PROFILPELAJAR.COM

Поліна Недялкова
Поліна Недялкова
Народилася	8 (21) грудня 1914; Софія, Болгарія
Померла	5 січня 2001 (86 років); Софія, Болгарія
Країна	Народна Республіка Болгарія
Діяльність	офіцерка, військовослужбовиця
Знання мов	російська
Учасник	громадянська війна в Іспанії
Роки активності	з 1936
Військове звання	генерал-майор
Нагороди	; ;
	; ; ;

Поліна Антонова (Антонівна) Недялкова (болг. Полина Антонова Недялкова, 8 грудня 1914, Софія, Болгарія — 5 січня 2001, Софія, Болгарія) — офіцер РСЧА і перша жінка-генерал в історії Болгарії, генерал-майор Болгарської Народної армії, Герой Соціалістичної Праці НРБ^[1]^[2]^[3].

Біографія

Народилася 8 грудня 1914 року^[3] в Софії, виросла в родині комуністів (батько Антон Недялков був членом Болгарської робочої соціал-демократичної партії тісних соціалістів з 1910 року, мати — з 1914 року). У дитинстві брала участь в суспільно-політичних заходах — разом з іншими дітьми брала участь в поширенні газети «Роботничий вісник», збирала пожертви на допомогу голодуючим Поволжя і будівництво Партійного будинку^[1].

Незадовго до початку Вересневого повстання 1923 року її батько був арештований, в 1924 році його засудили до смертної кари і за рішенням керівництва партії він був змушений нелегально емігрувати до Туреччини. У 1925 році в Туреччину виїхали її мати і брат, звідки сім'я переїхала в Москву^[1].

У 1926 році, після закінчення восьмирічної школи, через Туреччину в СРСР виїхала і Недялкова^[1].

В СРСР її батько працював у болгарській секції Комінтерну, мати працювала в бібліотеці ім. Леніна, Поліна вчилася в московській школі, там же її прийняли в піонери^[1].

Ще неповнолітньою вона освоїла радіосправу і навчилася водити автомобіль. В результаті, дитяча мрія стати хіміком змінилася захопленням автомобільною технікою і в 1932 році вона звернулася в ЦК ВЛКСМ з проханням зарахувати в Московську військову академію механізації і моторизації РСЧА. ЇЇ прохання викликало здивування, але її підтримав керівник болгарської секції Комінтерну Васил Коларов, після співбесіди висловив думку: «І такі інженери будуть потрібні Болгарії, якщо не для танків, то для тракторів»^[1].

В результаті, вона увійшла в число трьох болгар — слухачів академії (іншими були Христо Боєв та Борис Генчев)^[1].

У 1936 році вона закінчила академію з відзнакою і звернулася в болгарську секцію Комінтерну з проханням направити добровольцем для участі у війні в Іспанії. Після отримання відмови, звернулася повторно, її заяву особисто розглянув Георгій Димитров і дозвіл було отримано^[1].

У грудні 1936 року вона виїхала до Іспанії під ім'ям «Поліна Володіна»^[2], дорога з Москви через Прагу і Париж в Барселону зайняла 27 днів, з Барселони її направили до Валенсії, де перебувала група болгарських антифашистів^[1].

У Центральному Комітеті Комуністичної партії Іспанії до її кваліфікації спочатку поставилися з недовірою (як згадувала сама Недялкова, «для іспанських товаришів жінка в танку здавалася чимось неймовірним») і деякий час вона залишалася в розпорядженні командування, не отримавши направлення у війська. Після зустрічі з випускниками академії Миколою Алімовим і Олексієм Шабохін була направлена в штаб танкової бригади Д. Г. Павлова і включена на посаду інженера з ремонту бронетанкової техніки бригади з підпорядкованням заступнику командира бригади з озброєння Петру Глухову^[1].

Вона почала роботу з розгортання ремонтної бази бригади в місті Алькала-де-Енарес в 30 км від Мадрида^[2], крім технічного обслуговування і ремонту вона займалася евакуацією пошкоджених бронемашин з місць бойових дій (для цих цілей були створені спеціальні ремонтні групи — «нічні мисливці»)^[1].

Відзначилася під час битви під Гвадалахарою, коли разом з групою іспанських військовослужбовців і техніків під вогнем франкістів успішно евакуювала з нейтральної смуги в розташування республіканських військ вісім підбитих легких танків італійського експедиційного корпусу^[1].

