Походила зі впливового шляхетського роду Гулевичів, відомого з XV століття, представники якого посідали різні уряди на Волині та інших землях Речі Посполитої, досягали високих церковних посад, володіли населеними пунктами. Ймовірно походили з Галичини[1].
Дід Галшки Гулевичівни, Федір (Феодосій) Гулевич, був волинським зем’янином, пізніше висвячений на православного Луцького й Острозького єпископа[1], мав п'ять синів. Батько Галшки Василь був володимирським підстаростою та волинськимвойським. Від трьох його жінок, окрім Галшки, у нього були сини Андрій, Михайло, Василь і Бенедикт, доньки: Марія і Ганна. Галшка народилася, ймовірно, у його селі Затурці на Волині у 70-х роках XVI століття[2][3].
У 1601/1602 році одружилася вдруге зі Стефаном Лозкою, мозирськиммаршалком. Галшці на той час було близько 30 років, Стефану — 60. Мали сина Михайла, мешкали в родинній садибі в Києві на Подолі, неподалік міської ратуші[2].
Дарча
Наприкінці XVI — початку XVII століть на українських землях виникають друкарні та школи. На їх підтримку розгортається благодійництво, до якого, як вважається[4][5], долучилась і Галшка.
14 жовтня 1615 року склала й підписала дарчу (фундуш), яку 15 жовтня внесено до київських гродських книг. Таким чином дарча набула юридичної сили. У дарчій вона відписала свою садибу із землями у Києві для заснування нового монастиря, шпиталю і школи для дітей всіх станів. У дарчій зазначалось[6]:
Я, Галшка Гулевичівна, дружина його милості пана Стефана Лозки, маршалка Мозирського, за згодою його милості на все нижче викладене, будучи здорова тілом і розумом, явно добровільно усвідомлюю цим моїм добровільним листом, що я, живучи постійно у давній святій православній вірі Східної Церкви і побожною ревністю палаючи до неї, з любові й приязні до братів моїх — народу руського і для спасіння душі своєї з давнього часу умислила Церкві Божій добро учинити <...> Даю, дарую і записую правовірним і благочестивим християнам народу руського в повітах Київського, Волинського і Брацлавського станом духовним і світським: інокам, священникам і дияконам чину чернечого і чину мирського, сіятельним княжатам, вельможним панам, шляхті і всякого іншого звання і стану людям руським...
Як і належало, в дарчій зазначалися межі дарованої маєтності, що була розташована недалеко від Контрактової площі. У дарчій Галшка обумовлювала призначення фундушу;
Все сіє — на монастир ставропігійський спільного життя по чину Василя Великого, такожі на школу дітям, тако шляхецьким, яко міщанським, і на всякий інший спосіб богоугодного життя, котрий би <...> слугував вихованню й подаванню наук учтивих дітям народу християнського, а при цьому й на гостинницю странників духовних <...> з тим, щоб монастир, і школа, і весь чин керувався законом Східної Церкви Грецького обряду.
Завдяки пожертві Галшки Гулевичівни ініціатори Київського братства отримали садибу з землею в Нижньому Києві, тобто на Подолі, для влаштування монастиря та школи. Розбудовою монастиря займався печерський чернець, засновник низки монастирів на українських землях Ісая Копинський, ім'я якого згадує Галшка у своїй дарчій. Школа могла розміститися в будинку Галшки Гулевичівни та Стефана Лозки, проте у самій дарчій про будівлі на «дворі із пляцом» не згадано. Пожертвою своєї садиби Галшка Гулевичівна зробила можливим відкриття Київської братської школи, якій після реформи Петра Могили довелося відіграти важливу роль в історії української освіти та культури[2].
Реверс ювілейної монети «Галшка Гулевичівна» від Нацбанку, 2015 рік
Оригінал дарчого документу історикам невідомий, так само не виявлено копії Галшчиної дарчої XVII століття. Найдавніший документ — це рукописна копія з копіарія Києво-Братського монастиря другої половини XVIII століття, що зберігається у Центральному державному історичному архіві. Його у 1774 році київський митрополит Гавриїл передав Святійшему Синоду разом з копіями інших документів, що зберігалися в Києво-Могилянській академії. З цих копій київський митрополит Євгеній склав збірник, який до початку ХХ століття зберігався в бібліотеці Київської духовної академії[7]. Список з дарчої вперше було опубліковано у 1846 році[6]. Пізніше він неодноразово передруковувався та аналізувався істориками (наприклад, у працях Віктора Аскоченського[8], Миколи Мухіна[ru][9], Степана Голубєва[10], Федора Титова[11]).
Дослідник Максим Яременко зауважив, що до середини XVIII століття заснування академії пов'язували не з нею, а з митрополитом Петром Могилою та гетьманом Петром Сагайдачним. Про Галшку вперше «згадали» у середині 1760-х років, коли професори академії зіткнулись з проблемою — прагненням козацької старшинської еліти кардинально реформувати академію, перетворивши її на університет. Своє втручання у справи закладу, що перебував у церковній юрисдикції, козаки пояснювали тим, що його заснував Сагайдачний. Це змусило могилянців вдатись до глибших пошуків свого коріння, одним із результатів цього і стала поява в історії Київської академії постаті Галшки, як фундаторки школи. Історія з дарчою могла допомогти довести, що академія заснована не гетьманом, що її фундаторами були не козаки, а шляхетна пані. Яременко також звернув уваги на те, що немає жодних свідчень, окрім запевнення професорів, що оригінальна дарча фігурувала в якихось справах, що потребували залучення документів Академії та Братського монастиря[12].
