Новий етап розвитку урбанізації припадає на період становлення і розквіту давньоруської держави Русі.
В період з другої половини ІХ до початку ХІІ ст. існувало 99 літописних "градів". Літописи дають свідчення про існування в д.п. ІХ – Х ст. двадцяти шести руських міст, а для ХІ ст. – шістдесяти дев'яти. Найбільш загальний список давньоруських міст, складений М.М.Тіхоміровим для ІХ – ХІ ст., можна доповнити ще дванадцятьма "градами" (Варін, Вигошев, Волок, Голтав, "Город на Встрі", Засаков, Звенигород Київський, Красн, Кснятин, Листвен, Лукомль, Новий Город).[1]
У 40-х роках XIII століття для більшості князівств Русі почалася іноземна навала, яка закінчилася лише через чверть сторіччя і ще стільки ж тривали періодичні набіги казанських, астраханських і кримських ханів. Військові спустошення і важкий тиск податків привели до затяжного економічного занепаду. За перші 50 років ординського правління не було побудовано жодного міста[2].
З другої половини 17 століття, після унії України з Московщиною, починається новий період урбанізації, коли відбулося інтенсивне виселення Слобідської України, порівняно швидко зростала чисельність міського населення, створювалися міські поселення.
У 17 столітті з розвитком мануфактурного виробництва в Лівобережній і Слобідській Україні зріс приплив сільського населення в міста. Наслідком цього слід вважати розвиток специфічних для того часу форм урбанізації, що полягають у зростанні «прихованого» міського населення, тобто сільського населення, яке зайняте в промисловості.
Плани міст України
Мапа міста Одеси, 1892 р.
План м. Ніжина, 1803 р.
Мапа міста Маріуполь, 1826 р.
Індустріальний період
Старовинний будинок у середмісті Катеринослава-ДніпраЮзівка, локомотивний завод
Чисельність міського населення: (тисяч чол., в % до підсумку)
1288,6
828,7
628,6
2735,9
47,1
30,2
22,7
100
Питома вага міських жителів в загальній кількості населення, %
23,5
18,2
22,8
21,4
Зміни чисельності міського населення в період з 1858 по 1863, %
+14,9
−1,2
+3,8
−7,0
Міста українських земель, це — до деякої міри давні адміністративно-торговельні осередки, а то знову — недавно повсталі осередки великої промисловості й торгівлі. На відсоток міської людності має вплив індустріалізація й торгівля.
СРСР
Зростання населення міст України у XX ст
До 1918 року країна була аграрною і в містах проживало 18 % населення. У пожовтневі часи процес розширення географії промисловості в Україні зазнає нових змін. Інтенсивний процес урбанізації в Україні розпочався в 1926—1939 рр., коли було взято курс на індустріалізацію народного господарства, тобто всього лише за 13 років чисельність міського населення зросла в 2,4 раза.
Це, насамперед, поява поряд з традиційними галузями промисловості нових — енергетичної, тракторної та комбайнобудівної, хімічного машинобудування тощо. Були створені нові промислові центри в Придніпров'ї (Запоріжжя, Кривий Ріг та ін.), Харків перетворився на один з найбільших машинобудівних центрів СРСР. Змінилось розміщення промисловості в старих промислових районах. Зросла промисловість у Києві, Одесі, Кіровограді, Миколаєві та інших містах.
4 грудня 1958 р. ЦК КПУ і Рада Міністрів УРСР прийняли постанову «Про заходи з поліпшення справи планування і забудови населених пунктів УРСР», в якій підкреслювалось виняткове значення районного планування. Відповідно до цього було складено проекти генеральних планів 122 міст і 683 районних центрів. Згодом було розроблено проекти планування більше 200 міст і багатьох селищ.
Розподіл міст України за чисельністю населення в 1910 і 1920[6]
В українських містах живе ледве 21 % людности, а в великих містах, що мають понад 100 000 мешканців, лише 7,3 %. Це наслідок слабого господарського розвитку, в першій мірі — слабої індустріалізації країни.
