Біля села знайдено мезолітичну стоянку (13—8 тис. років тому), поселення часів бронзи (кінець II — початок І тисячоліття до н. е.) та черняхівської культури (III—V століття н. ери).[1]
Кара - Шикір – так називалось це село на мапах кінця ХУІІІ – посатку ХІХ ст. на честь турецького поміщика. «Кара – Шикір» або «Кара – Чикір» означае «чорне село», «чорна або намита земля».[2] В 18 столітті ця территорія нележала Османській імперії, з 1775 року, після зруйнування Запорозької Січі, активно заселялася українськими козакам: за Буг посунули втікачі вже невеликими купками й поодинці, як із Запоріжжя, так і з України, рятуючись од панщини. Осідали тут на вільних землях, будуючи собі землянки й хати. Року 1778 між Бугом та Дунаєм їх рахували на 4000 та за Дунаєм не менше того. А за свідченнями очаківського паші, якому в цей час підлягали козаки, їх було на кінець 1778 року вже 12000 осіб.
Так запорозькі козаки опинилися під османською юрисдикцією. З 30 серпня 1778 року запорожцям султан забезпечив їх військовий устрій, віру, одежу й волю і дав під Січ острів Святого Юрія з гирлами Дунаю — Сулинським та Катирлезьким (Георгіївським), і степ на південній притоці Дунаю, Дунайці, біля лиману Разима. Опріч того, запорожцям дозволено було вільно рибалити, полювати і навіть оселятися зимівниками й слободами по всіх річках та лиманах од Очакова до Дунаю.
Османська сторона Бугу стала мрією всього поневоленого кріпацтвом українського люду і почала зватись стороною, де не було панщини. Може, одному з сотні втікачів щастило перебратись за Буг, останні ж ловилися й були тяжко катовані за втечу, але це не перешкоджало їм тікати знову. Потьомкін намагався заохотити запорожців перейти до російських полків, проте задунайці не йшли. В той же час з першої половини 18 століття на ці землі переселилися етнічні росіяни: старовіри-липовани та некрасівці, які в кінці 18 по початку 19 ст. мали конфлікт з українськими козаками за місця лову риби та полювання в дунайських плавнях.
За Бухарестським мирним договором1812 року Бессарабія (в том числі дане село) увійшла до складу Російської імперії, та одразу почала активно колонізуватися поселенцями, що отримали на це царський дозвіл: німцями, болгарами, греками, а також росіянами. У пошуках свободи віри та волі від кріпацтва народ переселявся з центральних районів Росії на вільні землі. Перші російські колоністи переселились сюди в 1821 році з Калузької губернії, Жиздренського повіту, села Летеки. Разом з ними "заснували" Карячку 13 родин з Калуги. Переселенці були старовірами.
Так було "засноване" село в 1821 році на правому березі річки Нерушаю на місці колишнього татарського села. У 1828 році переселенці дали селу більш співзвучну і більш зрозумілу для жителів назву - Карячка.[2]
Основним заняттям населення села продовжувало залишатися землеробство, скотарство і рибальство. Населення розпоряджалося 2085 десятинами землі, на якій крім оранки розташовувалося 10 городів і 12 садів. Крім общинних земель поруч з Карячкой знаходилися володіння церкви (близько 50 га) і приватні маєтки - Брунева з Галілешт (тепер с. Десантне) і Тульчіану з села Нової Миколаївки. В цей час жителі орендували також придунайські казенні плавні. У них влаштовували городи, сади, рубали очерет для власних потреб і на продаж, мали плавневі покоси, виробляли лов риби і випасали худобу.
У 1910 році в селі налічувалося 210 сімей - 842 чоловіки та 781 жінка. З них 178 сімей - 1 393 осіб - старообрядці, а 32 сім'ї - 230 осіб - українці та молдавани. [2]
В 1924 році під керівництвом більшовицького підпільного комітету багато жителів села брали участь у Татарбунарському повстанні. Повстання було придушене румунською владою. В 1920-30х роках відбувалась поступова румунізація населення.
