Ленінградський рок-клуб
Тип	організація концертний майданчикd
Засновано	1981[1]
Розпущено	1990-ті[2]
Країна	Росія
59°55′47″ пн. ш. 30°20′38″ сх. д. / 59.9296° пн. ш. 30.3438° сх. д. / 59.9296; 30.3438
Ленінградський рок-клуб у Вікісховищі

Ленінградський рок-клуб^[3][4][5] («Ленінградський клуб любителів музики»^[6]) — концертна організація, перший і один з найвідоміших центрів рок-музики в Радянському Союзі. Він був розташований на вулиці Рубінштейна, 13 в Ленінграді (нині Санкт-Петербург ). Це офіційний «рок-клуб» членам якого дозволяли виступати.

Ленінградський рок-клуб не можна сприймати як щось подібне до сучасних клубів, — він представляв собою підрозділ офіційної організації для контролю над молоддю, а не об'єднання людей з спільними інтересами для розваг. Але тоді така організація була зустрінута з великою радістю, завдяки рок-клубу можна було легально слухати рок-музику в ті роки, коли саме слово "рок" вважалося нецензурним.^[7] Оскільки західні впливи викликали явну неприховану протидію керівництва СРСР, деякі види музики оголошувались ідеологічно ворожими чи ідеологічною диверсією, а жанри з більш легким ідейним навантаженням дозовано допускались до громадян, або, в центральній боротьбі, дуже часто створювався подібний радянський продукт.^[8]

Але ідея об'єднання рок-музикантів під одним дахом і раніше витала в повітрі. В даному випадку збіглися інтереси як музикантів, так і владних структур, у тому числі і всемогутнього Комітету держбезпеки. Цьому парадоксу є своє зрозуміле і логічне пояснення — так КДБ було простіше контролювати рок-рух, який набирав силу, незважаючи на всі заборони і перепони.^[9] Рокери ніколи не приховували, що їм доводилося контактувати з держбезпекою.

	«Насамперед потрібно було вступити в рок-клуб. Без цього не можна було відвідувати безкоштовні рок-клубовські концерти в ЛДМСТ на Рубінштейна, 13. Членських квитків не було. Рада рок-клубу вела списки, по ним щосуботи о 12 годині в Білому залі проходили переклички — це називалося «загальними зборами». Ми стали членами рок-клубу усіма трьома змінами секції звукозапису: розділилися на рок-групи і повступали. Ніхто нашої музики в житті ні разу не чув. Хіба що потім, років через п'ять, щось стало доноситися із засобів масової інформації. Так що для мене рок-клуб — це просто школа. Школа спілкування з неформальною публікою, відмінною від тієї, до якої я звик, виховуючись у сім'ї відставного співробітника ГРУ».[10]
— Олексій Вишня, музикант, співак, звукорежисер, народився в 1964-му, в рок-клубі з самого початку

Незважаючи на свої недоліки, рок-клуб дозволяв без особливих труднощів молодим гуртам реалізувати себе. Тому в період його існування йде друга хвиля активності в ленінградському року. З'являються відомі по всьому СРСР «Кіно», «Аукціон», «Зоопарк», «Пікнік», «Аліса» і інші групи.

Ленінградський рок-клуб був унікальним явищем в радянській культурі. Подібного об'єднання не було в жодній іншій країні. Це була спроба влади взяти під контроль революційну молодь, давши їй деякі привілеї, тим самим йдучи на компроміс. За прикладом Ленінградського рок-клубу такі об'єднання стали з'являтися і в інших містах СРСР, до кінця 80-х їх налічувалося близько 50, найбільшими з яких були в Ленінграді, Москві та Свердловську.^[11]

Єдиним джерелом, в якому описані всі музичні колективи того часу, є енциклопедія одного з експертів радянської і російської рок-музики — Андрія Бурлака. У ній можна зустріти такі групи як: «Автоматичні задоволювачі», «Бригадний підряд», «Втікач», «Буква О», «Вихід», «Час любити», «Два літаки», «Джонатан Лівінгстон», «Джунглі», «ігри», «Кава», «Мануфактура», «Нуль», «Поп-механіка», «Секрет», «Швидка допомога», «Дивні ігри», «Таємне голосування», «Тамбурін», «Телевізор», «Трилисник»і ін.

