Селище Лиманівка знаходиться біля витоків річки Лозова. До селища примикає село Хлібне. Через селище проходять автомобільна дорога Т 2107 і залізниця, станція Панютине.
Історія
Селище було засноване як залізнична станція Лозова-Азовська під час будівництва залізниці 1869 р. Пізніше станцію перейменували на Панютине (від прізвища колишнього власника цих земель генерала Василя Костянтиновича Панютина).[2] Місцевість була безводною й носила назву «Пустище бузинувате».
На станції було побудовано залізничні майстерні, потроху збільшувалося селище. Основних вулиць було дві — Лиманівка та Іванівка (назви не збереглися). Робітники майстерень брали участь у страйках, серед них були поширені соціалістичні, зокрема й більшовицькі погляди.
Восени 1917 р. селище було взято під контроль українськими військами. У грудні цього ж року Панютине захопили червоні російські загони. У квітні 1918 р. Панютине звільняють українські війська генерала Всеволода Петріва. У своїх спогадах генерал зазначав що не зустрічав настільки національно свідомого селища. Тут діяла «Просвіта», населення було патріотично налаштоване, навіть місцеві комуністи. 1919 р. Панютине займають червоні росіяни Дибенка. Того ж року їх на короткий час змінюють білі. Потім встановлюється радянська влада. Місцеві залізничні майстерні перетворилися на вагоноремонтний завод. На заводі багато людей було репресовано владою.
Наприкінці липня 1941 р. Панютине пережило перші бомбардування. У жовтні селище без бою зайняли німецькі війська. Окрім німців тут також стояли румунські підрозділи. Вагоноремонтний завод продовжував працювати в евакуації у місті Боготол (повернувся у 1946 р.). У січні 1942 року в ході Барвінково-Лозівської операції Панютине було взято радянськими військами, які в травні були оточені і розгромлені вермахтом.
Остаточно Панютине було звільнено 16 вересня 1943 силами 35-ї гвардійської стрілецької дивізії.
Незалежна Україна
12 червня2020 року, відповідно до Розпорядження Кабінету Міністрів України № 725-р «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Харківської області», увійшло до складу Лозівської міської громади.[3]
19 вересня 2024 року Верховна Рада у рамках закону про Деколонізацію прийняла рішення про перейменування селища на Лиманівку, бо попередня назва була на честь російського генерала. 26 вересня 2024 року перейменування набуло чинності.[6]
Основним підприємством селища є великий вагоноремонтний завод (УДЦ «Укрспецвагон»). Окрім ремонту вантажних вагонів, цистерн, підприємство також здає вагони в оренду. На заводі працює більшість мешканців Лиманівки та сусідніх населених пунктів, зокрема й Лозової. Також працює невеликий завод «Електродвигун», «Промбудмайданчик», кілька крамниць, дві кав'ярні.
Освіта
Освітня мережа репрезентована двома дитячими садками, а також є КЗ Панютинський ліцей, Панютинська ЗОШ № 2.
Спорт
Селище має стадіон і спортзал, футбольну і волейбольну команду «Локомотив». Діє секція вільної боротьби.
Також у Будинку культури існують секції танців, шахів, шашок, гурток співу. У районі газопроводу розташований найбільший дитячий майданчик.
Релігія
За царських часів селище мало православні церкву та молитовний будинок. Вже 1919 р. тут діяла громада баптистів. За радянської влади церкву було знищено (нині на її місці знаходиться інтернат для психічно хворих), молитовний будинок відібрано. Тому церква за часів СРСР існувала в колишній хаті, переобладнаній під храм. Оскільки у районному центрі Лозова не залишилося жодної церкви, лозівчани хрестили своїх дітей тут. Баптистська громада продовжувала діяти. під час розколу радянських баптистів панютяни підтримали консервативну течію «відділених баптистів».
Нині у Лиманівці діє православна церква УПЦ МП по вулиці Восьмого березня (її перебудовано, збудовано дзвіницю) та баптистська громада (по вулиці Пугачова).
Районування
Лиманівка має неформальний поділ на райони: «Північний», «Західний», «Центр», «В'їзд» та село «Хлібне».
Персоналії
Козороз Леонід Едуардович (1993—2016) — солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
↑Герсеванов М. Н. Воспоминания о моем детстве [публ., предисл., вступит. статьи Ф. П. Рерберга].- Х. : Типогр. штаба 10-го армейского корпуса, 1914. — 125 с. — С.36.