Битва за острів Гуденаф

Битва за острів Гуденаф
Друга світова війна, Війна на Тихому океані
Австралійські солдати з японським прапором захопленим під час битви за острів Гуденаф
Австралійські солдати з японським прапором захопленим під час битви за острів Гуденаф
Австралійські солдати з японським прапором захопленим під час битви за острів Гуденаф
9°20′25″ пд. ш. 150°16′03″ сх. д. / 9.34021944° пд. ш. 150.26751667° сх. д. / -9.34021944; 150.26751667
Дата: 22—27 жовтня 1942 року
Місце: острів Гуденаф, Територія Нова Гвінея
Результат: Перемога Союзників
Сторони
Австралія Японська імперія
Командувачі
Артур Арнольд
Кейт Гейтвуд 		Японія Шикіока Торашиге
Військові сили
640 353
Втрати
13 вбито,
19 поранено 		20 вбито,
15 поранено,
1 взято в полон

Битва за острів Гуденаф (22-27 жовтня 1942 року), також знана як «Операція Дрейк» — битва, яка була частиною Новогвінейської операції Тихоокеанської кампанії Другої світової війни. Союзники атакували японських морських піхотинців на острові Гуденаф. Австралійські підрозділи висадилися на південному краю острова Гуденаф 22 жовтня. Після короткого, але запеклого бою, японські війська змушені були відступати. Після битви Союзники створили на острові потужну військово-морську базу, яку використовували для подальшого просування в даному регіоні.

Острів Гуденаф є найпівнічнішим з островів Д'Антркасто, розташований на північному сході Папуа та розділений з ним 15-мильною (24 км) протокою. Острів розташований в 65 милях (105 км) від бухти Мілн і 185 милях (298 км) від Порт-Морсбі. Він розташований вздовж морського шляху між Буною та затокою Мілн, тому був стратегічно важливим в кінці 1942 року як для Союзників, так і для японців. Острів має овальну форму довжиною 21 миля (34 км), шириною 13 миль (21 км). Прибережна смуга, шириною до 8 км, покрита луками, протоками та прибережними болотами. Острів різко підіймається в центральній частині до висоти 2400 метрів над рівнем моря.[1] Західна частина острова була покрита тропічним лісом та джунглями, а східна частина — трав'янистими рівнинами. Острів був придатним для будівництва аеродрому, особливо в північно-східній та північно-західній частині. На острові зовсім не було доріг. Станом на 1942 рік навіть не було чітких мап острова з нанесеними береговими лініями.[1]

Передумови

Літаки та кораблі з Буни до затоки Мілн проходили повз острів Гуденаф, тож присутність Союзників на острові могла забезпечити попередження японських операцій.[2]

Екіпаж Spitfire Mk Vc з 79-ї ескадрильї RAAF в липні 1943 року на острові Гуденаф.

На початку серпня 1942 року невеликий підрозділ американських рейдерів розташувався на острові Гуденаф, щоб забезпечити завчасне попередження австралійських військ, які розташовувалися в затоці Мілн.[2] 7 серпня 5 P-40 Kittyhawks з 76-ї ескадрильї Королівських австралійських ВПС здійснили вимушену посадку на трав'янистих рівнинах острова.

24 серпня сім десантних кораблів з морською піхотою Імператорського флоту Японії, доповнені інженерними підрозділами, вирушили з мису Нельсона для нападу на сили Союзників в затоці Мілн.[3][4] При досягненні острова Гуденаф вони не змогли знайти підходящу схованку на день та були виявлені Союзниками. Дев'ять Kittyhawk з 75-ї ескадрильї були відправлені на розвідку. Вони виявили десантні судна та розстріляли їх.[4][5] Новини про те, що сталося на острові, досягли японське командування 9 вересня разом з тими військовослужбовцямих, які дісталися Буни на човнах. Есмінці «Yayoi» та «Isokaze» вирушили з Рабаула, щоб врятувати людей на острові Гуденаф 10 вересня.[5] Вони були помічені літаками Союзників наступного дня. Есмінці ВМС США «Selfridge», «Bagley», «Henley» та «Helm» були відокремлені від основної тактичної групи під командуванням капітана Корнеліуса Фліна та направлені на перехоплення. Вони не змогли виявити японські есмінці, проте п'ять Boeing B-17 Flying Fortress виявили їх. «Isokaze» вдалося втекти від літаків, а «Yayoi» затонув після того, як отримав пряме попадання по кормі. Після нападу «Isokaze» повернувся на місце, де затонув «Yayoi», знайшовши його по нафтовій плямі, проте нікого з виживших не знайшов. 22 вересня «Isokaze» знову повернувся, цього разу з есмінцем «Mochizuki», і разом вони знайшли 10 осіб виживших.

Битва

Карта острова Гуденаф із зазначеним розташуванням військових підрозділів.

В рамках операції під кодовою назвою «Дрейк», 2/12-й піхотний батальйон з 18-ї піхотної бригади, був обраний для захоплення острова Гуденаф. Його командиру, підполковнику Артуру Арнольду, було наказано знищити японські підрозділи, встановити радар та розвідати ділянки для розташування аеродромів. Дані розвідки показали. що на острові було приблизно 300 японських військовослужбовців, зосереджені, переважно, в районі затоки на південному сході острова.[6] Японці мали нестачу продовольства та боєприпасів, а також страждали від недоїдання та хвороб.[7]

Австралійці здійснили посадку на есмінці HMAS «Stuart» та «Arunta» 22 жовтня та були доставлені ними на острів Гуденаф. Прибувши вночі, батальйон висадився з двох сторін південної частини острова. Така висадка була запланована з метою оточення японських підрозділів.[8] 2/12 піхотний батальйон мав три кечі, три японських десантних кораблі, які були захоплені під час битви в затоці Мілн, і два вельботи.[7] Кожна рота була забезпечена радіостанціями для зв'язку зі штабом батальйону.