У січні 1981 року в кабінеті директора «Ленінградського міжсоюзного будинку самодіяльної творчості» Анни Олександрівни Іванової зібралися на засідання відомі діячі ленінградського рок-руху, більшість з яких займалися організацією офіційних і підпільних концертів.^[9] Обраною на засіданні ініціативною групою було розроблено статут клубу, визначено його структуру, вирішено, хто може стати його членом. Структурно Ленінградський рок-клуб перебував під опікою обласного правління профспілок.^[9] Рок-клуб був заснований Комітетом державної безпеки за принципом партії, ідея полягала в тому, щоб зібрати всіх підозрілих осіб в одне місце, щоб легше було за ними було спостерігати.^[12]

	«Тільки при мені було спроб п'ять або шість організувати щось на зразок рок-клубу, і всі ходили по міськкомам комсомолу і намагалися це пробити, оскільки без офіційної санкції просто розігнали б з міліцією, і все. Як це завжди і було. Зрештою, по-моєму, після сімнадцятої або вісімнадцятої спроби Комітет держбезпеки все-таки вирішив, що в одному місці за всіма буде легше доглядати. І через Будинок народної творчості все це дозволив. І ми це використовували».
— згадував Борис Гребенщиков[9]

Звичайно, кінцеві важливі рішення приймалися представниками органів влади, і так аж до 1987 року; призові місця на фестивалях рок-клубу розподіляються вищим керівництвом, але і рок-громадськість брала участь у персональному розгляді справ своїх товаришів: вони голосували, кому варто дозволити, кого заборонити.^[13]

7 лютого 1981 в «Ленінградському міжсоюзному будинку самодіяльної творчості» відбулися перші загальні збори, в яких взяли участь музиканти — представники 14 рок-груп: «Аргонавти», «Акваріум», «Квітень», «Гуллівер», «Росіяни», «Дзеркало», «Технічна допомога», «Міфи», «Пикник», «День народження», «Джонатан Лівінгстон», «Патріархальна виставка», «Орнамент», «Диліжанс».^[9] Через місяць, 7 березня, в залі цього будинку відбулося відкриття клубу і перший концерт, в якому брали участь чотири групи.^[9]

Офіційно клуб виник за участі Андрія Тропілло («Мелодія»)^[6] в Ленінграді по вул. Рубінштейна, 13 (СРСР). До відкриття ленінградського рок-клубу всі концерти проводились нелегально, а їх організація і участь в них загрожували реальним тюремним терміном.^[6] Урочисте відкриття рок-клубу відбулось 7 березня 1981 року.^[6] Відкриття проходило в будівлі Ленінградського будинку художньої самодіяльності і розпочалося з виступу групи «Міфи», після них виступали «Пікник», «Росіяни» і «Зеркало». Захід відвідала величезна кількість людей, у тому числі журналістів газети "Смена" та представники обкому. Зал, що містив у собі п'ятсот, чоловік був повністю заповнений.^[14]

На початку діяльності клубу в ньому було зареєстровано 32 колективи, концерти влаштовувалися не частіше разів на місяць, квитки на них не продавались, а також доступу до засобів масової інформації, до студій грамзапису, реклами теж не було. Однак, навіть без реклами, концерти збирали натовпи людей, багато стояли перед входом у клуб, сподіваючись потрапити всередину, але через відсутність квитків потрапити на концерт можна було тільки за знайомством.^[15]

Клуб був розташований недалеко від легендарного кафе «Сайгон» — кафе, де зустрічалося і збиралося все андеграундне суспільство Ленінграда.^[15]

Рок-клуб хоч і був якоюсь альтернативою радянському ладу, багато в чому копіював його риси.^[9] За спогадами музикантів, для того щоб без проблем стати членом клубу, потрібно було організувати для комісії хороший бенкет, «накрити поляну».^[9] Групи «Акваріум», «Зоопарк», «Пікнік», ДДТ, десятки інших рок-команд завдяки рок-клубу мали хоч якусь можливість виступати.

Оскільки клуб був офіційною організацією, то він мав свою структуру, своє керівництво, свій статут і правила. Президентом клубу був Геннадій Зайцев, під головуванням якого збиралися партійні збори, де обговорювалася діяльність груп, виносилися догани чи попередження за неприйнятну поведінку, проводилися заходи з зарахування чи виключення членів клубу, вирішували тертя з питань ідеології шляхом поіменного голосування. Другою людиною в клубі після Зайцева стала Татьяна Іванова, яка в підсумку зайняла його місце і почала керувати клубом. Після неї на місці президента був Микола Михайлов. У керівництво рок-клубу також входили всі відомі музиканти того часу, в різний час там були: Олексій Бурлака, Михайло Файнштейн, Володимир Рекшан та ін.

Назва «рок-клуб» з'явилась в 1982 році, коли президентом клубу став Микола Міхайлов.

