресії ззовні, виступами демократичної опозиції у містах, а також із боротьбою за контроль і збут опіумної продукції.

Період британського колоніального панування в Бірмі призвів до появи ринкової економіки та кризи традиційних соціальних відносин на селі. Після капітуляції Японії в 1945 році країна зазнала значного спустошення від війни, що посилило соціальну напруженість. До моменту проголошення незалежності в 1948 році великі масиви землі, особливо в Нижній Бірмі, контролювали індійські лихварі та бірманські поміщики, що жорстоко експлуатували селянство. Англійці перед відходом обіцяли різним регіонам Бірми автономію чи незалежність, що сприяло зростанню напруженості. Становище в Бірмі було частково подібно протистоянню Ізраїлю та арабської Палестини на Близькому Сході після припинення англійського протекторату.

Радикалізація настроїв мас спричинила розкол у владній коаліції «Антифашистська ліга народної свободи», яка об'єднала соціалістів, комуністів і національні партії. 27 березня 1948 року, комуністи Білого Прапора, відкинувши спроби примирення з боку прем'єр-міністра соціаліста У Ну, розпочали збройну боротьбу проти уряду. Почалася широкомасштабна громадянська війна.

Головною опорою влади була армія. На боці уряду були цивільна і військова бюрократія, рядові військові різних національностей, національна буржуазія і заможні селяни.

Опозицію представляли прихильники радикальних перетворень: середні та бідні верстви селянства, частина національної буржуазії, незадоволена скасуванням демократичних свобод і придушенням приватного сектора після перевороту 1962 року, а також збройні угруповання національних меншин.

Основу повстанських сил становили комуністи (Комуністична партія Бірми), які розкололися на дві фракції у 1946 році: КПБ Червоного Прапора (радикальна), популярніша серед селян Нижньої Бірми і КПБ Білого Прапора (масова і помірна), що спиралася на патріархальне селянство середньої течії Іраваді.

Громадянська війна залучила численні етнічні угруповання, які воювали між собою та з урядом, укладали союзи, перемагали, зазнавали поразок і реорганізувалися під іншими назвами. Конфлікти були поширені у всіх регіонах проживання національних меншин М'янми.

Головним фронтом Громадянської війни в Бірмі була боротьба між бірманцями-комуністами й бірманцями-соціалістами (етнічні бірманці становлять 2/3 населення країни); угруповання національних меншин (приблизно 1/3 населення країни) виступали на тій чи іншій стороні конфлікту, паралельно часто борючись між собою.

Популярності бірманських комуністів, які в 1949 році заволоділи другим містом країни — Мандалаєм— і контролювали більшу частину центральних районів Бірми, сприяли їх обіцянки швидко і жорстко вирішити земельне питання та інші соціальні протиріччя^[1]. Позиції комуністів всередині Бірми посилювала різнобічна підтримка КПБ з боку КНР та Радянського Союзу.

Маоїстське керівництво КНР протягом десятиліть активно підтримувало боротьбу бірманських комуністів за владу над країною— направляло їм зброю, гроші, інструкторів, сподіваючись після перемоги комуністів перетворити Бірму в повністю залежну від Китаю країну (на зразок Кампучії часів Пол Пота). Підтримка бірманських комуністів з боку СРСР мала місце лише до початку 50-х років і носила в основному ідейно-політичний характер; згодом вона послужила причиною стриманого ставлення бірманського керівництва до розвитку зв'язків з Радянським Союзом та іншими соціалістичними країнами.

У зв'язку з різким підйомом повстанського руху зовнішні спостерігачі наприкінці 40-х років сумнівалися, що офіційний уряд Бірми втримається при владі й країна збережеться як єдина держава. До початку 1949 року ослаблення армії, з якої дезертувало і перейшло до повстанців понад 40 % особового складу, спалах в Нижній Бірмі повстання каренів, повне припинення податкових надходжень дійсно поставили офіційний уряд Бірми на межу існування.

У лютому 1949-го бунтівні карени обложили Янгон і розпочали вуличні бої на околицях столиці. Інша частина каренських підрозділів разом з комуністами у квітні цього року опанувала Мандалаєм — другим за величиною містом країни^[2]. Мобілізація етнічних бірманців до лав народного ополчення (Народна Добровольча Організація — «Жовті Пов'язки»^[3]) і термінове постачання зброї з-за кордону (в основному, з Індії) дозволили урядової армії переламати ситуацію і відстояти Янгон.