Вони позбирані в декілька характеристичних ліній і груп, положених на погряниччях різних природних країн, де віддавна виступала виміна природних багатств обох країн, над морем і в околицях гірничопромислових.
Найбільш міської людності живе у степовій Україні, яка має найкращі умови для торгівлі й промисловості (джерела енергії, гірництво, море), зокрема великий відсоток міської людності живе в Донбасі. Аграрна лісостепова смуга має переважно 10—15 % міської людности, а деякі частини Правобережжя й Центрального Чорноземного Краю, положені далеко від джерел енергії й важніших комунікаційних шляхів — навіть менше.
Повоєнна доба
Українські міста зростали ще динамічніше (особливо упродовж 1960-х років — на півмільйона осіб щороку). Загальні переписи населення, проведені на нашій території в другій половині XX століття, свідчать про перманентне примноження кількості їхніх жителів. В УРСР це відбувалося переважно за рахунок міграційних потоків із села, на частку яких у 1959—1970 роках припадало 47,8 %, а в 1970-1979-му — 51,6 % приросту міського населення. Як наслідок — 1965 року республіка досягла рівня урбанізованості (чисельність містян перевищила 50 %), а 1994-го населення міст переважило сільське вдвічі[9].
Містобудівна політика тієї доби була закладена знаковими рішеннями ХХ з'їзду КПРС (лютий 1956 року) та постановою Ради Міністрів УРСР (літо 1957-го) про значне розширення житлового будівництва[9].
Назви міст України, ідентичність міського середовища
Назви історичних міст України, як правило, давні. Частина міст в різні періоди, — особливо зміни влади, соціально-політичного устрою, — мали різні назви. Так, з 1917-22 рр. і протягом декількох перших десятиліть радянської влади в Україні було перейменовано сотні міст і містечок — вони одержали імена вождів радянської влади або інші знаково-заідеологізовані назви пов'язані з новим режимом (Червоноармійськ, Комсомольськ, Жовтневе, Першотравневе тощо). У перші роки радянської влади втілювався ленінський план монументально-архітектурної пропаганди — установлення пам'ятників Щорсу, Леніну, Артему…
Протягом 1957–1958 рр. по Україні було перейменовано 141 населений пункт, 8 міських та 2 сільських райони, названі на честь В. Молотова, Л. Кагановича, К. Ворошилова, М. Будьонного, Г. Петровського, М. Хрущова, Д. Мануїльського (чому сприяв Указ Президії Верховної Ради СРСР від 11 вересня 1957 р.). На початку 1960-х рр. відбувались перейменування міст, районів та ін. адміністративно-територіальних одиниць, названих на честь Й. Сталіна.
Починаючи з 1987-го в СРСР відбулися значні перейменування населених пунктів названих в честь таких осіб, як: Д. Устинов, Ю. Андропов, Л. Брежнєв, В. Куйбишев, М. Горький, М. Калінін, Г. Орджонікідзе, С. Кіров, Я. Свердлов, А. Жданов та К. Ворошилов.
Насьогодні процес перейменування (зокрема, повернення старих історичних назв) триває на рівні міст, районів, вулиць тощо.
Місто — невелика за площею територія, є мікромоделлю суспільства всієї держави, у якій з напливом значної кількості мігрантів відбувається зіткнення великої кількості людей, що належать до різних етнічних, лінгвістичних, релігійних груп.
В умовах міста здебільшого зникають етнічні особливості традиційної матеріальної культури (причому далеко не всі), а загалом етнічне в людині залишається, воно лише переходить у її духовне життя, в її психологію. Існують два взаємопов'язані типи етнічної культури: традиційний сільський тип, в основі якого лежать багатовікові зв'язки селянина із землею, втілені в матеріальній культурі, побуті, традиціях, звичаях, і урбаністичний тип, який ґрунтується не стільки на зовнішніх етнічних атрибутах, скільки на внутрішньому психологічному усвідомленні етнічного коріння, тобто на етнічній самосвідомості[10].
