Кокю (яп.胡弓, こきゅう, кокю:) — традиційний японський триструнний смичковий музичний інструмент, що з'явився в Японії приблизно в XVII столітті. Він дещо схожий на сямісена[1]. Поєднання сямісена та кокю використовується в народній і камерній японській музиці, а у театрах кабукі та бунраку кокю застосовується для створення сумного настрою[2][3][4][5]. На окінавській мові називається кучо (яп.くーちょー, kūchō).[6]
Історія та назва
У сучасній японській мові слово «кокю» може записуватися ієрогліфамияп.胡弓 («варварська цибуля», «іноземна цибуля»)[1], рідше яп.鼓弓, яп.小弓 («маленька цибуля»)[7]. Також існували такі назви як «кокю Ямато» (яп.大和胡弓, яматогоккю:), «японський кокю» (яп.日本胡弓, нихонкокю:), сямісен-кокю (яп.三味線胡弓) тощо, та були покликані відрізнити кокю від схожого китайського інструменту ерху[2]. Раніше кокю називався «рахейка» (яп.ラヘイカ), що дає припущення до впливу з боку арабського ребаба або, навіть, європейського ребека[1][2].
Перші кокю мали круглий корпус меншого розміру[1]. Після появи його в Японії, він став популярний як серед нижчих шарів населення, так і в гільдіях сліпих музикантів, які створили перші твори для кокю[1][5]. Згодом кокю увійшов до японської традиційної камерної музики ансамблю санкеку[8] та використовувався для заповнення пауз між уривчасто виконуваними нотами сямісена і кото. Інструмент також використовувався в ансамблі бунраку, танцювальній музиці дзиута й церемоніальній музиці Тенріїзму[1][5].
У середині XVIII століття з'явився чотириструнний кокю (додаткова струна дублює найтоншу)[1][5]. Після 1871 року були ослаблені обмеження на коло осіб, яким дозволено грати на флейті шякухачі, і вона майже повністю замінила кокю в камерній музиці, хоча деякі твори, зокрема «Сніг» (яп.雪, юкі), виконувати лише з кокю[5]. Інші знамениті твори для кокю — камерні «Пісні сивок» (яп.千鳥の曲, тідорі но кьоку), «Сакае-дзісі» (яп.栄獅子)[5], народні «Еттю-овара-бусі»[ja] і «Мугія-бусі»[ja][5]. На кокю також грають на фестивалі Овара кадзе-но Бон.
Починаючи з 1920-х років, почалися музикальні експерименти з кокю. Хисао Танабе придумав рейкін (яп.玲琴), а Сейкін Томіяма[ja] зробив у кокю отвір як на віолончелі для удосконалення акустичних якостей інструменту[9].
Зовнішній вигляд
Кокю менше сямісена та, зазвичай, має довжину близько 70 см, а довжина смичка — від 95 до 120 см[1][7][5]. Конструкцією кокю майже ідентичний сямісену, за винятком 8-сантиметрового шпиля, розташування та форми поріжка-струнотримача і відсутність специфічного елемента конструкції, відповідального в сямісена за звук «саварі»[1][7].
Спереду кокю обтягують котячою шкурою, а ззаду — собачою[2]. Смичок виготовляється з кінського волосу[5].
Кокю тримають вертикально та припирають до коліна, або (рідше) перед собою[1][4]. На відміну від скрипки і ерху, корпус яких при грі не рухається, кокю вимагає іншої техніки: для вибору потрібної струни виконавець обертає весь інструмент навколо своєї осі, а рух смичка виконується в одній площині. Аналогічний спосіб використовується з яванським[en] ребабом і тайським сосамсаем[2][1][7].
音楽用語ダス. ヤマハミュージックメディア. Архів оригіналу за 24 травня 2022. Процитовано 7 серпня 2016.(яп.)
Robert C. Provine, J. Lawrence Witzleben, Yosihiko Tokumaru. East Asia: China, Japan, and Korea (Garland Encyclopedia of World Music). — Routledge, 2001. — ISBN 978-0824060411.(англ.)
