Алек «Райс» Міллер — один з найвидатніших виконавців на губній гармоніці та блюзових композиторів, що залишив багату музичну спадщину, зокрема записані для лейблів Trumpet і Checker пісні «Eyesight to the Blind», «Help Me», «Your Funeral and My Trial», «Fattening Frogs for Snakes», «Nine Below Zero», «Mighty Long Time», «Unseeing Eye» та багато інших[2].
Ранні роки
Алек «Райс» Форд Міллер народився приблизно 5 грудня 1912 року[2][3] (дата народження достеменно невідома і базується на даних перепису населення та спогадах його сестер) на плантації поблизу Глендори в штаті Міссісіпі. Його мати, Міллі Форд, згодом одружилася з Джимом Міллером. До початку 30-х років Міллер жив і працював на плантації Плезантв'ю в Мані, штат Міссісіпі з вітчимом, орендарем Джимом Міллером, чиє прізвище носив, та матір'ю[3]. Алек Міллер був людиною схильною до вигадок, містифікацій та відвертої брехні, тому дати його народження коливались від 1894 до 1912 років, а неповний перелік імен складався з Алек Форд, Алек Міллер, Алекс Міллер, Віллі Міллер та Райс Міллер[4].
На відміну від багатьох блюзменів свого часу, Міллер мав досить стабільне сімейне життя і жив удома до вісімнадцяти років, коли почав грати на вулицях, церковних зібраннях та базарах з Робертом Джонсоном і Робертом Локвудом-молодшим та подорожувати штатами Міссісіпі та Арканзас. Більша частина зароблених грошей витрачалася на алкоголь та азартні ігри[5]. В ці часи він використовував псевдоніми Райс Міллер, Віллі Міллер, В. М., Гармоніка Бловін Слім, Літтл Бой Блю. Згідно з дослідженнями Вільяма Доног'ю, вже 1939 року (тобто п'ятьма роками раніше Мадді Вотерса) Роберт Локвуд-молодший та Алек «Райс» Міллер почали грати електричний блюз у чиказькому стилі: Роберт обладнав свою гітару звукознімачем і підсилювачем, а Міллер підключав мікрофон до автомобільного радіо або музичного автомата, аби привернути увагу вуличного натовпу[5]. Близько 1938 року Міллер одружився з Мері Бернетт, зведеною сестрою Гауліна Вулфа, і вчив останнього грі на губній гармоніці[5][6]. Наприкінці 30-х під псевдонімом «Літтл Бой Блю» вів радіошоу WEBQ у Гаррісбурзі, штат Іллінойс[7].
Радіошоу King Biscuit Time та ін.
Наприкінці 1941 року Сем Андерсон, керівник і співвласник щойно створенної радіостанції KFFA в Гелені, штат Арканзас, погодився надати блок часу блюзовим музикантам за умови, що вони знайдуть спонсора. Спонсором блюзменів виступив Макс Мур, власник компанії Interstate Grocer Company, що продавала борошно King Biscuit Flour, так народилося радіошоу King Biscuit Time. Шоу вперше вийшло в ефір 21 листопада 1941 року за участю Алека «Райса» Міллера та Роберта Локвуда-молодшого, які грали наживо в студії[5][8][9].
З метою популяризації шоу Макс Мур вирішив представити Міллера як «Сонні Боя Вільямсона», широко відомого на той час виконавця на губній гармоніці. Міллер, своєю чергою, погодився з цим рішенням, що стало великою помилкою, яка переслідувала його все життя[5]. Радіошоу виявилось надзвичайно успішним. Завдяки йому Сонні Бой II став музичною зіркою дельти Міссісіпі в радіусі 80 км від Гелени. За настійною вимогою Локвуда до шоу долучились гітарист Джо Віллі Вілкінс[en], барабанщик Джеймс «Пек» Кертіса і піаністи Дадлоу Тейлор та інколи Віллі Лав[en]. Згодом їх замінив Пайнтоп Перкінс. Серед інших музикантів, що брали участь у шоу, були гітаристи Роберт Найтгок[en] та Г'юстон Стекхауc[en]. П'ять днів на тиждень шоу виходило в ефір о 12:15, а суботами виконавці King Biscuit Time мандрували усією північною дельтою Міссісіпі на вантажівці й виступали біля продуктових магазинів. Оскільки радіус мовлення KFFA був обмежений, Сонні Бой II згодом проводив радіопередачі в Літл-Році, Арканзас та Белзоні, Міссісіпі, поза зоною досяжності KFFA[5][10]. З 1944 року Сонні Бой II багато подорожував і брав участь у King Biscuit Time лише коли був у Гелені, а з 1947 остаточно залишив шоу.
1947 року Міллер перебрався до Белзоні, штат Міссісіпі, де жив Елмор Джеймс. Разом з Джеймсом вони рекламували сироп «Талахо» і вели трансляцію з аптеки О. Дж. Тернера в Белзоні на радіостанції WAZF у Язу-Сіті та грінвілльською WGVM. Водночас разом з Елмором Джеймсом і Артуром «Біг Боєм» Крудапом вони гастролювали Дельтою Міссісіпі. У 1948—1950 роках Алек Міллер оселився разом з Гауліном Вулфом у Вест-Мемфісі, штат Арканзас, і рекламував на радіо KWEM еліксір «Гадакол»[4][9]. У Вест-Мемфісі Сонні Бой познайомився з гітаристом-початківцем на ім'я Райлі Бі Кінг, надав йому можливість взяти участь у радіошоу, а згодом також виступити разом в нічному клубі[11].
