Олексій Якович Левченко — корінний киянин. Народився в Києві у 1924 році.
Початок війни зустрів в Києві. 17-річний Олексій на той момент уже закінчив медичне училище, відвідував заняття в клубі ОСОВІАХІМу, вмів стріляти з кількох видів зброї. За комсомольською путівкою (ще не підходив за віком для призову — приписав собі рік) 10 липня1941 був призваний кулеметником до 220-го окремого кулеметного батальйону ППО. Брав участь у обороні Києва. Перший літак противника збив 25 серпня1941 року біля заводу «Червоний екскаватор», за що пізніше був нагороджений медаллю «За бойові заслуги». З підходом німців до Києва направлений на охорону переправ через Дніпро. Коли вороги захопили місто, кулеметний взвод, у якому служив Левченко, разом із групою оточенців з боями дісталися Москви, де їх передали до складу 5-го запасного полку. Звідти Олексій Левченко потрапив до 924-го стрілецького полку 252-ї стрілецької дивізії. Став автоматником 332-го окремого розвідувального батальйону.
Відповідно третьою й четвертою медалями «За відвагу» герой війни був нагороджений за бої на Яссо-Кишинівському напрямку і за взяття Бухареста. У Бухаресті розвідники потайки проникли в місто і захопили в полон все німецьке посольство разом із послом.
Воював на території Угорщини, Австрії. В ніч з 30 на 31 березня1945 року розвідники форсували Дунай в районі словацького міста Комарно, захопили плацдарм і до ранку утримували його, відбивши одинадцять атак противника. Олексій Левченко був поранений, але продовжував вести бій. Сміливі дії розвідки не дали змоги німцям відкрити шлюзи і затопити дунайською водою авіазавод. За Комарно його нагородили орденом Червоної Зірки.
З Великою Перемогою для Левченка війна не закінчилась. Його Харківсько-Братиславську дивізію перекинули на Далекий Схід: ешелони розвантажили на станції Куйбишевка-Східна (нині БєлогорськАмурської області) і 8 серпня підрозділи форсували Амур і перейшли на територію Китаю, де увійшли в бойове зіткнення з японською Квантунською армією. Війна для нього завершилася лише 3 вересня 1945 року після капітуляції Квантунської армії. За бої на Далекому Сході нагороджений другим орденом Вітчизняної війни. Після завершення Другої Світової війни служив офіцером на Далекому Сході ще чотири роки.
Після демобілізації вступив до Хабаровського медичного інституту, з якого перевівся до медінституту у Благовєщенську. Одночасно працював фельдшером у 305-му військовому госпіталі. Після завершення інституту продовжив військову кар'єру — працював хірургом у військовому госпіталі на Чукотці. Звідти у 1973 році перевівся до Полтави, де «спеціалізувався» на лікуванні льотчиків авіації дальньої дії, аж поки не поховав дружину та не втратив здоров'я. Звільнився у відставку в званні генерал-майора медичної служби. Загалом армії Олексій Якович віддав 65 років. За роки служби нагороджений вісьмома орденами, 35-ма медалями.
З 2006 року Олексій Якович брав активну участь у ветеранському русі в Полтаві. З особливою увагою ставився до виховання молоді. Неодноразово обирався до складу міської та Жовтневої районної рад ветеранів. За особливу активність і наполегливість у вирішенні питань щодо активізації ветеранського руху, йому було присвоєне званням «Почесний ветеран України».
Помер 1 червня2013 року на 89-му році життя. Похований в Полтаві. Залишив три доньки, чотири внучки й онука.
↑Яворська Т. П. (27.12.2012). Пенсія за особливі заслуги. Одесские известия. Процитовано 11 вересня 2013.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання)
↑Через те, що нагороджені чотирма і більше медалями «За відвагу» прирівнюються до статусу Героїв Радянського Союзу, часто Олексія Яковича Левченка називали «останнім Героєм Радянського Союзу Полтавщини», що невірно.