У зв'язку з низкою поразок на інших фронтах і вступом у війну на боці уряду ополчень чинів і качинів, карени в травні 1949 зняли облогу Янгона і покинули Мандалай, відступивши на свою етнічну територію^[4]. Однак у 50-ті роки результат Громадянської війни в центрі, й на околицях Бірми був ще зовсім не очевидним, хоча співвідношення сил поступово зміщувалося на користь бірманської влади. Нездатність лідерів КПБ жорстко контролювати свої загони і припиняти зловживання щодо мирного населення, їх взаємні чвари й розбрат з етно-сепаратистами привели на початку 50-х роки до ослаблення прокомуністичних симпатій серед етнічних бірманців.

Посилена урядова армія зуміла відновити контроль над усіма провінційними центрами Бірми та значною частиною сільських районів країни. Встановилася стійка рівновага між урядовими й повстанськими силами. Її не змогли порушити й агресивні акції уряду Чан Кайши, який щойно зазнав поразки в китайській громадянській війні. Після перемоги комуністичної революції в Китаї загони армії Гоміндану втекли на територію Бірми (штат Шан), сподіваючись на повернення в Китай і створення в КНР «звільнених територій». З цієї причини уряд Чан Кайши на острові Тайвань за підтримки США в 50-60-ті роки прямо й непрямим чином втручався в ситуацію в Бірмі, фінансуючи й повстанців, які воювали з урядом, гомінданівські формування та союзні їм загони національних меншин^[5].

У відповідь на звернення Бірми в Організацію Об'єднаних Націй, Рада Безпеки ООН в 1953 році засудив дії гомінданівців як агресію з боку Китаю. Підтримка бірманських опозиціонерів з боку Китаю, СРСР і США привела до дистанціювання Бірми від усіх цих держав на міжнародній арені та сприяла активній участі країни в Русі неприєднання^[6].

Після військового перевороту 1962 року диктатор Бірми генерал У Не Він (головнокомандувач армією з 1949 по 1988 рік) провів радикальну аграрну реформу, яка ліквідувала кабальну оренду (закон від 5 квітня 1964 року), і встановив в країні державну монополію на торгівлю рисом. Індійських лихварів-землевласників вигнали з країни й разом з ними Бірму залишила більша частина численної індійської діаспори^[en]. В результаті аграрних перетворень середини 60-х років припинилося невпинне гноблення бірманських селян — більшості населення країни^[7]. Стабілізація обставин в селі зумовила поступовий перехід селянства Верхньої Бірми — головної бази комуністів — на бік уряду. Це дозволило Чи Не Віну добитися і військового перелому в Громадянській війні, який стався в 1968—1970 роках після краху «загального наступу» бірманських комуністів, загибелі харизматичного лідера КПБ «Білого прапору» Такін Тан Туна і капітуляції глави КПБ «Червоного прапору» Такіна Со^[8]

Всі подальші спроби комуністів переламати ситуацію на свою користь не увінчалися успіхом. Вони остаточно перестали користуватися підтримкою етнічних бірманців і опинилися відтіснені у віддалені північно-східні райони поблизу кордону з Китаєм. Серйозні бої між повстанцями та урядовим військам 70-80-ті на цій території (нерідко з 2-3 тисячами убитих з обох сторін) знекровили бірманських комуністів, які позбулися своїх останніх прихильників серед народностей ва і кокан^[en]. У квітні 1989 року повстання цих племен проти бірманської верхівки КПБ змусило останню тікати в Китай; воно поставило крапку в поточній з 1948 року боротьбі комуністів за владу над Бірмою^[9]. Поразка бірманських комуністів — головної опозиційної сили Бірми — зробило замирення уряду з етнічними повстанцями питанням часу.

Водночас жорстка унітарна політика центру в часи Не Віна й антиринкові закони (в рамках будівництва бірманського соціалізму) нерідко змушували жителів національних округів підтримувати збройну опозицію. Околичні райони Бірми, контрольовані опозицією, відігравали важливу роль у вільній торгівлі з Таїландом, Бангладешем та Індією.

