Син відомого маляра і гравера Григорія Левицького-Носа. Народився у Київському полку на Гетьманщині. Ще як студент Київської академії, молодий Дмитро запопадливо малював, не раз допомагаючи батькові при його графічних працях для лаврських видань.
У 1758 дістався до Петербурга, де продовжив навчатися в майстерні Антропова, а відтак у робітнях Карла Легрена й Джузеппе Валеріані (1708?—1761).
1762 — участь в декоративних роботах з приводу коронації нової імператриці Катерини ІІ в місті Москва як помічник Антропова.
1764 — початок самостійної художньої практики в Москві.
1770 — перша участь в виставці Академії вільних мистецтв в Петербурзі й отримання звання академіка за парадний портрет архітектора Кокорінова. Звання дало право на фахову діяльність митця в Петербурзі.
1771 — отримав призначення керівника непрестижного на той час портретного класу Академії.
При житті зустрічався з гравером, медальєромЯкобом Штеліним автором книги «Спогади про художників в Росії» (перевидана з новою назвою російською «Записки об изящных искусствах в России», в 2-х томах, М, 1990). Окрема стаття присвячена портретам Левицького і нотаткам з його біографією.
Творчість
Уже 1763 був модним портретистом аристократичних сфер Петербурга, дарма що тоді ж у столиці працювала ціла низка європейських знаменитостей. Цикл портретів вихованок Смольного інституту — це справжній шедевр тогочасного портретного малярства.
У Женевському музеї зберігається мальований Левицьким портрет Дідро — єдиний із портретів, що його великий французький енциклопедист визнав добрим. Назагал Левицький спортретував ледве не всіх помітніших представників свого часу.
Російський живописець і мистецтвознавець Ігор Грабар писав:
«Найбільшим російським митцем цього часу є учень Антропова — Левицький, твори якого належать до найкращих подвигів європейського портретного мистецтва 18 століття. Успадкувавши від Антропова його серйозність і вдумливість, з'єднав їх Левицький із засліплюючою технікою. І коли в останньому він ще мав суперників на Заході, то в переданні інтимного, невловимого чару обличчя, що не виблискувало красою, не вирізнялося оригінальністю, в зображенні простого, пересічного, непомітного обличчя — не мав він собі пари. Поряд із ним не тільки мистецтво Рейнолдса виходить жорстким і холодним віртуозівством, але й музикальна творчість Гейнсборо здається надто підробленою, її чар — настирливим, а прийоми — завченими, деколи навіть банальними. Такі портрети, як портрет Борщевої, ритмом лінії, несподіваністю й викінченістю цілої композиції, легкої й незвичайно архітектурної під оглядом правдивості малярства, можна рівняти не з тогочасними портретами, а з архітворами Ренесансу».
.jpg)
.jpg)
.jpg)