Звукозаписи
Попри велику місцеву та регіональну популярність, Алек Міллер був не дуже зацікавлений у студійному записі. Проте власниця лейблу Trumpet Records Ліліан Макмаррі з Джексона, штат Міссісіпі, відчула його талант і повірила в успіх. Вона розшукала в Белзоні та переконала Міллера, який підписав з нею в грудні 1950 року контракт черговим ім'ям Віллі «Сонні Бой» Вільямсон. Перший студійний запис відбувся 4 січня 1951 року в Джексоні. Окрім Алека Райса Міллера в ньому взяли участь піаніст Віллі Лав, гітаристи Елмор Джеймс та Джо Віллі Вілкінс, ударник Джо Дайсон. Записана того дня «Eyesight To The Blind» стала блюзовим стандартом і 2022 року увійшла до Зали слави блюзу, як «Класичний блюзовий запис»[12][13] Співпраця з Trumpet Records тривала до 1954 року, коли Макмаррі через фінансові проблеми продала контракт з Сонні Боєм II, за цей час було записано понад 30 пісень, зокрема «Nine Below Zero», «Stop Crying», «West Memphis Blues» та один з найкращих записів у каталозі «Mighty Long Time»[4][9][14]
Контракт на запис перейшов у власність Леонарда Чесса в Чикаго і відтоді платівки Сонні Боя II видавалися Checker Records, дочірнім лейблом Chess. На першій сесії, що відбулася 13 серпня 1955 у чиказькій студії Chess, Алеку Міллеру акомпанував гурт Мадді Вотерса — Вотерс і Джиммі Роджерс (гітари), Отіс Спенн (фортепіано), Віллі Діксон (бас) та Фредді Белоу (барабани). Разом вони записали композиції першого синглу Сонні Боя II, який того ж року увійшов до десятки кращих R&B-хітів, «Don't Start Me to Talking» та «All My Love in Vain»[15]. Записані того дня «Work with Me», «Good Evening Everybody» та «You Killing Me» увійшли до альбому One Way Out (Chess CHV-417). Під час наступного студійного запису Міллер запросив свого старого партнера з півдня, Роберта Локвуда-молодшого, добре знайомого з його музичним стилем і здатного забезпечити ідеальний гітарний супровід для музики Сонні Боя II[14]. Вродовж наступних восьми років Міллер створив і записав для Chess 70 композицій, зокрема «Cross My Heart», «Checking Up on My Baby», «Your Funeral and My Trial», «Bring It On Home», «Help Me» та «My Younger Days»[16].
Європейське турне та останні роки
У 1963 році Райс Міллер здійснив свою першу подорож за кордон у рамках фестивалю American Folk Blues Festival, виступав у Британії, Данії, Франції та Німеччині. Особливо тепло його приймали британські прихильникі блюзу, він залишився на кілька місяців у Лондоні, наступного року знов брав участь у фестивалі. Здійснив кілька записів: з The Yardbirds та Еріком Клептоном, з The Animals, клавішником Брайаном Огером та гітаристом Джиммі Пейджем[5]. Композиція «Help Me» у його виконанні стала британським хітом[14].
Під час свого перебування в Англії Міллер охоче й часто давав інтерв'ю європейським ентузіастам блюзу. Зокрема, він досить відверто спілкувався (хоча й брехав про своє ім'я та вік) з журналістами британського «Blues Unlimited Magazine», які зовсім не розуміли контексту, в якому він прожив життя в Дельті. Натомість американські журналісти, які цей контекст добре розуміли, повністю ігнорували його діяльність і не брали в нього інтерв'ю через расові упередження. Через ці обставини більшість американських довідок про його життя використовують інформацію з других рук і просякнуті дезінформацією та невідповідностями[5].
Низку своїх найкращих робіт, вільних від правил Chess, Райс Міллер записав для данської Storyville Records. У Європі він записувався у кількох форматах: з Мемфісом Слімом на фортепіано (Sonny Boy Williamson and Memphis Slim, Disques Vogue 1964), з Меттом «Гітарою» Мерфі, з Мадді Вотерсом, зі своїми колегами по Американському фолк-блюзовому фестивалю (у різний час Віллі Діксоном, Г'юбертом Самліном, Біллі Степні, Кліфтоном Джеймсом, Саннілендом Слімом, Отісом Спенном та іншими) (Sonny Boy Williamson — Final Sessions 1963-4, Blue Night Records) та сольно[5].
1965 року Райс Міллер повернувся до Сполучених Штатів, подорожував Дельтою Міссісіпі, прощався з друзями та пам'ятними місцями. Інколи брав участь у King Biscuit Time. Помер 25 травня 1965 року у Гелені від серцевого нападу уві сні[2][4].
↑ абвMississippi Blues Commission (1999-05-3). Sonny Boy Williamson. Mississippi Blues Trail(англ.). Архів оригіналу за 2 червня 2023. Процитовано 7 грудня 2023.
↑William Lee Ellis (1 травня 2018). Howlin’ Wolf (Burnett, Chester A.). Mississippi Encyclopedia(англ.). Center for Study of Southern Culture. Архів оригіналу за 12 квітня 2021. Процитовано 7 березня 2023.
↑Phil Wight, Fred Rothwell (1991). The Complete Muddy Waters Discography(PDF). Blues & Rhythm(англ.). № 200. с. 40. Архів(PDF) оригіналу за 10 квітня 2023. Процитовано 8 грудня 2023.