Непопулярність серед містян Бірми військового уряду, який придушив демократичні сили, закривав університети та не зміг впоратися з господарством країни, також підживлювало збройні загони опозиції й затягувало громадянську війну^[10]. Її продовження сприяло перетворення східних районів Бірми в не підконтрольну уряду «сіру» зону виробництва наркотиків та наркоторгівлі— основна частина знаходиться на території декількох країн Південно-Східної Азії Золотого трикутника. Торгівля наркотиками приносила повстанським угрупованням великі доходи, даючи можливість утримувати добре озброєні армії. Водночас втягування збройної опозиції в наркотрафік насправді стало наслідком неухильного скорочення соціальної бази бірманських повстанців (ще в 60—70-ті роки завдяки успішній аграрній реформі від участі в Громадянській війні відійшла основна маса етнічних бірманців— жителів сільських районів країни^[11]). Тому приплив коштів від торгівлі наркотиками не допоміг опозиціонерам змінити на свою користь загальний хід громадянської війни в країні.

Лібералізація економіки після військового перевороту 1988 року поряд з появою у держави у 2000-ні значних газових доходів дозволили уряду посилити військово-політичний тиск на праву опозицію (радикальні міські верстви, угруповання етносепаратистів) і забезпечили подальшу стабілізацію обставини в країні^[12]. Широка участь представників національних меншин М'янми в обговоренні та прийнятті Конституції 2008 підвело риску в громадянській війні^[13].

Досягнення у 2011 році компромісу між військовими та міськими верствами правої опозиції (включення Національної Ліги за демократію в реформаторську політичну систему)^[14], а також примирення в січні 2012 року уряду М'янми з Каренською Національною Спілкою^[15] — найнаполегливішим і найнепримиреннішим угрупованням етносепаратистів— дозволяє вважати громадянську війну в М'янмі в цілому закінченою.

Основний тягар Громадянської війни винесли на собі збройні сили Бірми, керовані генералом Чи Не Віном і його висуванцем старшим генералом Тан Шве. Урядова армія Бірми, безперервно воювала протягом більш ніж 60 років, до 2000-х років стала однією з найсильніших у Південно-Східній Азії (поряд з в'єтнамською). У ході конфлікту військові стали панівною силою у внутрішньому житті Бірми й донині не мають всередині країни серйозних конкурентів^[16].

Основна стаття: Громадянська війна в національних областях Бірми

Поширення товарно-грошових відносин серед прикордонних народів і племен колоніальної Бірми призвело до кризи їх традиційного укладу життя. Зберігаючи великий вплив на маси, племінна верхівка прикордонних народів, прагнула увічнити свою владу і привілеї на новому етапі розвитку, прості громадяни, навпаки, часто були незадоволені посиленням експлуатації з боку знаті. Під впливом пропаганди британських колонізаторів до моменту проголошення незалежності країни (4 січня 1948 року) в дезінтегрованих національних спільнотах Бірми актуалізувалася пам'ять про міжнаціональні конфлікти минулого, широко поширилися ілюзії про можливість відокремленого існування під протекторатом колишньої метрополії^[17].

Національний аспект Громадянської війни в Бірмі на її першому етапі (до початку 70-х років) полягав у спробі монів і монізованних каренських племен взяти реванш за поразки в монсько-бірманських війнах XV—XVIII століть. Ставкою в цій боротьбі була єдність країни: збереження єдиної Бірми на чолі з етнічними бірманцями, або її розпад на конгломерат напівнезалежних племінних утворень, що групуються навколо монсько-каренської держави в Нижній Бірмі і держави етнічних бірманців в середній течії річки Іраваді (повернення до положення XV — початку XVI століть^[18]).

Після перелому в Громадянській війні (1968-1970-ті роки) і поразки бірманських комуністів — головної опозиційної сили країни — замирення уряду Бірми з національними меншинами стало питанням часу. Зміцнення позицій уряду Бірми, поряд зі скороченням підтримки етнічних повстанців з-за кордону, привело до того, що в 70-90-ті роки курс на досягнення повної незалежності з усіх сепаратистських угрупувань послідовно відстоював лише Каренська Національна Спілка^[19]. Інші етнічні сепаратисти вели (або ведуть до теперішнього часу) більш-менш завуальовані торги з центральною владою про умови входження в єдину бірманську державу.

Чинські племена, що осіли в горах між Іраваді і Брахмапутрою, історично були одними з найбільш лояльних бірманській владі мешканців гірських районів країни^[20]. Відстоюючи власну автономію, чини, а проте, ніколи не оскаржували входження до складу бірманської держави.

На рубежі 40-х і 50-х років XX століття, коли бірманська держава опинилася на межі розпаду під час громадянської війни, чинські вожді надали підтримку центральному уряду — надали в його розпорядження 15 батальйонів ополчення^[21]. В обмін на ці послуги бірманський уряд досі практично не втручалася у внутрішнє життя чинських племен. Чинський національний штат донині є чи не найбільшою замкнутою і повністю закритою для відвідувань іноземців територією Бірми^[22].

