Навесні 1708 генеральний суддя Василь Кочубей та полтавський полковник Іван Іскра — провідники антигетьманської козацької опозиції — написали та особисто відвезли російському царю Петру І донос на гетьмана Івана Мазепу, де попереджали царя про таємні переговори Мазепи із шведським і польським королями та наміри гетьмана зробити Україну незалежною. "Изветчику - первый кнут". За тогочасними законами донощиків піддали тортурам. Василь Кочубей зізнався у наклепі на гетьмана.
Знову ж таки, за тогочасним правом Петро І наказав скарати донощиків. Гетьмани тоді не мали права карати генеральну старшину, до якої належали і генеральний суддя та полковник. Для виконання покарання їх видали Мазепі.
Після знищення Батурина і Полтавської битви, коли гетьман Мазепа перейшов на бік Карла ХІІ, Петро І повною мірою усвідомив свою помилку. З того часу у Російській імперії почалася «героїзація» Іскри та Кочубея, вони стали частиною російської ідеології, «мучениками». Їм було влаштоване пишне перепоховання на території Києво-Печерської лаври, а їхні роди — наділені значними титулами та привілеями. Нащадки Кочубея були нобілітовані. Їхній дворянський герб був удостоєний девізом "Загинувши, возвеличуюсь".
Встановлення пам'ятника
У 1909 Російська імперія широко відзначала 200-річчя Полтавської битви, а роком раніше (у 1908) виповнилося 200 років з дня страти козацьких старшин. Російська держава вирішила ґрунтовно вшанувати подвиг «борців за російську ідею»: була впорядкована могила Іскри та Кочубея в Києво-Печерській лаврі, іменем Кочубея в Києві було названо вулицю та провулок. З цієї ж нагоди російською владою було відкрито підписку на спорудження у Києві пам'ятника «невинно убиенным жертвам клеветы» — генеральному судді Василю Кочубею та полковнику Івану Іскрі.
Ініціатором конкурсу виступило Військово-історичне товариство, а також російські націоналістичні організації Києва. Комісію з будівництва пам'ятника очолив архімандрит Адріан — монах Михайлівського Золотоверхого монастиря, активний діяч російського руху та автор кількох брошур про «подвиг» козацьких старшин.[1]
Безпосереднє спорудження пам'ятника довірили військовому інженеру штабс-капітану П. О. Самсонову. Він не був вправним скульптором, тому фігури, відлиті зі стріляних снарядних гільз і встановлені біля Микільських воріт у 1914, вийшли в нього, за загальним визнанням, дещо «оперетковими». Втім, такою і була сама ідея пам'ятника, спорудженого з відверто проросійськими цілями. [2] За загальною оцінкою того часу, пам'ятник не мав жодної художньої цінності. Відома міська газета «Кіевлянінъ» у власній статті навіть порівняла його із «двома п'яничками на відпочинку». [3]
У 1923 більшовики використали порожній постамент для спорудження на цьому місці пам'ятника арсенальцям. На п'єдестал було встановлено гармату, а дошку, прикріплену до постаменту, перевернули і зробили на ній новий напис.
Подальша доля
Під час декомунізації дошку на п'єдесталі замінили з таким написом: 22 січня (4 лютого) 1918 року українськими військовиками під керівництвом Симона Петлюри та Євгена Коновальця був придушений підступний московсько-більшовицький заколот на заводі «Арсенал» проти Української державності. / ГЕРОЯМ СЛАВА! / «Справа здобуття Української державності — це справа нації української, а не якогось класу чи партії»[5]
Галерея
Пам'ятник Іскрі та Кочубею, 30 березня 1918
Пам'ятник Іскрі та Кочубею у Києві
Пам'ятник героям Січневого повстання 1918 — перероблений пам'ятник Кочубею та Іскрі
