Село розташоване над річкою Уж, правою притокою Прип'яті. Тут є великий ставок площею водного дзеркала 22,60 га[2]. В центрі села у річку Уж впадає маловідома річка Городівна.
Населення
В середині 19 століття в селі налічувалося 700 мешканців[3]. Станом на 1885 рік кількість мешканців становила 978 осіб, кількість дворів — 180[4].
Відповідно до результатів перепису населення Російської імперії 1897 року, загальна кількість мешканців села становила 2 170 осіб, з них: православних — 1 732, юдеїв — 338, чоловіків — 1 074, жінок — 1 096[5].
В кінці 19 століття в селі проживало 2 200 мешканців, дворів — 376[6]. У 1906 році кількість дворів становила 390, мешканців — 2609[7].
Кількість населення, станом на 1923 рік, становила 3 353 особи, кількість дворів — 610[8].
За даними перепису населення СРСР 1939 року чисельність населення становила 3 187 осіб, з них українців — 2 259, росіян — 284, німців — 98, євреїв — 320, поляків — 93, інших — 133[9].
Станом на 1972 рік кількість населення становила 2 700 осіб, дворів — 961[1].
Відповідно до результатів перепису населення СРСР, кількість населення, станом на 12 січня 1989 року, становила 2 451 особу. Станом на 5 грудня 2001 року, відповідно до перепису населення України, кількість мешканців села становила 2 032 особи[10].
Історія
На території села знайдено залишки давньоруського городища X—XI століть, що свідчить про заселення цих місць ще з часів Київської Руси[1]. У центрі села, на березі річки знайдено залишки древнього городища, котре називали Замчищем, обнесеного валами. В городищі розміщувалася католицька церква та садиба священника. Також виявлено 32 кургани в чотирьох групах[11].
Перша письмова згадка датується 1566 роком[1]. Заселене в 1577 році, як містечко, центр маєтку князів Острозьких Звягельського ключа, на правобережжі Случі, площею території бизько 50 квадратних миль. У 1581 році київський воєвода, князь Костянтин Острозький, вніс податку від 15 осадників та 18 загородників[6]. Згадується в акті від 21 липня 1586 року — князь Костянтин Острозький, котрому належало село, розпорядився видати всіх селян, що втекли від князя Якима Корецького до Барашів. В акті від 11 червня 1605 року згадується про знищення стародавньої дороги від містечка Пулин до с. Бараші[12].
Згодом перейшло до Станіслава Любомирського, як придане за Христею Острозькою, донькою князя Олександра. У 1628 році Любомирський вносить з Барашівського маєтку 540 злотих 12 грошів. Згодом село переходить до Липських[6]. В листі від 7 лютого 1682 року, власник села, сандецький староста Ян Липський, наказує своєму урядникові в Барашах Шуминському не гнобити селян[12].
Згадується в люстраціїЖитомирського замку 1754 року, як село, що сплачувало 2 злотих і 5 грошів до замку та 9 злотих і 8 грошів — на міліцію[13].
Околиці села були багатими на порцелянову глину[3], тож, у 1854 році, Анелею Рациборською, у Барашах була заснована фабрика порцеляни[14]. У 1881 році на Барашівському порцеляновому заводі було 4 печі, виготовлялося до 150 тис. штук фарфорового та фаянсового посуду на 15 тис. рублів. Власницею заводу була А. Рациборська, орендатором — купець Гершфельд[15].