Як і інші горці, войовничі качини в XVIII—XIX століттях поставляли загони в військо бірманських царів, але їх зв'язок з центральним урядом був більш номінальним, ніж у чинів або шанів^[23]. Наприкінці 40-х років XX століття, в обмін на збереження на території Качинського регіону влади феодальних вождів, качини погодилися підтримати в громадянській війні офіційний уряд Бірми — виставили для його підтримки двадцятитисячне ополчення^[21]. Крім того, Качинські батальйони віддано боролися з бунтівниками в складі бірманської армії. Однак послідкувавши в 50-60-ті роки спроби бірманської влади ліквідувати в Качинській області традиційні інститути влади зумовили охолодження відносин качинів та центру^[24].

Станом на 2000-ні роки на території штату Качин діяла Організація Незалежності Качина. У 90-ті роки ОНК підписала з владою угоду про припинення вогню, проте вона не роззброюється і продовжує діяльність, пов'язану з вирощуванням опіуму і контрабандною торгівлею з сусідніми областями Китаю. Прагнення нинішнього бірманського уряду присікти цю діяльність ОНК і взяти під контроль кордон з Китаєм у 2011—2012 роках викликав найсерйозніший за останні десятиліття конфлікт між центральною владою і качинськими сепаратистами; він посилюється неврегульованістю умов, на яких структури ОНК можуть увійти в нині формувальний загальнобірманські інститути влади^[25].

Зазнавши поразки в монсько-бірманських війнах XV—XVIII століть, мони до приходу англійців лише менше ніж 100 років перебували в складі єдиної Бірми, виношуючи ідею повернення своєї самостійності^[26]. Після досягнення Бірмою в 1948 році незалежності від Англії Монський Народний Фронт і Каренський Національний Союз^[en], який спирався на монізованних південних каренів, спробували переграти результати монсько-бірманських воєн. У серпні 1948 року військові крила МНФ і КНС — Організації Захисту монських і каренських Народів — проголосили курс на створення об'єднаної монсько-каренської держави в межах всієї Нижньої Бірми. З початком каренського повстання в січні 1949 року монські загони взяли активну участь в облозі Янгона^[27].

Велика частина монського населення Бірми, однак, залишилася осторонь від збройної боротьби за незалежність — найактивніші її прихильники серед монів ще в Середні століття були перебиті бірманцями або втекли до сусідніх каренів та в Таїланд^[28]. У власне монських регіонах Бірми обмежену збройну боротьбу за незалежність до початку 90-х років вів Монський Народний Фронт, перетворений в 1962 році в Партію Нової Монської Держави.

В цілому монський штат у 2000-ні роки був самим мирним і відкритим для туристів національним регіоном Бірми.

Номінально карени визнавали владу середньовічних монських та бірманських владик, однак практично вони нікому не підкорялися, здійснювали постійні набіги на більш розвинених сусідів і активно займалися работоргівлею. Із захопленням Бірми англійцями, ненаціональна верхівка монізованних каренів охоче сприйняла християнство і перетворилася на надійну опору колонізаторів^[29].

Орієнтовані на Англію, каренські лідери зіграли важливу роль в переростання конфлікту між бірманськими комуністами та соціалістами в повномасштабну громадянську війну. У січні 1949 року повстання прекрасно навчених каренських батальйонів бірманської армії поставило офіційний уряд країни на грань загибелі. Взимку 1949-го карени обложили Рангун (Янгон) і зав'язали вуличні бої на околицях столиці. Мобілізація етнічних бірманців до лав народного ополчення і термінові надання зброї з-за кордону дозволили урядовій армії переламати ситуацію і відстояти Янгон. У зв'язку з низкою поразок на інших фронтах і вступом у війну на боці уряду етнічних ополчень чинів і качинів, карени в травні 1949 зняли облогу Янгона, відступивши на свою етнічну територію^[2]. Тут КНС успішно відбивав атаки урядових військ і довгі десятиліття виношував ідею створення незалежної держави. Для полегшення його визнання західними державами карени — єдині серед етнічних заколотників — навіть серйозно боролися з наркоплантаціями і наркоторгівлею на своїй території^[19]. Остаточна поразка бірманських комуністів — головної опозиційної сили Бірми — зробило надії каренів на незалежність зовсім примарними.