На цьому місці має відображатися графік чи діаграма, однак з технічних причин його відображення наразі вимкнено. Будь ласка, не видаляйте код, який викликає це повідомлення. Розробники вже працюють для того, щоби відновити штатне функціонування цього графіка або діаграми.
Динаміка сільського/міського населення
Раніше за Україну урбанізованими стали Росія, Латвія, Естонія, Вірменія, Азербайджан[9]. За 1940–1970 рр. міське населення в Україні зростало вже значно нижчими темпами, бо за 30 років воно збільшилось лише в 1,9 раза. З середини 50-х роківХХ століття почався новий етап інтенсивного зростання кількості міст і чисельності міського населення в Україні. Тільки за останні 30 років частка міського населення в Україні зросла в 2,2 раза та становила на кінець 20 століття близько 70 % від загальної чисельності населення.
Упродовж 1957—1979 років сформувалися основні з них в УРСР, з'явилися міста-мільйонери. Київ досягнув відповідної позначки в 1957-му, Харків — у 1962-му, Одеса — в 1974-му[9].
В Україні є 7 міст із населенням, яке перевищило або сягає мільйона чоловік: Київ, Дніпропетровськ, Одеса, Донецьк, Харків, Запоріжжя, Кривий Ріг, Львів. До речі, для Києва останні 30 років був характерний надзвичайно інтенсивний демографічний розвиток: чисельність його населення зросла майже в 2,5 раза і досягла на 2000 рік 2 млн. 600 тисяч чоловік (1976 — 2 млн[9].).
Спально-житлове будівництво
Житлові реформи Хрущова та урядово-партійні програми (рішення ХХ з'їзду КПРС (лютий 1956. року) та постановою Ради Міністрів УРСР (літо 1957.) активізували значне розширення житлового будівництва. У соціальному пляні в СРСР було проведено пенсійну реформу, змінено систему освіти, монетизовано грошові виплати колгоспникам[9]. 1958. Виходить постанова про будівництво однотипних «хрущовок». При будівництві застосовувались індустріяльні методи — будівництво з префабрикатів — привозних бетонних плит, що монтувались на місці.
Першим жилим масивом в СРСР стали московські Черьомушки (1956), а в Україні — Першотравневий у Києві (1957—1963)[9].
Забудова міст спальними районами призвела до транспортних проблем, вичерпання можливостей розвитку територій, ускладнення криміногенної ситуації. Фактично було обрано східні еталони поселенської структури, коли ставку робили на прогрес мегаполісів.
Перші татарські родини в Харкові з'являються лише у другій половині XIX ст. Особливий приріст татарського населення відбувся після 1877—1879 рр. — 448 осіб, коли після російсько-турецької війни у Харкові була розквартирована татарсько-башкирська кіннота, яка входила до складу війська Південного укріпрайону Російської імперії. До кінця XIX століття їх чисельність постійно зростала. За Всеросійським переписом 1897 р. в місті мешкало 641 особа мусульманського віросповідання, більшість з яких були татари[10].
Русифікація міст і русифікація в містах. Становлення української більшості
Р. В. Шарібжанов у статті «Ісламська релігія як фактор збереження етнічних рис при адаптації населення до умов великого поліетнічного індустріального міста (на прикладі Харкова 20-30-х рр. XX ст.)» звертає увагу на те, що «…у Харкові кожна група мігрантів виявлялася більш слабкою, ніж основне ядро міста» і далі, «У мовному відношенні основне ядро міста виявилося російськомовним, стійким, і в період дослідження, незважаючи на стрімке зростання чисельності населення Харкова, відсоток російськомовного населення залишався незмінним, що свідчило про інтенсивну асиміляцію новоприбулих. Зі зростанням кількості містян відсоток російськомовного населення поповнювався за рахунок російського етносу, російськомовних місцевих етнічних груп, їх природного приросту, новоприбулих та асимільованих[10].» Автор також вказує на недостатність політики коренізації, що не давало змоги національним меншинам тривалий час зберігати свої національні риси.
