Неофаши́зм — поняття, яке об'єднує деякі сучасні праворадикальні рухи, що є ідейними і політичними правонаступниками розпущених після Другої світової війни фашистських організацій. Неофашисти виявляють схильність до політичного екстремізму, використовують терористичні види діяльності.
Відмінні риси
Дискредитація історичного фашизму нерідко спонукає неофашистів відмежовуватися від попередників. За влучним прогнозом сенатора Г'юї Лонга «Фашисти майбутнього будуть називати себе антифашистами».[1] Проте риси подібності з формами фашизму, сформованими між двома світовими війнами, проявляються постійно. Умберто Еко в есе «Вічний фашизм»[2] визначив 14 ознак фашизму:
Радянська пропаганда вважала найважливішими відмінними рисами неофашистських структур — крайній націоналізм і шовінізм, правий популізм, орієнтація на корпоративні моделі суспільного устрою, антикомунізм, критика з ультраправих позицій парламентаризму і фінансового капіталу, застосування насильницьких, терористичних методів політичної боротьби.
У соціально-філософському плані неофашизм ворожий гуманізму, культивує ірраціоналізм, проповідує культ сили як універсальний метод вирішення суспільних проблем. Політична агітація ведеться в демонстративно агресивній, енергійній і наступальній манері. Часто використовується символіка та атрибутика історичного фашизму (чорний колір, фасції, модифіковані свастики та ін.) Важливе місце в неофашистській пропаганді займає популістська соціальна риторика, звернена до представників дрібного бізнесу, люмпен-верств, носіїв молодіжних субкультур[3]. Для неофашизму характерні тісні зв'язки з криміналітетом. Соціальні концепції витримуються в руслі праворадикального солідаризму, що відповідає інтересам міжнародної оргзлочинності.
Стрижнем неофашистської ідеології є расизм як невід'ємна складова фашизму, яка модифікувала гітлерівський расизм з його тезою про перевагу власної нації над іншими народами.
Історія
Неофашизм як політична течія виник у 60-х роках XX ст.; тоді ж сформувались його ідеологія та організаційні структури.
З 70-х років ці організації проводять загальні зльоти.
80—90-ті роки позначені активними спробами неофашистів координувати свої дії в міжнародному масштабі.
Неофашистські організації діють в усіх країнах Європи, Америки, більшості країн Азії, в Австралії та країнах Африки.
З точки зору радянської пропаганди резиденція світового координаційного неофашистського центру — Всесвітнього союзу нацистів — знаходиться у США.
Після розпаду СРСР унаслідок реваншистських тенденцій у Російській Федерації неофашизм став основою державної політики.[4][5] Викривлення реальності російською пропагандою, яка називає себе антифашистською, сама будучи фашистською за природою, Тімоті Снайдер називає «шизофашизмом».[6]