У 1995 році в результаті масованого наступу урядові війська зайняли столицю каренської опозиції містечко Манепло, і сторонам вдалося досягти перемир'я. Генерал Бо Мя — лідер КНС — пішов у відставку, передавши управління своєму синові Нерд Мя. 12 січня 2012 року КНС офіційно примирився з урядом і припинив збройну боротьбу за незалежність^[15].

В ході розпочатої в незалежній Бірмі громадянської війни, племена кая (відомі серед бірманців як «каренні» — «червоні» карени), після вбивства в серпні 1948 року свого лідера князя У Бі Хту, прилучилися до каренських повстанців і взяли участь в облозі Янгона взимку — навесні 1949 року^[30]. Після поразки монсько-каренського повстання 1949—1950 років каяські племена розкололися: в 1957 році прихильники незалежності кая сформували Національну прогресивну партію каренні^[en], озброєним крилом якої є Армія каренні ^[en]. Ця армія продовжує опір до теперішнього часу, за винятком короткого періоду припинення вогню в 1995 році. Проти неї виступили Нова Земельна партія кая^[en] і Фронт національного визволення каренні ^[en], які уклали союз з центральним урядом Бірми.

Хоча переговори про припинення вогню з Армією каренні регулярно поновлюються, остаточної угоди не знайдено і збройні зіткнення раз у раз виникають знову. Лояльні уряду партії кая, між тим, схвалили Конституцію 2008 року і в листопаді 2010-го взяли участь у загальнонаціональних парламентських виборах^[31].

Після початку колоніального періоду британці встановили в шанських регіонах систему непрямого управління — законсервували старовинні порядки в 33 князівствах Шанської федерації і зміцнили в них всевладдя місцевої великої аристократії^[32]. До моменту досягнення Бірмою незалежності в 1948 році, орієнтовані на Англію великі Шанські князі-собу домоглися для шанів конституційного права після 10 років вийти зі складу бірманської держави. Проти такого розвитку подій виступали володарі невеликих князівств Шанської області і маси простих шанів, яких гнобили і експлуатували великі Шанські магнати^[33].

Враховуючи непопулярність великої аристократії серед населення Шанської держави, уряд У Ну в 1952 році провів в парламенті закон про встановлення в шанських князівствах влади тимчасової військової адміністрації. Восени 1952 року частини бірманської урядової армії увійшли на територію Шанської області, але незабаром натрапили на запеклий опір армій шанських феодалів і племінних ополчень деяких інших народностей штату Шан (ва, палаунгів, кокан та інших)^[34]. Місцеві сепаратисти діяли за підтримки формувань армії Гоміндану, яка 1950 року відступила до Бірми під натиском звитяжних китайських комуністів. Використовую всебічну допомогу з боку США, гомінданівці генерала Лі Мі в союзі з місцевими племінними лідерами створили на бірманській території непідконтрольну центральної влади «сіру» зону нарковиробництва та наркоторгівлі — плацдарм для диверсій проти КНР^[35].

На початку 60-х років бірманські урядові війська разом з частинами НВАК витіснили більшу частину гомінданівців за межі Шанської області^[36]. А все таки скориставшись скутістю основних сил урядової армії боротьбою з комуністами в Центральній Бірмі, племінні сепаратисти шанського регіону значною мірою зберегли контроль над своїми володіннями. Після поразки бірманських комуністів центральна влада Бірми змогли підсилити військовий і політичний тиск на наркобаронів шанської області.

Серед 17 етносепаратистських угруповань, що діяли на території області Шан до початку 90-років, особливою силою і впливом виділялися Об'єднана армія держави ва, монсько-тайська армія, Південна армія шанської держави і армія національно-демократичного альянсу М'янми^[en].

У січні 1996 року бірманські урядові війська взяли Хомонг, захист одного з найбільш сильних угруповань, і великого наркобарона Кхун Са — лідер МТА — здався владі разом з 15 тисячами своїх бійців^[37]. Під тиском центру інші угруповання етносепаратистів області Шан також уклали в 90-ті роки перемир'я з владою, потім сформували політичні партії та взяли участь у загальнобірманських парламентських виборах у листопаді 2010 року^[31]. Проте, навіть у 2014 році проблему регіону Шан не можна назвати до кінця вирішеною — влада центрального уряду досі є номінальною у багатьох районах штату Шан, особливо там, де масово осідають нелегальні мігранти з сусіднього Китаю.