Вступ до рок-клуб супроводжувався звичайними для тих часів процедурами. Необхідно було написати заяву, після чого група ставала кандидатом у члени клубу.^[9] Потім музикантів прослуховувала висока комісія, і тільки за її рішенням гурт чи музикант могли стати повноправними членами клубу.^[9] Для вступу в клуб потрібно було пройти перегляд журі та затвердити текст пісні, тобто залітувати^[16] їх. Віддруковані на машині тексти пісень рокери приносили в один з кабінетів Будинку народної творчості та віддавали їх на розгляд рок-цензорам, котрі вирішували чи дозволяти автору виконувати пісні чи ні. Виконання недозволених творів загрожувало винятком з рок-клубу, що створювало ряд труднощів у подальшому існуванні групи і викликало пильну увагу КДБ.^[17] У текстах пісень не повинні були згадуватися карткові ігри, алкогольні напої, наркотики, економічні проблеми й інше, що не відповідає ідеології побудови ідеального комуністичного суспільства. Тексти потрібно було принести у двох примірниках. В разі успішного результату, один екземпляр залишався в архіві цензорів, а на другий ставились печатка і підпис особи, котра затвердила до виконання. Цей екземпляр вручався автору, і його завжди потрібно було мати при собі під час концертів.^[17]

До мінусів рок-клубу належала і повна монополія на організацію концертів. За незаконно організовані концерти з клубу виключали, і втрата членства переводила музикантів з розряду «самодіяльних артистів» в розряд «ідеологічних диверсантів», «дармоїдів» і т.д. Групам доводилося ризикувати, тому що концерти, організовані клубом, не оплачувалися, а музиканти повинні були на щось існувати.^[17]

Андрій Бурлака, глава секції інформації рок-клубу (народився в 1955-му, в рок-клубі з самого початку) зазначає, що чисельність клубу ніколи не перевищувала трьох-чотирьох сотень людей, більшу частину яких становили учасники груп, які так нічого і не пред'явили:^[10]

	«Причому це не завжди була їхня провина: на популярність груп впливали і талант лідера, і майстерність музикантів — вони здебільшого були гнітюче непрофесійні, — і вправність звукооператора, і жахливо низька якість апаратури, і кон'юнктура ринку, що вимагала від артистів вийняти з кишені горезвісну фігу. Сам клуб був необхідний доти, поки юридичний статус рок-групи як творчої одиниці був невизначеним. З початком перебудови популярність рок-клубу стрімко злетіла, а потім так само стрімко покотилася вниз, оскільки необхідність в ньому відпала: музиканти могли шукати і знаходити посередників для організації концертів і гастролей, обзаводилися своїми директорами, з'явилися всілякі МКЦ, кооперативи, театри-студії, які непогано справлялися з комерційним поширенням рок-музики.
— згадував Андрій Бурлака[10]

Клуб проводив звичайні рок-концерти, а також влаштовував щорічні рок-фестивалі, що було для багатьох єдиним шансом легально послухати улюблених виконавців. Для фестивалів клуб затверджував список учасників і програму концерту, також на кожному фестивалі були присутні журі конкурсу, яке обирало кращих виконавців, частково спираючись на думку глядачів.

Перший проведений рок-фестиваль відбувся в 1983 році в Ленінградському Палаці молоді і тривав три дні (13-16 травня). На фестивалі виступили декілька з кращих груп радянської рок-музики: «Акваріум», «Міфи», «Кіно», «Дивні ігри», «Телевізор» та ін. З п'ятдесяти груп, які були членами клубу, було вибрано чотирнадцять кращих, лауреатами з яких стали лише семеро.^[18]

Другий рок-фестиваль було проведено також навесні — в травні^[19] 1984 року, де відзначилися всі ті ж «Акваріум», «Тамбурін» і «Дивні ігри». Особливістю цього фестивалю стало те, що журі вирішило відмовитися від розподілу місць між музикантами, ними було обрано сім лауреатів конкурсу без будь-якого рангування.^[20]

Третій фестиваль пройшов в січні 1985 року.

В 1986 році пройшов наступний фестиваль. Проводився він вже в нормальній обстановці у Палаці культури «Невський» в п'ятиріччя Ленінградського рок-клубу.

П'ятий фестиваль клубу припав вже на час перебудови, коли була оголошена політика гласності, тому на фестивалі з'явилося багато нових і невідомих груп.

Шостий фестиваль рок-клубу проходив у вересні 1988 року і відзначився своєю масштабністю. На фестивалі відбулося 13 концертів, протягом яких виступило 92 групи з 22 міст СРСР, а також з Данії, Ісландії та Швеції. Основна маса груп належала до Ленінградського рок-клубу і незалежної рок-сцени Ленінграду.

Це був останній фестиваль рок-клубу, проведений з таким розмахом. Згодом діяльність клубу стала згасати і групи були зайняті в основному своєю творчістю. В країну прийшла повна свобода слова, дій, тому музичні колективи перестали потребувати такої організації, як Ленінградський рок-клуб, що призвело до його закриття на початку 90-х років.

• Радянська рок-музика
• Радянська естрада
• Квартирник