Пшонник Йосип Петрович

Йосип Петрович Пшонник
 Полковник
Загальна інформація
Народженняневідомо
Смерть1925(1925)
Національністьукраїнець
Військова служба
Роки служби1918–1921
Приналежність УНР
Вид ЗС Армія УНР
Рід військУкраїнська Народна Республіка Сухопутні війська
Формування12-та Київська дивізія армії УНР
Запорізька група армії УНР
Бессарабська повстанська група
Війни / битвиРадянсько-українська війна
(Перший зимовий похід)
(Другий зимовий похід)
Командування
Начальник першого повстанського району[1]
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Пшонник.

Йосип Петрович Пшонник (нар. невідомо — пом. 1925) — український військовий діяч, полковник Армії УНР. Належав до дванадцятки найнебезпечніших повстанських ватажків за даними НК[2].

Життєпис

Після звільнення Одеси від більшовиків у березні 1918 року Пшонник повернувся до міста та почав працювати на посаді помічника голови демобілізаційної комісії, пізніше військового комісара[3]. Після приходу до влади в Україні Павла Скоропадського, він, як і більшість діячів УНР, упродовж семи місяців перебував у підпіллі. Коли розпочалося антигетьманське повстання, став одним з його лідерів у Одесі. До березня 1919 року працював на посаді губернського військового коменданта Херсонщини.

Йосип Пшонник був учасником повстансько-партизанського руху проти більшовиків з 1919 року, командував 12-ю Київською дивізією армії УНР. У січні-лютому 1920 року потрапив до більшовицького полону в Одесі, де радянське командування з полонених вояків армії УНР та УГА сформувало 1-й Чорноморський полк. 6 квітня 1920 року полк під командуванням Пшонника підняв антибільшовицьке повстання в Тирасполі та швидко оволодів містом. 16 квітня група Йосипа Пшонника зайняла повітовий центр Ананьїв, встановила владу УНР і утримувала його до приходу військ Тютюнника та Омеляновича-Павленка під час Першого Зимового походу, після чого група влилася до армії УНР[4][5]. У 1920 році Йосип був старшиною 5-ї Чорноморської бригади Волинської дивізії Армії УНР, а згодом начальником штабу 6-го загону Запорізької групи.

Постанова від 17 березня 1925 року про обрання міри запобіжного заходу для Пшонника Йосипа Петровича — утримання під вартою в комендатурі ГПУ УСРР

З літа 1921 року Йосип Пшонник цивільний і військовий начальник штабу 1-го Одеського району Південної повстанської групи, що готувала повстання на Півдні України[6]. Йосип Петрович був учасником Другого Зимового походу у складі Бессарабської повстанської групи. Він очолив найбільший повстанський відділ з 187 козаків і старшин[7]. Загін Пшонника зайняв західні райони Тирасполя, проте усе місто захопити їм не вдалося[8]. Повстанці вимушені були відступити до Румунії.

У еміграції в Румунії Йосип Пшонник жив із випадкових підробітків: працював вантажником, землекопом. Згодом, вміючи добре креслити, виконував замовлення для міської управи, залізниць, управління доріг[9].

У 1922 підбирав людей для переправляння в Україну. На цей час він порвав з українськими соціал-демократами і навіть висловив журналістові Геродоту, що зараз працює з росіянами. Проживав постійно в Аккермані, а в Кишинів наїжджав лише влітку. Подейкували, що Пшонік одержав нагляд за переправою в Акермані від французів[10] [неякісне джерело] [неякісний носій].

Існують твердження про агентурну діяльність Пшонника на користь Одеської НК з 1921 року, проте відомостей про оперативне й ідеологічне використання цієї особи у слідчих справах немає[11].

12 лютого 1925 року неподалік Ямполя під час нелегального перетину радянсько-румунського кордону Йосипа Пшонника затримали радянські прикордонники. Наступного дня його передали в розпорядження начальника 24-го Могилів-Подільського прикордонного загону ДПУ, далі таємно переправили до Харкова. Основною метою свого переходу Йосип Петрович називає зустріч з Тютюнником для отримання від нього вказівки, яке місце повинні зайняти українські емігранти в Румунії, в разі військового конфлікту. Йосип Пшонник дає розлогі свідчення про свою участь у національно-визвольних змаганнях. Ці свідчення використали як незаперечний доказ його «контрреволюційної» діяльності і підставу для смертного вироку, винесеного 29 серпня 1925 року[1].

Примітки

  1. ↑ а б Справа «Петлюрівські отамани» / упоряд. В. М. Василенко, В. М. Даниленко — К.: Інститут Історії України НАНУ, 2011 — с. 7-10.
  2. ↑ «Во мне глубоко укоренилось сознание того, что все идущее с севера, из России — является душителем украинской нации» [Архівовано 15 вересня 2016 у Wayback Machine.]; Файзулін Я., «Дзеркало Тижня», 2 жовтня 2015.
  3. ↑ Вінцковський Т., Джумига Є., Мисечко А. / Українські мілітарні формування в Одесі в добу Центральної Ради (березень 1917 — квітень 1918 рр.) [Архівовано 17 вересня 2016 у Wayback Machine.]; nemaloknig.info
  4. ↑ Взаємодія українських повстанців та армії УНР в боях за Ананьїв, Балту та Бірзулу навесні 1920 року [Архівовано 27 вересня 2017 у Wayback Machine.]; «Воєнна історія», № 4-6 (70-72), С. 23, 2013
  5. ↑ Реабілітовані історією. Одеська область: Книга перша / упоряд. Л. В. Ковальчук, Е. П. Петровський — Одеса: АТ «ПЛАСКЕ», 2010. — с. 27 ISBN 978-966-8692-38-3
  6. ↑ В’ячеслав Василенко. Південні група військ УНР у підготовці антибільшовицького повстання. — с. 97 (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 17 вересня 2016. Процитовано 9 вересня 2016.
  7. ↑ Військова історія. Бессарабська повстанська група у Другому зимовому поході армії УНР./ Файзулін Я.М. — К.: Інститут історії України НАН України, 2011. — c. 381 (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 17 серпня 2016. Процитовано 9 вересня 2016.
  8. ↑ ЦДАВОВУ. — Ф.1075. — Оп.2. — Спр.827. — Арк.277.
  9. ↑ Йосип Пшонник: чекістська спецоперація [Архівовано 13 жовтня 2016 у Wayback Machine.]; Василь Гарай, «На Скрижалях», червень 2016
  10. ↑ Атаман Федорченко Ч. 4/7 Все дороги ведут в Кишинев (1922) | Шпионский мост | Знаки судьбы (укр.), процитовано 11 травня 2023
  11. ↑ В’ячеслав Василенко. Південні група військ УНР у підготовці антибільшовицького повстання. — с. 99 (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 17 вересня 2016. Процитовано 9 вересня 2016.

Джерела

  • Юрій Тютюнник: від «Двійки» до ГПУ. Документи і матеріали/ Верстюк В. Ф., Файзулін Я. М., Скальський В. В. — К.: «Дух і Літера», 2011. — c. 80. ISBN 978-966-378-207-2
  • Спогади командарма (1917—1920): Документально-художнє видання/ Упоряд.:М.Ковальчук. — К.: «Темпора», 2007. — с. 596. ISBN 966-8201-24-8
  • Верига Василь. Листопадовий рейд 1921 року. — К.: «Стікс», 2011. — с. 249 ISBN 978-966-96849-8-1


Емблема Збройних сил України Це незавершена стаття про військового чи військову Збройних сил України.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.