Алессандро Блазетті народився 3 липня1900 року в Римі, Італія. Закінчив адвокатську школу, але в 1920-х роках став журналістом і кінокритиком. Заснував декілька журналів, зокрема, Cinematografo та «Світ на екрані», навколо якого об'єдналася група молодих кінематографістів, що прагнули до оновлення італійського кіно"[3]. 1928 року розпочав знімання фільму «Сонце», в якому зображував суворе життя селян. Поступив на роботу в студію Cines, де зняв «Воскресіння» і «Нерон[en]». Після смерті засновника Cines, Стефано Пітталугі[it], став директором студії. Серед відомих його фільмів — «Трапеза бідних[it]» та «1860», останній з яких — епопея про Гарібальді вважається передвісником післявоєнного неореалізму і його найвизначнішим фільмом. «За словами самого режисера на формування його естетичних поглядів plsqcybkb великий вплив роботи російських режисерів — Сергія Ейзенштейна, Всеволода Пудовкіна і Миколи Екка»[4].
Буіши поборником італійського фашизму, Блазетті зняв фільми про нього, які багато в чому реабілітують методи влади: «Стара гвардія» (1935), «Альдебаран» (1936), «Ніхто не повертається назад» (1943). Оскільки фільм «Альдебаран» не знайшов особливої підтримки, режисер звернувся до сентиментальних стрічок, відомих як «кіно білих телефонів» і зняв єдиний в цьому жанрі фільм «Графиня з Парми» (1936). Фільм «Залізна корона», що змішує казку, пригоду і історію, приніс режисерові в 1941 році Кубок Муссоліні за найкращий іноземний фільм на 9-муВенеційському кінофестивалі, попри його явний антимілітаристський пафос. 1942 року поставив за сценарієм Чезаре Дзаваттіні комедію «Чотири кроки в хмарах», яка стала однією зі стрічок, що підготували неореалізм в Італії[4].
Серед костюмованих стрічок Блазетті виділяється «Вечеря блазнів[it]». Режисер відкритіше виразив свою позицію до руху Опору у фільмі «Один день в житті». Після війни зробив значний внесок у розвиток італійської кінокомедії («Шкода, що ти каналія», «Щастя бути жінкою»). 1948 року поставив фільм з життя древніх римлян — «Фабіола»[en], а в 1957 році сатиричну комедію «Кохання і плітки»[4]. 1961 року знімався в ролі режисера А. Блазетті у фільмі Л. Вісконті«Найкрасивіша»[5]. У 1960-і зняв критичне кіно про нове італійське суспільство «Я, я, я… та інші». 1961 року поставив фільм нового жанру — художню антивоєнну стрічку, побудовану на документалізмі, — «Я люблю, ти любиш», «деякі сцени цього фільму знімалися в Москві»[4].
У 1970-і роки Блазетті продовжував працювати в кіно та на телебаченні, де створив цілу низку цікавих циклів про те, як робилося національне кіно. Випустив декілька книг, найоб'ємнішою з яких є мемуари «Кіно, яке я прожив» (1979).
