PROFILPELAJAR.COM

Балалайка
	БалалайкаБалалайка
Класифікація	струнний щипковий музичний інструмент, Хордофон
Класифікація Горнбостеля-Закса	321.321
Діапазон
Подібні інструменти	Домра,; Мандоліна,; Укулеле,; Бандурка.;
	Балалайка у Вікісховищі

Балала́йка^[2], діал. балаба́йка^[3] — російський народний щипковий музичний інструмент, що походить, ймовірно, від старовинної домри^[4]. Характерними прийомами звуковидобування є брязкання і тремоло — удари вказівним пальцем по всіх струнах одночасно.

Балалайка є досить поширеним музичним інструментом, який вивчається в академічних музичних навчальних закладах Росії, Білорусі, України і Казахстану. Термін навчання на балалайці в дитячій музичній школі становить 5–7 років (залежно від віку учня), в середньому навчальному закладі 4 роки, а у вищому — 4–5 років. Репертуар: обробки народних пісень, перекладання класичних творів, авторська музика.

Історія

Перша письмова згадка про балалайку міститься в документі від 23 (13) червня 1688 року «Память зі Стрілецького приказа в Малоросійський приказ»^[5], в якому, серед іншого, повідомляється, що в Москві: «У Стрілецький приказ наведені арзамасец посадський чоловік Савка Федоров син Селезньов та Шенкурського повіту палацової Важеської волості селянин Івашко Дмитрієв, а з ними принесена балалайка для того, що вони їхали на візницькому коневі у Возі в Яузькі ворота, співали пісень і в ту балалайку грали та караульних стрільців, які стояли біля Яузьких воріт на варті, лаяли»

в Стрелецкий приказ приведены арзамасец посадский человек Савка Фёдоров сын Селезнев да Шенкурского уезду дворцовой Важеской волости крестьянин Ивашко Дмитриев, а с ними принесена балалайка для того, что они ехали на извозничье лошади в телеге в Яуские ворота, пели песни и в тое балалайку играли и караульных стрельцов, которые стояли у Яуских ворот на карауле, бранили

Відома з початку XVIII століття, має три струни, походить від старовинного тюркського музичного інструмента домри. Деякі дослідники вважають, що балалайка виникла в побуті скоморохів після монгольського завоювання, була відроджена й модернізована В. Андрєєвим у кінці XIX ст., набула поширення й в Україні. На балалайці грають, ударяючи пальцями правої руки по струнах. Наприкінці XIX століття В. В. Андрєєв удосконалив Балалайку, створив її різновиди.

Застосовуються:

Балалайка-прима,
Балалайка-секунда,
Балалайка-альт,
Балалайка-бас,
Балалайка-контрабас.

Основні прийоми звуковидобування — брязкання пальцями правої руки (без великого пальця), тремоло, pizzicato, glissando, флажолети тощо. Балалайка використовується як оркестровий, ансамбльовий і сольний інструмент.

В українській мові вперше назва засвідчена як «балабайка» у записах щоденника XVIII століття^[6], в якому розповідається про людей, що заїхали до татарина, котрий грав у балабайку. Спочатку являла собою довгий інструмент із двома струнами та була вдосконалена в XIX ст. російськими музикантами до сучасного вигляду.

Інша згадка балалайки сягає жовтня 1700 року у зв'язку з бійкою, яка сталася у Верхотурському повіті. За свідченням ямщиків Проньки й Олексія Баянова, дворовий чоловік стольника воєводи К. П. Козлова І. Пашков ганявся за ними та «бив їх балалайкою».

Наступне письмове джерело, в якому згадується балалайка, — підписаний Петром I «Реєстр», що припадає на 1714 рів: у Санкт-Петербурзі, під час весілля блазня, «князя-папи» Н. М. Зотова, крім інших інструментів, які несли ряжені, було названо чотири балалайки.

Конструкція

Довжина балалайки становить від 60–70 см (балалайка-прима) до 1,7 метра (балалайка-контрабас). Корпус трикутної (в XVIII—XIX століттях також овальної), злегка зігнутої форми, що складається з окремих (5–7) сегментів. Головка грифа злегка відігнута назад. Струни металеві (в XVIII столітті жильні; у сучасних балалайок дві з них — нейлонові або карбонові). На грифі сучасної балалайки — 16–31 металевих ладів (до кінця XIX століття — 5–7 нав'язних ладів).

Примітки

↑ Consortium M. Revision of the Hornbostel-Sachs Classification of Musical Instruments by the MIMO Consortium
d:Track:Q42968453
↑ Балалайка // Словник української мови : у 20 т. / НАН України, Український мовно-інформаційний фонд. — К. : Наукова думка, 2010—2022.
↑ Балабайка // Словник української мови : в 11 т. — Київ : Наукова думка, 1970—1980.
↑ Модр, Антонин (1959). Музыкальные инструменты (Російська) . Москва: Музгиз. с. 267.
↑ РГАДА, ф. 229, оп. 1, ед. хр. 189, л. 159
↑ Балабайка // Історичний словник українського язика Під ред. Є. Тимченка; укл.: Є. Тимченко, Є. Волошин, К. Лазаревська, Г. Петренко. — К.-Х., 1930-32. — Т. 1. — XXIV + 948 с. Зошит 1: А — Глу. — С. 52.

Джерела

Балалайка // Українська радянська енциклопедія : [у 17 т.] / гол. ред. М. П. Бажан. — 1-ше вид. — К. : Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1959—1965.
Юцевич Є., Безп'ятов Є. Оркестр народних інструментів. К., 1948.
Давидов М. Історія виконавства на народних інструментах (українська академічна школа). — К., 2005.
Балалайка // Українська музична енциклопедія. Т. 1: [А – Д] / Гол. редкол. Г. Скрипник. — Київ : ІМФЕ НАНУ, 2006. — С. 129.

Література

Балалайка // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1957. — Т. 1, кн. I : Літери А — Б. — С. 68. — 1000 екз.
Використання балалайки у виконавській діяльності дитячого музично-інструментального колективу: навч.-метод. посіб. / Ю. А. Шевченко. — Херсон: ФОП Грінь Д. С., 2013. — 126 с. — ISBN 966-2660-45-6.
Давидов М. Київська академічна школа народно-інструментального мистецтва. — К., 1998.