У різні періоди своєї історії Аракан то входив до складу бірманських царств, то існував як незалежна держава. Незважаючи на те, що мусульманська Бенгалія в XVI—XVII століттях безпосередньо входила до складу Араканського царства^[38], буддисти-араканці в Середні століття практично не змішувалися з мусульманами.

Зберігаючи пам'ять про колишню славу незалежного Аракана, частина ракхайнців після проголошення незалежності Бірми в 1948 році виступила на підтримку широкої політичної автономії регіону, яку в 50-ті-60-ті роки зі зброєю в руках відстоювали активісти національного об'єднаного фронту Аракана. Ще більшою популярністю користувалися в Аракані місцеві комуністи, які в 1948-1950-му роках контролювали значну частину його території^[39].

Тільки на початку 70-х років, після успішної аграрної реформи генерала Не Віна та надання буддистам-араканцям статусу національної меншини, місцеве населення відійшло від підтримки збройної опозиції уряду. Примирення араканців з центральною владою сприяло загострення відносин місцевих буддистів з мусульманською меншістю, що почалося ще в колоніальний період.

З другої половини XIX століття швидкий економічний розвиток британської Бірми призвів до масової трудової міграції індійців, в тому числі індійських мусульман, на бірманську територію. Останні особливо охоче осідали в прикордонному з Бенгалією Ракхайні. Ще в 1930-ті роки зростання напруженості у відносинах між місцевими буддистами й мусульманами вилився в серію кривавих взаємних погромів, які досягли найбільшого розмаху в 1942 році, після початку японської окупації. Тоді ж виник рух мусульман-моджахедів, що існує й нині, за відділення районів Ракхайна з переважно мусульманським населенням і утворення незалежної держави Аракандеш^[40].

Сепаратистські настрої лідери місцевих мусульман вимагають надання їм М'янмою цивільних прав і заявляють про свою приналежність до особливої народності рохінджа. Після буддійсько-мусульманських погромів 2012 року вони були визнані ООН однією з найбільш гноблених у світі етнічних груп.

Бірманська влада вважають, що народу рохінджа не існує, оскільки ракхайнські мусульмани говорять на діалектах бенгальської мови та в масі своїй ідентифікують себе з бенгальцями^[41].

Панівні в мусульманських анклавах Аракана сепаратистські угруповання Араканський фронт незалежності рохінджа й Організація солідарності рохінджа^[42] спираються на політичну, фінансову та інформаційну підтримку західних демократій і монархій Аравійського півострова^[43]. На цьому тлі претензії і дії ракхайнських мусульман, які історично не були органічним компонентом бірманського соціуму, являють собою акти агресії світу ісламу стасовно до Бірми і безпосередньо не пов'язані з цивільними конфліктами всередині країни.

Етнічні бірманці відійшли від масової участі у збройній боротьбі з урядом ще в 70-ті — 80-ті роки. Національні меншини Бірми, зазнавши ряд поразок від урядових сил, взяли активну участь в обговоренні та прийнятті Конституції 2008 року, яка впорядковує систему управління в національних областях країни й включає збройні етнічні формування до складу бірманської армії.^[44].

Примирення в січні 2012 року уряду М'янми з Каренським Національним Союзом — самої наполегливим і непримиренним угрупованням етносепаратистів — підвело риску у війні на околицях Бірми^[45]. Сформовані в усіх регіонах країни політичні партії в листопаді 2010-го та у квітні 2012-го років брали участь у виборах парламенту М'янми і цивільних органів влади на місцях^[31].

Незважаючи на можливі в майбутньому окремі конфлікти та тертя з приводу участі національних меншин у загальнобірманських інститутах влади, громадянську війну в Бірмі (М'янмі) зараз можна вважати закінченою.

• Події Громадянської війни в Бірмі зображений в художньому фільмі Рембо 4, який хоч і не є серйозним і вірогідним джерелом, але дає уявлення про стан справ у країні.
• Показ цієї війни також можна побачити у фільмі Ларго Вінч 2: Змова в Бірмі, де показаний весь жах громадянської війни.
• У фільмі Далеко від Рангуна, в основу якого покладено реальні події, що відбулися в Бірмі в 1988 році.
• І у фільмі Люка Бессона «Леді», який розповідає про громадянське протистояння в Бірмі від особи нобелівського лауреата Аун Сан Су Чжі і її сім'ї.

• Burma Insurgency [Архівовано 24 серпня 2021 у Wayback Machine.]
• Insurgents on burmese-indian border
• Bo Mya book [Архівовано 11 березня 2007 у Wayback Machine.]
• Bo Mya interview

• Список війн XX століття