Історик із Канади Орест Субтельний звернув увагу на примноження кількості містян та зміну ментального портрета українського суспільства, назвавши це «Великим перетворенням». Крім того, вчений відзначив зміну етнічного складу міст, де «нарешті постали українські більшості». Так, чисельність українців у Києві між 1959—1989 роками зросла від 60,11 до 72,45 %[9].
Доценко A. I. Географічні особливості процесів урбанізації на Україні (XIX—XX ст.)//Український історико-географічний збірник, випус 2, К., 1972.
Мателешко Ю. «Гради» Київської Русі: спроба кількісного аналізу / Ю.Мателешко // Науковий вісник УжНУ. Серія: Історія. – Ужгород: УжНУ, 2006. – Вип. 16. – С. 68-81.
George O. Liber Soviet nationality policy, urban growth, and identity change in the Ukrainian SSR, 1923—1934 / Cambridge; New York, NY, USA: Cambridge University Press, 1992. — xvii, 289 p.; ISBN 0-521-41391-5.
Anna Veronika Wendland (Hrsg. gemeinsam mit Andreas R. Hofmann), Stadt und Öffentlichkeit in Ostmitteleuropa. Beiträge zur Entstehung moderner Urbanität zwischen Berlin, Charkiv, Tallinn und Triest, Stuttgart, 2002 (В збірнику наукових статей розроблено новий підхід до історії міст Східної Європи й, зокрема України, на прикладах Львова, Харкова, Берліна й Трієста показано розвиток публічної сфери в містах).
Розвідки про міста і міщанство на Україні-Руси в XV—XVIII в. Частина 1, Львів: НТШ, Руська Історична Бібліотека, т. ХХІІІ, 1903, с. 176
Розвідки про міста і міщанство на Україні-Руси в XV—XVIII в. Частина 2, Львів: НТШ, Руська Історична Бібліотека, т. XXIV, 1904, с. 455
↑
Статистический временник Российской империи. СПб., 1911;
Население Украины по данным переписи 1920 г., серия I, том I, вып. II. Харьков, 1922.
↑Атляс України и сумежних земель. Під загальною редакцією д-ра Володимира Кубійовича, Український Видавничий Інститут у Львові, Львів, 1937.
↑На карті з'ясовано розміщення міст та показано, який відсоток творить міська людність у порівнянні з усією людністю. За міста С. С. Р. Р. вважали ми справдішні міста та т. зв. оселі міського типу, себто — оселі, що, правда, назви міст не мають, але їх населення живе частинно з промислу й торговлі й числить понад 2.000 людей, у Польщі й у Румунії принято за міста оселі, які за міста вважає адміністрація; в Чехословаччині й на Угорщині, — де ледви дрібна частина осель, що з господарського погляду є містами, має назву міст — уважається за міста оселі, що налічують поверх 5.000 людей і мають з погляду господарського характер міста. При з'ясуванні відсотка міської людности взято за територіяльну підставу обчислень адміністративні одиниці. Але що немає в усіх українських землях адміністративних одиниць подібної величини, і зокрема в С. С. Р. Р. підставою обчислень не можуть бути ані райони (за малі), ані великі области — в С. С. Р. Р. взято за підставову територіяльну одиницю передвоєнні повіти (чи власне — групи районів, що відповідають давнім повітам), у Польщі й у Румунії — теперішні повіти, в Чехословаччині, де повіти є за дрібні, згруповано їх у давні жупи (комітати), які ще тепер є важними антропоґеоґрафічними й історичними одиницями.
