27 і 28 листопада 1994 року в Норвегії відбувся референдум про вступ до Європейського Союзу[1][2]. Після тривалого періоду гострих дебатів сторона «ні» перемогла з 52,2 % голосів при явці 88,6 %. Членство тодішнього Європейського співтовариства (Євроунії) раніше було відхилено на референдумі 1972 року та накладеним французьким вето в 1962 році.
Кампанію «Ні» очолювала Анне Енґер Ланстейн[en], лідерка Центристської партії. Основними темами кампанії «Ні» були втрата суверенітету у випадку приєднання Норвегії до Європейського співтовариства (Євроунії), а також фундаментальні відмінності в економічній структурі Норвегії та ЄС, оскільки економіка Норвегії в основному базується на природних ресурсах (особливо нафті та рибі), на відміну від більш індустріальної економіки ЄС.
Прем'єр-міністр країни Ґру Гарлем Брунтланн очолила кампанію «Так». Її партія, Лейбористська партія, розділилася щодо питання членства Норвегії в ЄС. Вона відмовилася погрожувати піти у відставку, якщо референдум не приведе до голосування «за», на тій підставі, що в Лейбористській партії могли виникнути більш серйозні розбіжності. Основними аргументами сторони «Так» було те, що як європейська країна Норвегія належить до Європейського Союзу і що економіка Норвегії виграє від членства.
За словами Юна Еріка Фоссума (норв. John Erik Fossum), професора політології ARENA, Центру європейських досліджень Університету Осло, «той факт, що Норвегія вже підписала угоду про ЄЕЗ, полегшив людям голосування проти, оскільки вони знали, що Норвегія запевнила ринок ЄС доступ»[3].
{{cite journal}}
|hdl-access=
|hdl=
Lokasi Pengunjung: 3.143.25.113