Яким Юньков
Народився	20 вересня 1902(1902-09-20) Новороманово, Російська імперія
Помер	9 вересня 1981(1981-09-09) (78 років) Дніпропетровськ, УРСР
Alma mater	Уральський геологорозвідувальний інститут (1932)
Галузь	гравіметрія, розвідка родовищ корисних копалин
Заклад	Свердловський гірничий інститут (1930—1933; 1936—1944) Дніпропетровський гірничий інститут імені Артема (1944—1981)
Посада	керівник експедиції, керівник гравіметричної партії, викладач, доцент, професор, заступник директора, завідувач кафедри
Вчене звання	професор (1946)
Науковий ступінь	доктор геолого-мінералогічних наук (1944)
Науковий керівник	Петро Соболевський
Відомі учні	Костянтин Тяпкін, Євген Булах, Григорій Голіздра, Павло Міненко, Борис Бусигін
Відомий завдяки:	впровадженню гравіметричного методу пошуку та розвідки хроміту, дослідженням магнітних і гравітаційних аномалій Криворізького залізорудного басейну
Нагороди

Яким Арсентійович Юньков (20 вересня 1902, Новороманово — 9 вересня 1981, Дніпропетровськ) — український радянський науковець-гравіметрист, геологорозвідник родовищ корисних копалин, педагог. Доктор геолого-мінералогічних наук (1944), професор (1946). Лауреат Державної премії УРСР в галузі науки і техніки (1972). Впроваджувач гравіметричного методу пошуку та розвідки хроміту, дослідник магнітних і гравітаційних аномалій Криворізького залізорудного басейну.

Майже 40 років — науковий співробітник і педагог Дніпропетровського гірничого інституту імені Артема (1944—1981), засновник і завідувач кафедри геофізичних методів розвідки. Автор понад 100 наукових робіт, учень професора Петра Соболевського. Один із основних творців української геофізичної школи^[1].

Народився 20 вересня 1902 року в селі Новороманово (теперішня Рязанська область РФ) у селянській родині. У 1919 році за обставинами, що склались у селі, був обраний головою сільської ради, працював на цій посаді до 1923 року^[2].

З 1924 року — в Червоній армії, служив командиром відділення в Костромі, створив у своїй телеграфній роті осередок Міжнародної організації допомоги борцям революції. У 1928 році закінчив робітничий факультет у Костромі, у 1932 році — Уральський геологорозвідувальний інститут (пізніше — Свердловський гірничий інститут, СГІ), здобувши спеціалізацію «Інженер геолог-геофізик». Ще навчаючись у інституті, паралельно очолював геофізичну та горно-геометричну експедицію^[2].

Після закінчення інституту керував Полтавською гравіметричною партією, лабораторією та кабінетом гравіметрії, викладав загальний курс цієї дисципліни. У 1934 році закінчив прискорену аспірантуру Уральського філіалу Академії наук СРСР. Через два роки здобув науковий ступінь кандидата фізико-математичних наук, захистивши дисертацію на тему «Тепловой эффект в крутильных весах Этвеша» (науковий керівник — професор Петро Соболевський)^[2].

У 1936 році повернувся до СГІ, де обійняв посаду доцента кафедри геофізики. Через рік призначений заступником директора інституту з науково-навчальної роботи. У 1944 році здобув науковий ступінь доктора геолого-мінералогічних наук, захистивши дисертацію на тему «Применение гравиметрического метода к поискам и разведке хромистого железняка»^[2].

Після захисту докторської дисертації, за розпорядженням Головного управління навчальних закладів Народного комісаріату вугільної промисловості СРСР, направлений до Дніпропетровського гірничого інституту імені Артема, де розпочав створення з нуля (після деокупації Дніпропетровщини) кафедри геофізичних методів розвідки, яку й очолив. У 1946 році затверджений у вченому званні професора^[3].

У 1951—1964 роках паралельно обіймав посаду заступника директора інституту з навчальної роботи. У 1974 році передав керування кафедрою геофізичних методів розвідки своєму учню, професору Костянтину Тяпкіну, до кінця життя працював професором кафедри^[3].

Жив у Дніпропетровську, в будинку № 2 на вулиці Кірова^[4]. Помер на 79-му році життя 9 вересня 1981 року.

Автор понад 100 наукових робіт. Один із основних творців української геофізичної школи, засновник наукової школи з інтерпретації геофізичних аномалій і геоінформаційних систем^[5]. Серед учнів Якима Юнькова — доктори та кандидати наук Микола Афанасьєв, Володимир Філатов, Костянтин Тяпкін, Євген Булах, Юлій Зорін, Григорій Голіздра, Павло Міненко, Борис Бусигін (останній учень професора)^[6].

З 1930 року працював під керівництвом професора Петра Соболевського в низці розвідувальних партій, зокрема в Бакальському залізорудному басейні (Челябінська область) та на родовищах Полтавщини, де розробив методику пошуку та розвідки хроміту. Свою кандидатську дисертацію 1936 року присвятив одній із найважливіших галузей геофізики — приладобудуванню^[2].

Деякий час працював в Уральському відділенні Всесоюзного науково-дослідного геологічного інституту, займався промисловими пошуками хроміту гравіметричним методом у Алапаєвському районі. У 1938 році відкрив низку великих рудних тіл на Аккаргінському та Донському родовищах хроміту. На початку 1940-х років очолив (як науковий керівник) геофізичну партію з пошуків родовищ нафти Красноуфімського та Манчазького районів^[2].

Після переїзду до Дніпропетровська фактично заново створив кафедру геофізичних методів розвідки Дніпропетровського гірничого інституту імені Артема, сформував науково-педагогічний колектив, заснував аспірантуру. Під час роботи в Україні досліджував, зокрема, магнітні та гравітаційні аномалії Криворізького залізорудного басейну. У 1972 році, спільно з колегами, нагороджений Державною премією УРСР в галузі науки і техніки «за розробку та впровадження методики геологічного картування, розшуків і вивчення глибинної будови родовищ Української залізорудної провінції геофізичними методами»^[7].