Повернення до Луцька
Після смерті другого чоловіка, у 1618 році, Галшка Гулевичівна стала опікуном свого сина. Михайло став власником батьківського Рожева після 1628 року[13]. Залишивши всі маєтності своєму синові, Галшка Гулевичівна повернулася до Луцька, де пройшли останні роки її життя. Збереглися документи про судово-земельні справи Галшки, про маєтності, про те, що син Михайло перейшов на католицтво. У Луцьку Галшка Гулевичівна брала активну участь у житті Луцького Хресто-Воздвиженського братства, а в 1641 році — незадовго до смерті — склала заповіт, у якому заповідала майже всі свої кошти та ті, що їй заборгували, на потреби Луцького братського монастиря та його церкви[14].
На думку дослідниці Зої Хижняк, школа, яку фундувала Галшка Гулевичівна, могла розміститися безпосередньо в будинку, який належав Галшці. Дослідники Юрій Лосицький та Лариса Толочко локалізують «Кам'яницю» Галшки Гулевичівни на місці Благовіщенської церкви та поварні Братського монастиря, які з подальшими перебудовами зберігались до наших днів і розташовані на Подолі на території Національного університету «Києво-Могилянська академія» за адресою: вул. Григорія Сковороди, 2[15][16]. На думку дослідників будинок є типовим зразком української архітектури XVI ст. – будинком «на дві половини». Споруда – цегляна, тинькована, зі склепінчастим підвалом, прямокутна у плані. Однак археологічне вивчення «поварні» не виявило будівельних матеріалів, давніших за межу XVII–XVIII століть, її фундаменти і стіни викладені з однакової червоної цегли [17].
Вшанування пам'яті
Барельєф Галшки Гулевичівни на Хрестовоздвиженській церкві у Луцьку
1992 року встановлено барельєф Галшки Гулевичівни на фасаді Староакадемічного корпусу Києво-Могилянської академії[18].
По смерті Галшки Гулевичівни не залишилося жодного її живописного чи графічного портрету. За ініціативи подружжя Наталі та Івана Даниленків зі Сполучених Штатів Америки у 1997 році в Національному університеті «Києво-Могилянська академія» був проведений конкурс на створення уявного портрету Галшки Гулевичівни, учасники якого представили свої твори на виставці «Образ жінки — образ нації». У конкурсі взяли участь майже 30 художників, серед яких професійні майстри та студенти Києво-могилянської академії[19].
1999 року введено в обіг марку «Галшка Гулевичівна» з серії «Славетні жінки України» авторства Олексія Штанка[20].
2001 року за ініціативи Союзу Українок на стіні Хрестовоздвиженської церкви у Луцьку встановлено меморіальну дошку на честь Галшки Гулевичівни[21].Гранітний барельєф Галшці на фасаді Староакадемічного корпусу Києво-Могилянської академії
2015 року було введено в обіг поштовий блок «Національний університет „Києво-Могилянська академія“. 400 років» виготовлений Укрпоштою. На марці зображена Галшка Гулевичівна в колі спудеїв Києво-Могилянської академії, а також інших діячів академії[24]. Автор — Микола Кочубей.
22 листопада 2021 року Галшку було канонізовано як святу, Священний синод Православної церкви України надав благословення на її місцеве вшанування в єпархіях на території історичної Волині та у Києві[25]. 3 лютого 2022 року Галшку причислено до лику святих як святої праведної Єлизавети Гулевич. Днем вшанування встановлено 5 (18) вересня[26].
1968 року вийшла книга Сергія Плачинди «Неопалима купина», де художньо осмислюється постать Галшки Гулевичівни.
1992 року вийшов роман української письменниці Олександри Богданової «Возлюбленная патриарха», де Галшка є ліричною героїнею[32].
У 1930-х роках Зінаїда Тулуб розпочала написання історичного роману «Людолови», який виходив також в скороченій версії під назвою «Сагайдачний». Галшка та її син є героями першого тому роману[33].
↑Не плутати з Ганною Гулевичівною, племінницею Галшки, яка була одружена з рідним братом Степана Лозки і жила також на Київщині.
Примітки
↑ абТесленко І. А.Гулевичі // Енциклопедія історії України. — 2004. — № том 2. — С. 249-250. Архівовано з джерела 16 квітня 2016. Процитовано 14 квітня 2020.
↑ абвгдКиєво-Могилянська академія в іменах. XVII—XVIII ст. Видавничій дім «КМ Академія». 2001. с. 159—160.
↑Бондаренко Г. В. (2013). Луцьк у пам’ятниках і пам’ятних знаках. Історичні події та постаті(PDF). Луцьк: Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки; Відділення інституту Дослідів Волині у Вінніпезі при СНУ; Волинська обласна редакційна колегія тому "Зводу пам’яток історії та культури Волинської області". с. 24. Архів оригіналу(PDF) за 1 листопада 2020. Процитовано 1 листопада 2020. {{cite book}}: Недійсний |url-status=no (довідка)
Генрик Літвін. З народу Руського. Шляхта Київщини, Волині та Брацлавщини (1569—1648) / Переклад з польської Лесі Лисенко. — Київ : Дух і Літера, 2016. — 616 с. — ISBN 978-966-378-430-4.
.jpg)