В кінці 1937 року повернулася в Москву, де була присвоєно звання військінженера 3 рангу, нагороджена орденом Бойового Червоного Прапора і продовжила службу в автобронетанковому управлінні наркомату оборони СРСР^[1].

Як військпреда відвідувала заводи з виробництва бронетанкової техніки та брала участь у випробуваннях легкого плаваючого танка Т-40, в ході яких перші десять побудованих Т-40 пройшли за маршрутом Москва — Брянськ — Київ — Мінськ протяжністю понад три тисячі кілометрів з форсуванням річки Дніпро і виконанням стрибка з трампліна в Князь-озеро (один з танків мав жіночий екіпаж, до складу якого увійшли механік-водій Людмила Старшинова^[4], Соня Скринникова і Поліна Недялкова)^[1]^[2].

У ніч на 21 червня 1941 року Недялкова перебувала на чергуванні в приміщенні наркомату оборони СРСР і про початок війни дізналася в числі перших. За розпорядженням начальника Головного управління ППО СРСР комкора Н. Н. Воронова (прибулого на місце служби після того, як з різних ділянок кордону прикордонні пости ВНОС почали повідомляти про шум переміщуваних до кордону великих колон техніки), на той момент часу колишнього старшим за званням серед тих, що знаходилися в будівлі працівників наркомату, вона розкрила мобілізаційний пакет і почала діяти згідно з вказівками документа ще до отримання наказу про мобілізацію, що дозволило прискорити оповіщення вищого військового керівництва і перехід наркомату в режим воєнного часу^[1]^[5].

Після початку поставок техніки за програмою «ленд-лізу» Недялкова в складі групи володіючих англійською мовою технічних фахівців була спрямована на вивчення поступаючої техніки англійського та американського виробництва та в кінці 1941 — початку 1942 року брала участь в перекладі на російську мову комплекту технічних документів по експлуатації англійського танка Mk.III «Валентайн» і американського середнього танка М-3 Lee^[1].

У 1943 році працювала на московському заводі «Динамо» (в той час ремонтував танки Т-34), в 1944 році займалася організацією ремонту техніки у військах 2-го Українського фронту^[1]^[3].

8 травня 1945 року було відряджено на один із заводів Будапешта, де було освоєно виробництво запасних частин для РККА і тут зустріла закінчення війни^[1]^[2].

Надалі, вилетіла в Москву і подала заяву про повернення до Болгарії. У Москві вона зустрілася з Георгієм Дімітровим, який рекомендував їй продовжити службу в створюваній Болгарській Народній армії, яка в той час зазнавала дефіцит інженерно-технічних фахівців і не мала значного досвіду в експлуатації техніки радянського виробництва, що почала надходити на озброєння^[1].

Після повернення до Болгарії, інженер-полковник Недялкова була призначена на посаду заступника автотракторного управління міністерства народної оборони Болгарії, в подальшому стала начальником цього управління^[1].

У 1967 році стала організатором видання і головним редактором військово-технічного журналу «Військова техніка»^[3].

Після отримання звання генерал-майора в 1974 році стала першою жінкою-генералом в історії Болгарії^[3].

Померла в січні 2001 року^[3].

Сім'я

Чоловік і дочка Цвєтана.

Державні нагороди

Примітки

↑ ^а ^б ^в ^г ^д ^е ^ж ^и ^к ^л ^м ^н ^п ^р ^с ^т ^у ^ф ^х ^ц генерал-майор Полина Недялкова. Мужская профессия // Плечом к плечу, сердцем к сердцу. Воспоминания болгар — бойцов и командиров Красной Армии / сб., сост. М. Костадинова, И. Лалов. пер. с болг. М., Воениздат, 1984. стр.182-196
↑ ^а ^б ^в ^г ^д В. Лукашин. Цветы на броне // «Известия» от 3 июня 1982
↑ ^а ^б ^в ^г ^д ^е Датата 8 декември [Архівовано 19 травня 2019 у Wayback Machine.] // «Дума» от 8 декабря 2008
↑ Г. Конюшкова. Двое и танк // Память огненных лет. М., Воениздат, 1975. стр.230-233
↑ Воронов Н. Н. На службе военной. — М.: Воениздат, 1963. — С. 177.