В другій половині 19 століття — село при річці Уж, центр Барашівської волостіЖитомирського повіту, за 80 верст від Житомира, 40 верст від найближчої поштової станції в Новограді-Волинському, 100 верст від найближчої залізничної станції Полонне. Православна парафія 4-го класу, включала села Бобрицю (8 верст), Киянку (8 верст), Симони (6 верст), Усолуси (12 верст) та 4 німецькі колонії: Крем'янку, Оскарівку, Сорочень і Червону Федорівку (Майдан). Сусідні парафії, Рясне та Андрієвичі, розміщувалися за 9 верст. До парафії належало 59 десятин землі, з яких 3 дес. — садиба, рілля — 36 дес, сіножаті — 20 дес. У 1867 році побудовано дерев'яну церкву Преображення Господнього. Неподалік церкви, в урочищі Миколинці, на благодатному джерелі Миколая побудовано капличку[12]. Серед місцевих вважалося, що криничка має цілющі властивості[3]. В селі були водяний млин, порцеляновий завод, римсько-католицький костел[12]. За іншими даними, це була каплиця, що належала до Пулинської парафії[3].
У 1872 році в селі відкрилося однокласне народне училище. Заклад розміщувався в громадській будівлі, мав одного вчителя та 42 учні, утримувався за державні та громадські, в тому числі, церковні, кошти[16].
Станом на 1885 рік, у колишньому власницькому селі, центрі Барашівської волості Житомирського повіту Волинської губернії існували православна церква, костел, єврейський молитовний будинок, школа, 2 заїзди та порцеляновий завод[4].
В кінці 19 століття — село на річці Уж, центр Барашівської волості Житомирського повіту, за 80 верст від Житомира, поштова станція — Новоград-Волинський. В селі були парафіяльна церква, католицька каплиця (належала до Пулинської парафії), волосне правління, школа, млин, порцелянова фабрика з обсягом продукції 15 тис. рублів. Власність Раїси Максимович, котра мала тут 2 790 дес. землі. Раніше належало Грушецьким[6].
В 1906 році — село Барашівської волості (1-го стану) Житомирського повіту Волинської губернії. Відстань до повітового та губернського центру, м. Житомир, становила 75 верст. Найближче поштово-телеграфне відділення розташовувалось в містечку Горошки[7].
У 1905 році однокласне народне училище реорганізоване у двокласне, а у 1923 році зараховане до розряду земських училищ. Навчалося 117 хлопчиків та 19 дівчаток. У 1922 році училище стало семирічною школою для всіх дітей, у 1928 році — школою колгоспної молоді, у 1935 році — середньою школою з десятирічним терміном навчання[16].
У 1931 році в селі почала працювати електростанція, у 1935 році відкрито середню школу[1].
Під час голодомору у 1932—1933 років в селі померло 37 чоловік[18]. В період загострення комуністично-сталінського терору проти українського народу в 30-і роки минулого століття, органами НКВС було заарештовано та позбавлено волі на різні терміни 70 жителів села, з яких 26 чоловік розстріляно. Нині всі постраждалі від радянської влади реабілітовані[19].
Восени 1941 року в полі біля містечка Бараші було вбито понад 170 євреїв із Барашів й околиць, убитих закопали у двох масових похованнях[20]. Після війни цю територію було обгороджено дерев'яним тином, який згодом довелося знести через руйнування.
На фронтах Другої світової війни воювали 802 селян, з них 192 загинули, 309 нагороджені орденами та медалями. На їх честь в селі споруджено пам'ятник.
В радянські часи в селі розміщувалася центральна садиба колгоспу, котрий мав близько 4 тисяч землі, в тому числі 1,9 тис. ріллі. В селі були 5 крамниць, 2 їдальні, відділення зв'язку, майстерні побутового обслуговування, дільнична лікарня, поліклініка, середня школа, будинок культури, кінотеатр, бібліотека[1].
30 грудня 1962 року, внаслідок ліквідації Барашівського району, разом із сільською радою увійшло до складу Ємільчинського району Житомирської області[17].
28 липня 2016 року увійшло до складу Барашівської сільської територіальної громади Ємільчинського району Житомирської області, адміністративний центр громади[22].
↑Національна книга пам'яті жертв Голодомору 1932—1933 років в Україні. Житомирська область — Житомир: Полісся, 2008. — 1116 с. - ISNB 978—655 — 361 — 7
