Хулі — корінний народПапуа-Нової Гвінеї який проживає в регіоні Гайлендс провінція Гела райони Тарі, Короба, Комо-Маґаріма. Говорять насамперед мовами Хулі та Ток-пісін, невелика частина говорить іншими місцевими мовами, деякі використовують англійську. Вони є однією з найбільших етнічних груп у Папуа-Новій Гвінеї, яка налічує понад 250 000 осіб (за даними національного перепису населення 2011 року в Хелі проживає 249 449 осіб).[1]
Патріархальне суспільство в якому поширена полігінія. Шлюби між родичами заборонені.
Чоловіки та жінки з племені Хулі традиційно живуть окремо. Жіночі оселі відокремлені від чоловічих, так чоловічий будинок, традиційно розташований в центрі села. Перед одруженням наречений будує дружині будинок. Діти виховуються матір'ю, але по досягненню хлопчиками статевої зрілості, але не пізніше досягнення ними 10 років, вони починають жити з батьком. Розлучення можливе в випадку нездатність жінки мати дітей.
В обов'язки жінки входить догляд за дітьми, за городам, а також розведення свиней. Чоловіки займаються полюванням, боротьбою за землю, свиней і жінок. Велику частину часу витрачають на те, щоб справити враження на супротивника. Для цього вони розфарбовують свої обличчя жовтими, червоними і білими фарбами, створюють традиційний головний убір з власного волосся, пташиного пір'я та деяких види квітів.[2]
Історія
Народ Хулі проживають у своєму регіоні протягом багатьох тисяч років, переказуючи усні історії, що стосуються людей та їхніх кланів. Вважається, що перші жителі мігрували на острів понад 45 тисяч років тому.[3]
Перший відомий випадок контакту європейців із народом Хулі відбувся в листопаді 1934 р, коли щонайменше п'ятдесят аборигенів були вбиті братами Фокс, двома авантюристами, які шукали золото в цих краях.[4]
Примітки
↑«Papua New Guinea National Population and Housing Census 2011: Final figures», Port Moresby PNG National Statistical Office 2014
↑Chris Ballard, «La Fabrique de l'histoire», in Isabelle Merle and Michel Naepels, Les Rivages du temps: Histoire et anthropologie du Pacifique, Paris: L'Harmattan, " Cahiers du Pacifique Sud contemporain ", 2003, pp. 111-34.