Марі — прима-балерина стокгольмської королівської опери. До неї залицяється Давид Ністрем, але Марі тримається з ним прохолодно. Після репетиції «Лебединого озера» вона знаходить у своїй гримерці блокнот, який виявляється щоденником Генріка), з яким вона зустрічалася понад десять років тому. Через проблеми з електропроводкою в опері репетиція припиняється, і Марі вирушає на той острів, де вона колись зустріла Генріка, дорогою згадуючи події своєї юності.
Того літа вона мешкала на острові разом з тіткою Елізабет і дядьком Ерландом. Закоханий в Марі Ерланд пропонує їй втекти разом з ним. На острові вона зустрічає Генріка, молодого студента, і між ними починається роман. Літня ідилія закінчилася трагічно — Генрік невдало стрибнув у воду, отримав важку травму і не прийшовши до тями помер у лікарні. Ерланд, який був присутнім в лікарняній палаті, виявивши серед речей Генріка його щоденник, забирає його собі (через дванадцять років він відправить щоденник Марі). Намагаючись утішити Марі, Ерланд радить їй створити «броню» — уникати надалі сильних і щирих почуттів, повторно пропонує їй поїхати разом з ним, і Марі приймає його пропозицію.
Побачившись з дядьком Ерландом і відвідавши знайомі місця, де вона колись була щаслива, Марі повертається до Стокгольма, щоб відновити репетицію. Її пригнічений стан помічає балетмейстер і вгадує причину її туги. Після розмови з балетмейстером депресія Марі закінчується, вона вирішує розповісти Давиду про події своєї юності та дати прочитати йому щоденник Генріка.
Фільм знятий за неопублікованим оповіданням «Марі» Інгмара Бергмана. У роботі над сценарієм йому допомагав Герберт Гревеніус. Фільмування проходили з квітня по червень 1950 року. Натурні сцени знімалися на острові Даларе. Павільйонне знімання довелося перенести в кіномістечко під Стокгольмом, оскільки керівництво Королівського оперного театру після ознайомлення зі сценарієм не дозволило знімати фільм у своїй будівлі[2][1]. Через кризу, що охопила шведську кіноіндустрію, прем'єра фільму була відкладена і він вийшов на екрани лише восени 1951 року.
Теми
У «Літній інтерлюдії» Бергман використав мотиви, деякі з яких з'являться в його подальших фільмах. Схожу літню любовну ідилію можна зустріти в «Літі з Монікою», мовчання Бога і втрату віри — в «Причасті». У одній зі сцен Марі та Генрік збирають ягоди на суничній галявині. Одягнена в чорне літня тітка Генріка, якій лікарі поставили смертельний діагноз, грає в шахи зі священником, який заявляє, що спілкується з нею, «щоб краще зрозуміти саму Смерть»[К 1] — цю сцену можна розглядати як прообраз відомої шахової партії між лицарем і Смертю в «Сьомій печатці»[3][4][5].
Інгмар Бергман розглядав фільм як одну з поворотних точок у своїй творчості, назвавши його своєю першою авторською роботою:
Для мене особисто «Літня гра» — один з найважливіших моїх фільмів, хоча комусь він, можливо, і здасться застарілим. Але мені він таким не здається. Тоді я вперше виявив, що працюю абсолютно самостійно, що в мене є свій стиль, що я створив нарешті власний фільм зі своїм особливим виглядом, якого ніхто не повторить. Цей фільм не схожий ні на чий інший. Це був мій перший по-справжньому власний твір. Я раптом виявив, що правильно встановлюю камеру, що домагаюся потрібних мені результатів і все відповідає тому, що я задумав.
«Літня інтерлюдія» мала успіх у шведських глядачів і була прихильно прийнята місцевими кінокритиками. Стіг Альмквіст у часописі Filmjournalen[sv] висловив захоплення режисерським талантом Бергмана і передбачив, що з часом він може досягти «революційних результатів» у кінематографі[7]. Також шведські критики відмітили, що «новий Бергман» практично повністю звільнився від властивого його раннім роботам надмірного захоплення символізмом і меланхолією, які не завжди були зрозумілі масовому глядачеві[1][7].
«Літня інтерлюдія» була включена до конкурсної програми Венеційського кінофестивалю 1951 року, але керівництво компанії Svensk Filmindustri вирішило відмінити показ, щоб вивчити реакцію шведської аудиторії. Показ відбувся в наступному році, але фільм не отримав нагород.
У американському прокаті фільм з'явився в 1954 році під назвою «Заборонена інтерлюдія» (англ.Illicid Interlude). Кіноіндустрія США продовжувала керуватися кодексом Гейса, який надмірно обмежував свободу творчості, зокрема, через заборону на дуже стримані за мірками європейського кіно еротичні сцени. З цієї причини значна частина європейських фільмів до середини 1960-х потрапляла в американський прокат через дистриб'юторів, які займалися малобюджетним експлуатаційним кіно і робили в рекламі акцент на наявність у фільмі еротичних сцен[К 2], змінюючи оригінальну назву і створюючи відповідні афіші[К 3]. У випадку з «Літньою інтерлюдією» дистриб'ютор застосував ще один засіб — у деякі прокатні копії була додана знята в США сцена з купанням у голому вигляді[8][9]. Проте, фільм був помічений і позитивно оцінений американськими кінокритиками. Бослі Краузер у своїй рецензії для New York Times засудив вищезгаданий спосіб просування фільму, відмітивши видатний художній рівень стрічки: роботу оператора і хорошу гру Май-Бритт Нільсон, якій вдалося з великою певністю втілити на екрані образ безтурботної 15-річної дівчини і пригніченої 28-річної жінки[10].
↑Під час гри в шахи тітка говорить Марі, що має намір пережити Генріка.
↑Окрім цілком безневинної за європейськими мірками, але непристойною, з точки зору кодексу Гейса, сцени з переодяганням у літньому будиночку «Літня інтерлюдія» містила ще й неприпустиму антирелігійну сцену: після смерті Генріка Марі заявляє, що «ненавидить Бога і хоче плюнути йому в обличчя».
↑Аналогічна доля спіткала й інші ранні фільми Бергмана. Фільм «Літо з Монікою» в американському прокаті дістав назву «Моніка: історія поганої дівчинки!» (англ.Monika, the Story of a Bad Girl!), а «Вечір блазнів» — «Гола ніч» (англ.Naked Night).
↑«На останньому подиху», повнометражний дебют Годара, що приніс йому популярність як одному з основоположників французької «нової хвилі» вийшов у 1960 році. До цього моменту Годар був більше відомий як кінокритик.
Примітки
↑ абвгSummer Interlude(англ.). The Ingmar Bergman Foundation. Архів оригіналу за 27 березня 2018. Процитовано 6 лютого 2017.
↑Darragh O’Donoghue (2009-03). The Seventh Seal. Cinémathèque Annotations on Film(англ.). Senses of Cinema. Архів оригіналу за 7 серпня 2017. Процитовано 7 лютого 2017.
