Початкову освіту здобув у церковній народній школі у рідному селі та в школі у с. Доробратово. У 1918–1919 роках навчався у горожанській школі у Виноградові. Угорської мови він не розумів, хоча вмів писати, і лише хабар від батька врятувало його від провалу на іспиті. Подальшому навчанню завадила суперечка Чехо-Словаччини та Угорщини за Закарпаття.
У 1920–1926 роках навчався у Берегівській руській (українській) гімназії. На цей час припадають перші друковані краєзнавстві та фольклорні розвідки, переважно про рідне село.
У 1926 році батько його записав до Ужгородської греко-католицької духовної семінарії, яку Юрій Станинець закінчив 1930 року.
27 липня 1930 року він був висвячений на священника єпископом Петром Гебеєм, і 1 серпня того року був призначений священником у селі Угля (тепер — Тячівського району).
У тому ж 1930 році кілька місяців перебуває у лавах збройних сил Чехо-Словаччини. Повернувшись до Углі, він був тут священником ще 4 роки, після чого його перевели до села Салдобоша (тепер — с. СтеблівкаХустського районуЗакарпатської області). Будучи священником, він багато писав на релігійну тему та починає займається літературною діяльністю.
1937 року він був переведений до села Вонігове (тепер — Тячівського району). В цей час він познайомився з Уласом Самчуком.
У 1945 року, коли починається ліквідація греко-католицької школи, він повертається до рідного села. Тут він допомагав своїй дружині, яка була завідувачкою початкової школи, вести документацію. Ним було створена хата-читальня, де він читав лекції, проводив курси садоводів-любителів та був редактором стінної газети.
Наприкінці 1940-х переселяється до села Горонда. Протягом кількох років служить у церквах багатьох сіл, а у 1954 році його було призначено священником до села Лалово. У 1963 році він пішов на пенсію через хворобу нирок.
Помер Юрій Станинець. А ми зосталися. Та чи варто нам зоставатися? Адже коли він був письменником, то нинішній лауреат відшив його з боязні – а раптом буде він, а не я. Потім його била доля – а може, й за це...
Оповідання Юрія Станинця «У вагоні» увійшло до антології української новели, виданої у Римі у 1938 році[3][4].
У 1942 році вийшла збірка його оповідань «Подарунок», а наступного року окремою книжкою повість «Юра Чорний»[5].
У середині 1980-х років зусиллями І. Ребрика та проф О. В. Мишанича була підготовлена збірка прози Юрія Станинця «Юра Чорний», куди увійшли повість «Юра Чорний» і 14 оповідань.
Після смерті Юрія Станинця вийшли друком три його книжки: у 2007 році роман «Сусіди», який е першим соціально-побутовим романом у закарпатоукраїнській літературітавідтворює реалістичну картину життя закарпатського села першої половини XX століття[6], та у 2012 році повна збірка його творів «Червона йонатаночка»[7]. А його оповідання «Мандрівка святого Миколая» увійшло у 2008 році до антології легенд, казок та оповідань[8].
Письменник Петро Мідянка вважає, що «ми ще лише відкриваємо для себе материк добірної Станинцевої прози…»[9].
На думку Михайла Ребрика, Юрій Станинець — яскравий представник соціально-психологічної літератури Закарпаття 30-40 років минулого століття, літературна, теологічна, епістолярна й фольклорно-етнографічна спадщина якого ніколи не піддавалась цілісному аналізу[10].
Видання
Станинець Ю. Подарунок. Оповідання (1942)
Станинець Ю. Юра Чорний. Повість (1943)
Станинець Ю. Юра Чорний. — Ужгород: Карпати, 1991.
Станинець Ю. Сусіди. Роман. — Ужгород: Ґражда (2007).
Станинець Ю. Червона йонатаночка. — Ужгород: Ґражда, 2012–640 с.
Сім'я
15 серпня 1930 року в Углі він одружився з Маргаритою Шелестай, яка була учителькою з Імстичева (померла 1983 року).
Сестра – Олена Станинець була вчителькою місцевої школи.
Вшанування пам'яті
Від лютого 2023 року є вулиця в Ужгороді названа його іменем.
Від червня 2024 року вулиця його імені є у селі Вонігове.
Література
Руснак І. ХУДОЖНІЙ СВІТ „СУСІДІВ” ЮРІЯ СТАНИНЦЯ // Науковий вісник Ізмаїльського державного гуманітарного університету: Історичні науки. Філологічні науки: Збірник наукових праць. – Ізмаїл, 2010. – Вип. 29. – С. 131–135.
.svg){kind=small}
