Микола Гринько
Фотопортрет Миколи Гринька роботи Степана Назаренка.
Ім'я при народженні	Гринько Микола Григорович
Народився	22 травня 1920(1920-05-22) Херсон, Херсонська губернія, Українська СРР
Помер	10 квітня 1989(1989-04-10) (68 років) Київ, СРСР  лейкоз
Поховання	Байкове кладовище
Національність	українець
Громадянство	СРСР
Діяльність	кіноактор, актор
Роки діяльності	1946 — 1988
Партія	ВКП(б)
Дружина	Айше Чулак-огли
IMDb	ID 0342458
Нагороди та премії

Мико́ла Григо́рович Гринько́ (22 травня 1920, Херсон — 10 квітня 1989, Київ, УРСР, СРСР) — український радянський актор театру, кіно та естради. Заслужений артист УРСР (1969). Народний артист УРСР (1973).

Народився в сім'ї акторів. Батьки Миколи грали в Первомайському робітничо-селянському пересувному театрі (батько Григорій Іванович Гринько, мати Лілія Казимирівна Броневська, заслужена артистка УРСР). Юнак теж мріяв стати актором, але його плани зруйнувала війна — Миколу призвано на фронт.

На фронті він служив стрільцем-радистом авіаполку, був комсоргом полку, пізніше — гвардії старшиною. У своїй частині створив ансамбль самодіяльності, який гастролював як фронтова бригада. За активну участь у художній самодіяльності та комсомольську роботу нагороджено медаллю «За бойові заслуги».

Після війни став помічником режисера, а з 1946 року — провідним актором драматичних театрів Запоріжжя та Ужгорода.

З 1955 — актор та художній керівник Київського естрадного оркестру «Дніпро».

З 1963 — актор кіностудії ім. Довженка.

Дебютував у кіно 1951 року в ролі Бунтаря у фільмі Ігоря Савченка «Тарас Шевченко».

Наступні десять років майже не знімався. Першою по-справжньому серйозною роботою стала роль солдата-американця у фільмі О. Алова та В. Наумова «Мир тому, хто входить» 1961 року. Режисери навіть отримали ящик коньяку, вигравши парі в американської делегації, доводячи, що грав солдата не американець, а українець. Картина отримала спеціальну нагороду журі на Венеційському кінофестивалі, а Гриньку присудили особливий приз «За рекламу автомобілів фірми „Студебеккер“» — власне автомобіль цієї фірми.

Відомо, що у 1962 році Микола Гринько був художнім керівником джазового колективу "Дніпро", де співала Валентина Купріна.^[1][2]

На кіностудії ім. Довженка його не вважали за «свого» актора, знімали дуже мало, не запропонували жодної головної ролі. Його сценарій до «Украденого щастя» Івана Франка пролежав у студійних кабінетах 6 років і його покладено «на полицю».

Дуже несподіваною роботою Миколи Григоровича стала роль А. П. Чехова у фільмі Сергія Юткевича «Сюжет для невеличкого оповідання» (1969), про історію створення п'єси «Чайка» та її провал на сцені Александринського театру. З ним довго віталися на Мосфільмі: «Здорові були, Антоне Павловичу», а у Франції під час прем'єри фільму, Чехов-Гринько мав неймовірний успіх, нарівні з Мариною Владі, яка була його партнеркою в фільмі.

Особливо помітні Гринькові роботи у фільмах Андрія Тарковського. Тарковський уперше побачив Гринька в картині «Мир тому, хто входить», довго розшукував його і з того часу називав своїм талісманом. У Тарковського Гринько дебютував у фільмі «Іванове дитинство» 1962 року. Ця картина здобула найвищу нагороду Венеційського кінофестивалю — «Золотого лева». Потім були «Андрій Рубльов» (1966), «Солярис» (1972), «Дзеркало» (1974), і одна з найкращих робіт Гринька — роль Професора у «Сталкері» (1979). В оскароносному фільмі Райнера Вернера Фасбіндера «Третє покоління» головний герой описує свою улюблену сцену з «Соляриса» Андрія Тарковського. Це сцена з Гриньком, де його фігуру та роль подано хоч і дуже лаконічно, двома словами, але вичерпно… Можна оцінити такий віраж: герой фільму німецького класика розповідає про образ, який створив у фільмі наш земляк! Це образ Шляхетного Батька, що живе в самісінькій підсвідомості світового мистецтва.

У 1970-х режисери відкрили нову грань таланту актора: величезне почуття гумору, потяг до імпровізацій та відмінну пластику. Особливо ці якості помітні в дитячих фільмах, де він чудово рухався і співав. Багато поколінь знають і люблять його як тата Карла з фільму-казки Л.Нечаєва «Пригоди Буратіно» (на цю роль його не хотіли брати через високий зріст, але Нечаєв за його встояв). Були ще й «Автомобіль, скрипка і собака Ляпка», «Пригоди Електроніка».

Була в Гринька заповітна мрія: зіграти Дон Кіхота. На жаль, запрошення від Резо Чхеїдзе надійшло тоді, коли Гринько за віком та станом здоров'я вже не міг узятися за роль. Гринько розумів, що навіть на проби режисер покликав його лише знаючи про заповітну мрію актора. Чхеїдзе дав можливість Гринькові побути три дні Дон-Кіхотом на знімальному майданчику — і три дні захоплені глядачі на грузинській кіностудії аплодували Миколі Григоровичу. Чхеїдзе зберіг відзняті проби.

Дон Кіхота він все ж зіграв — коротенький, на хвилинку епізод у фільмі «Пригоди у місті, якого немає»

Микола Гринько помер 10 квітня 1989 від лейкозу. Його дружина Айше Чулак-огли продала всі цінності, які в неї були, щоб встановити йому надгробний пам'ятник на Байковому кладовищі. Залишила тільки дві обручки: подарунок чоловіка та подарунок батька.

• Книга «Микола Гринько» (К., 1987, Ю. Р. Нечипоренко, Р. М. Померанський) — нарис про життя і творчість народного артиста УРСР М. Г. Гринька.
• Вулиця Миколи Гринька в Херсоні.

• Кіно-Театр: Світлана Петренко. «Айше Чулак-Огли-Гринько: „Його помітили відразу“» (2005:#3) [Архівовано 16 квітня 2014 у Wayback Machine.]
• Микола Гринько (peoples.ru) [Архівовано 10 грудня 2006 у Wayback Machine.](рос.)
• Олег Вергеліс «Дзеркало тижня» (№ 26, 08 липня 2006): Тато Карло в країні «диваків». Дві долі Миколи Гринька^{[недоступне посилання з липня 2019]}
• Ольга Клейменова. Багатодонний талісман Тарковського // Віче (журнал В. Р. У.)
• Гринько Микола Григорович [Архівовано 28 жовтня 2018 у Wayback Machine.] на сайті kino-teatr.ru (рос.)