Австралійці просувалися вглиб острова поки не наштовхнулися на японські позиції, були обстріляні з кулеметів та змушені були відступати.[9] Австралійці обійшли позиції японців, тому японці змушені були відступити. В результаті запеклих боїв австралійські війська відтіснили японців з їх позицій. Залишки японців були евакуйовані з острова за допомогою есмінців.

Під час битви австралійці були обстріляли японськими літаками.

Примітки

  1. ↑ а б Allied Geographical Section, 1942, с. 1—7.
  2. ↑ а б Casey, 1951, с. 138.
  3. ↑ Tanaka, 1980, с. 24.
  4. ↑ а б Gillison, 1962, с. 607—608.
  5. ↑ а б Tanaka, 1980, с. 27.
  6. ↑ McCarthy, 1959, с. 347.
  7. ↑ а б Graeme-Evans, 1991, с. 182.
  8. ↑ McCarthy, 1959, с. 347—349.
  9. ↑ Graeme-Evans, 1991, с. 192—194.

Посилання

  • Allied Geographical Section, South West Pacific Area (1942). Terrain Study No. 23 – D'Entrecasteux and Trobiand Islands. Brisbane: Allied Geographical Section.
  • Bullard, Steven (translator) (2007). Japanese Army Operations in the South Pacific Area: New Britain and Papua Campaigns, 1942–43. Canberra: Australian War Memorial. ISBN 978-0-9751904-8-7. OCLC 174057921.
  • Casey, Hugh J., ред. (1951). Airfield and Base Development. Washington, D.C.: United States Government Printing Office. OCLC 220327037. {{cite book}}: Проігноровано |work= (довідка)
  • Collie, Craig; Marutani, Hajime (2009). The Path of Infinite Sorrow. The Japanese on the Kokoda Track. Crows Nest, New South Wales: Allen & Unwin. ISBN 978-1-74175-839-9. OCLC 436001619.
  • Dexter, David (1961). The New Guinea Offensives. Т. Volume 6. Canberra: Australian War Memorial. OCLC 2028994. Архів оригіналу за 12 травня 2009. Процитовано 21 листопада 2009. {{cite book}}: Проігноровано |work= (довідка)
  • Drea, Edward J. (1992). MacArthur's ULTRA: Codebreaking and the War Against Japan, 1942–1945. Lawrence, Kansas: University Press of Kansas. ISBN 0-7006-0504-5. OCLC 23651196.
  • Gill, G. Hermon (1968). Royal Australian Navy, 1942–1945. Т. Volume 2. Canberra: Australian War Memorial. OCLC 65475. Архів оригіналу за 27 вересня 2013. Процитовано 21 листопада 2009. {{cite book}}: Проігноровано |work= (довідка)
  • Gillison, Douglas (1962). Royal Australian Air Force 1939–1942. Australia in the War of 1939–1945. Series 3 – Air. Т. Volume 1. Canberra: Australian War Memorial. OCLC 2000369. Архів оригіналу за 7 червня 2011. Процитовано 21 листопада 2009.
  • Graeme-Evans, A. L. (1991). Of Storms and Rainbows: The Story of the Men of the 2/12th Battalion A.I.F. Volume II: March 1942 – January 1946. Hobart: 12th Battalion Association. ISBN 0-646-03981-4. OCLC 220765682.
  • McCarthy, Dudley (1959). South–West Pacific Area – First Year: Kokoda to Wau. Australia in the War of 1939–1945. Series 1 – Army. Т. Volume 5. Canberra: Australian War Memorial. OCLC 186193870. Архів оригіналу за 25 травня 2009. Процитовано 6 March 2012.
  • Mayo, Lida (1968). The Ordnance Department: On Beachhead and Battlefront. Washington, D.C.: Center of Military History, United States Army. OCLC 23303996. Архів оригіналу за 17 жовтня 2012. Процитовано 6 березня 2012.
  • Milner, Samuel (1957). Victory in Papua. United States Army in World War II: The War in the Pacific. Washington, DC: Office of the Chief of Military History, Department of the Army. Архів оригіналу за 21 вересня 2012. Процитовано 6 березня 2012.
  • Odgers, George (1957). Air War Against Japan, 1943–1945. Australia in the War of 1939–1945. Series 3 – Air. Т. Volume 2. Canberra: Australian War Memorial. OCLC 11218821. Архів оригіналу за 14 жовтня 2013. Процитовано 25 серпня 2015.
  • Powell, Alan (2003). The Third Force: ANGAU's New Guinea War. South Melbourne, Victoria: Oxford University Press. ISBN 0-19-551639-7. OCLC 53173145. {{cite book}}: Проігноровано |work= (довідка)
  • Tanaka, Kengoro (1980). Operations of the Imperial Japanese Armed Forces in the Papua New Guinea Theater During World War II. Tokyo, Japan: Japan Papua New Guinea Goodwill Society. OCLC 9206229.
  • Willoughby, Charles A., ред. (1966). Japanese Operations in the Southwest Pacific Area. Reports of General MacArthur. Т. I. Washington DC: United States Army Center of Military History. OCLC 643562232. Архів оригіналу за 12 лютого 2009. Процитовано 10 лютого 2009.
  • Wilson, David (1998). Always First: The RAAF Airfield Construction Squadrons 1942–1974. Canberra: Air Power Studies Centre. ISBN 0-642-26525-9. OCLC 44026539. Архів оригіналу за 19 лютого 2017. Процитовано 25 серпня 2015.


Бойові дії Це незавершена стаття про битву.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.